Екологи, або Копроконська історія - Марковская Алла Анатольевна - Страница 8

• Предыдущая
• 8/32
• Следующая

Варко невловимо швидко простягнув руку, вхопив Гела за комір сорочки і підтягнув до себе. Гел ледь діставав до підлоги пальцями босих ніг.

— Що за істерика, дитинко? Ти не розумієш, що відбувається? Так я тобі пізніше все поясню… Не репетуй на весь палац, думаєш шпигунство — це забавка? Ні, це серйозна справа. — Варко відштовхнув Гела від себе, до рук великого рудого солдата з добрим лицем і суворим поглядом.

Гел розглядав пана Варко неначе перелякана дитина. Варко подивився на нас, зітхнув, і наказав зав'язати нам очі.

Солдати без зайвого гармидеру, завязали нам очі власними шарфами і взявши під руки, тихенько, кудись повели. А ми босі…

Йшли прямо, потім по сходах вниз, і знову прямо, ще сходи вниз і ще сходи. Я відчула сухий холод старого підвалу. І знову якісь коридори, підлога дуже холодна. І знову сходи, нескінченні сходи. І врешті решт, здавалось через вічність сходження у безодню, нам зняли шарфи з очей, я побачила ґрати.

Швидкі вмілі пальці конвоiрів перевірили шви в нашому одязі, шукали голки чи ще щось небезпечне, непомітно витягнули шнурівки з штанів і сорочки і як кошенят до коробки заштовхали нас до камери. Клацнув замок. І тихо хтось наказав:

— Руки сюди, у це віконце.

Ми слухняно простягнули закуті руки у віконце, нас звільнили від кайданків. Солдат з добрим лицем і суворими очима побажав нам спокійноi ночі…

Це такий гумор?

Я оглядала погано освітлене підземелля. Там була висока стеля, побілені стіни з величезних гранітних брил мегалітів, (основу замка будували ще напевне за минулоi цивілізаціi). У кутку з фанерних листів маленька кімнатка для людських потреб. З іншого боку під стіною сиротливий настил з дощок, на настилі лежали старі матраци і вовняні ковдри. Це, звичайно, не кімнати для гостей, та в порівнянні з іншими в'язницями тут було досить зручно. Холодно, але сухо. Може хоч тут нам дадуть поспати.

Але, ось лампочка буде напевне світити усю ніч…

Вранці здоровенний солдат приніс сніданок і поставив тацю з тарілками на підлогу під грати, тихенько, невже щоб не розбудити. Пахло від тих тарілок ніби з президентськоi кухні.

Я здогадалась що у цій в'язниці єдиний розпорядок — від допиту до допиту. Відчула на собі уважний вивчаючий погляд, вивчав мене мій знайомий суворий солдат, він ще обшукував мене на дорозі. Цей солдат не вперше бачив людей з інших планет, та всі ті зустрічі були на війні. На війні нема часу роздивлятись. У в'язниці є.

Я розплющила очі, сіла. Гел і далі прикидався ніби спить.

— Їжте поки тепле, — запропонував добрий солдат, котрий це вночі тягав мого брата за волосся.

Я подивилась на нього, так великий, грізний, масивний, зовсім не злий. Він посміхнувся демонструючи вищерблений у боях передній зуб. Що йому скажеш?.. Нічого…

Поруч з рудим велетнем сидів на ослінчику стрункий довготелесий хлопець грався колодою карт. Вправно перекидав яскраві картки в руках, справжній фокусник. А біля стіни, ніби жарт, стояла гітара у чохлі, для чого вона тут?

Я зістрибнула з настилу, підлога була кам'яна, холодна, штани без мотузки падали, доводилось підтримувати iх рукою, дочовгала до дверей взяла тацю із сніданком. Адже, не дивлячись на ганебний провал, ми не мусимо помирати тут від нестачі енергіi. Гел, відчувши запах iжі, все таки «прокинувся», сів, пригладив розкуйовджене волосся і потягнув другу тарілку до себе, мовчки… А про що говорити?

Рудий гігант витяг з чохла гітару і почав тихенько знущатись над інструментом.

Я вибрала залишки iжі хлібом, повернула тарілку на тацю, підвелась і, підтримуючи штани, підійшла до ґрат. Мило посміхаючись, заговорила до суворого гіганта з гітарою:

— Дядечко, а як вас звати?

— Нак його звати, — з посмішкою відповів худий і довгий за свого товариша. Посмішка хлопцю личила, він аж світився, коли посміхався.

— Пане Нак, дайте нам, будь ласка, вашу гітару, а я вмовлю брата, і він заграє щось гарне.

Гел тихо вилаявся на міжгалактичній мові.

Так братику невеличка, несправедлива помста за те, що ти погодився на цю роботу.

— Дівчинко, нам не можна з вами розмовляти, — удавано сердито відповів велетень у бронежилеті роблячи круглі страшні очі, ніби розмовляв з малою дитиною, а не з інопланетним шпигуном.

— А ви не розмовляйте, я ж не про співбесіду прошу, а тільки гітару, — зовсім по-дитячому відповіла я.

Гел спробував мене зупинити:

— Міл, не чіпляйся до людей? Вони тут службу несуть. Та й не хочу я зараз тієi гітари.

Довгий теж вирішив ляси поточити, коли нема що робити, хочеш не хочеш, а починаєш розмовляти навіть з в'язнями, з якими розмовляти не можна:

— Нак, віддай дівчинці гітару, що не бачиш — iй твоя музика не до вподоби.

Рудий найманець ще більше округлив очі і басовито ледь не сміючись запитав:

— То моя музика iй не подобається!? От бери. І нехай твій братик зіграє краще! — простягнув велику пласку гітару мені через ґрати.

Я схопила інструмент, притягнула його до нашого настилу і поклала Гелу на коліна.

Брат сидів на тонкому матраці, підтягнувши ноги. На велику копроконську гітару подивився, як на міну, та зітхнувши узяв ii до рук і влаштувавшись зручніше приречено спитав:

— От мала каверза… І що ти хочеш?

Я прибрала його тарілку на тацю, вмостилась поряд і відповіла:

— Пісню про чарівника.

Налаштувавши гітару, Гел почав награвати спокійну мелодію, і тихо заспівав мою улюблену пісню. Співати він вмів дуже гарно (навчався у видатного оперного співака), та співав тільки на наших збіговиськах під час відпочинку біля багаття. Калтокійські найманці навмисно знаходили по підвалах розорених міст старе вино, аби підпоiти Гела до того стану, коли він сам починав вимагати якийсь музичний інструмент. Свого у нього ніколи не було.

Копроконські солдати слухали тиху пісню, ніби зачаровані. Потім попрохали заспівати ще щось… Дивний то був ранок…

Увечері, прийшли «спеціалісти», кремезний чоловік у вицвілій сорочці з підкоченими рукавами, демонстративно брязкаючи кайданами спокійно наказав:

— Хлопче, підійди до ґрат.

Гел підвівся. Хотів обуритися, та чомусь стримався і мовчки підкорився. Йому простягнули мотузку, щоб він підв'язав своi штани. Гел ту мотузку взяв і декілька хвилин супровід чекав поки він повільно і старанно намагався ii зав'язати. А йому заважала сорочка, він щоразу задирав ii, а вона падала і мотузка втретє випала з рук.

— Та скільки можна вовтузитись з тією мотузкою? Я тебе нею зараз вдавлю, — лаявся помічник «спеціаліста».

Гел затягнув таки вузол і спокійно поправив сорочку.

— Нарешті… - буркотів супроводжуючий з кайданами, — тепер повернись до ґрат спиною, і руки за спину! Та ближче підійди, я ж не гумовий! От малий паршивець, він ще й знущається! — супроводжуючий різко потягнув руки Гела до себе через віконце, вивернув iх і замкнув кайдани. Гел зашипів. Потім двері відчинили, Гела витягли. Двері зачинили. Я залишалась сама. Рудий гігант Нак гітару свою поки залишив мені. Просив, щоб я з нею нікуди не втекла. Смішний жарт… Особливо коли мені зовсім не до жартів. А він пішов за тими «спеціалістами». Я стиснулась у куточку на настилі наче налякана миша, обхопивши коліна руками заклякла.

Біля дверей залишились незнайомі охоронці, молодші і здавалось зліші — може iм спати хочеться, а не можна, бо за що iм мене ненавидіти.

Колись я могла відчувати те, що відчуває мій брат і бачити те, що він бачить, незважаючи на відстані у міжпланетних масштабах. Останній часом ми відчуваємо одне одного лише на відстані не більше кілометра. Та зараз його заберуть хіба що на інший поверх, і я зможу думками бути поруч. Хоч ще вчора спересердя обіцяла не втручатись.

Гела привели до великоi кімнати з високою конічною стелею, вікон звичайно не було, надто глибоко під землею. Під тією високою стелею лише одна тьмяна лампочка що освітлювала лише стіл посеред кімнати, та декілька стільців навколо того стола, на столі стояла яскрава настільна лампа, плафон якоi був нахилений донизу.

• Предыдущая
• 8/32
• Следующая