95-16 - Рудзький Ян - Страница 19

• Предыдущая
• 19/35
• Следующая

Шель їхав на певній відстані за червоними вогниками. Водій мовчав, лише раз промимрив собі під ніс: «Але ж квапляться!» Зненацька журналіст подумав, як дивно використовує перебування у ФРН. Замість того, щоб піти в кіно, театр чи присвятити більше часу занедбаному репортажу, він «заприятелював» з хронічним алкоголіком, підслуховує розмову чужих людей… Грубер частково мав рацію: втручається не в свої справи. Буде прикро, якщо він устряне в якусь аферу. Треба розповісти про все Джонсону, нехай щось робить.

Їхали недовго. Незабаром опинилися на погано освітленій вулиці передмістя. «Оппель» несподівано став перед темним будинком, що ховався за деревами. Дізнавшись од водія, на якій вони вулиці, Шель назвав адресу Джонсона.

— Їдьмо якнайшвидше, — сказав. — Подвійна плата буде й далі.

За десять хвилин були на місці. Крізь занавіски на вікнах пробивалося світло. Шель глянув на лічильник, помножив суму на два, дав шоферові гроші і попросив зачекати. Пробігши сад, він натиснув дзвінок. Двері відчинив Джонсон.

— Це ти! — вигукнув він. — Я чекаю на тебе цілий день…

— Пробач, я не міг прийти раніше.

— Що сталося? — спитав американець, помітивши збудження Шеля.

— Слухай уважно, Пауль. Я був у «Червоній шапочці».

— А-а-а, сподіваюся, ти добре розважався. Там була і Кароліна?

— Облиш! Нема часу на сцени ревнощів. Я здогадуюсь, де чемодан, який зник сьогодні вранці з вокзалу. Хочу, щоб ти негайно поїхав зі мною. Боюся, що добути його буде нелегко.

— Де він?

— У Грубера. Оснабрюккерштрасе. Ти знаєш точну адресу?

— Знаю, але…

— Не гаймо часу, таксі чекає.

Джонсон грюкнув дверима і побіг за Шелем.

— Оснабрюккерштрасе, 34, — кинув він шоферові. — А тепер докладно розкажи, що сталося, — звернувся до Шеля. — Звідки в тебе ці сенсаційні відомості?

— Грубер хотів зустрітися зі мною сьогодні ввечері в «Червоній шапочці». Прийшовши туди, я побачив, що він розмовляє з Кароліною.

Джонсон нервово засовався.

— Випадково я почув частину їхньої розмови. Вони не помітили мене. Грубер намовляв Кароліну виїхати разом з ним із Гроссвізена, бо вони, мовляв, створені для кращого життя і таке інше.

— А Кароліна?

— Не думаю, щоб вона сприймала це серйозно. Скоріше, глузувала з нього.

— Коли пішли з ресторану?

— Двадцять хвилин тому.

— Далі.

— Грубер вихвалявся, що здобув сьогодні матеріали, які, — коли я добре зрозумів, — дозволять йому вчинити малий coup d'etat[34] і значно поправити фінансове становище. Говорив досить туманно. Казав, наприклад, що я мимохіть допоміг йому відшукати цю золотоносну жилу.

— З усього цього ще не виникає, що він заволодів тими… паперами.

— Ні? Пам'ятаєш сцену на вокзалі?

— Звичайно!

— Запитання Грубера, які він ставив старому в камері схову, були на подив обережні й скупі. Мене це дивувало, адже він досвідчений інспектор… А ввечері він похвалявся: «Те, що сьогодні потрапило мені до рук, варте золота. Я так тішився, коли всі його шукали…» Мабуть, тобі не треба нагадувати, що ми шукали? У розпорядженні Грубера поліцейські, детективи…

— Так-так, на перший погляд, усе збігається, але що ним керувало? Звідки він знав, що в чемодані? Чоловік, який одержав чемодан, знав, що в ньому.

— Це треба ще з'ясувати.

— Дурна ситуація! Буде клопоту, доки поясню своєму начальству, як усе це скоїлося.

Деякий час вони сиділи мовчки, поглядаючи на світло рефлекторів попереду.

— Грубер знайомий з твоєю дружиною? — спитав Шель.

— Залицявся колись до неї. Я з ним побалакав як слід. Він вибачився, і ми вважали справу закінченою.

— Гм. Скажи, Пауль, хіба не дивно, що інспектор цікавиться таким дрібним ділом, як одержання з камери схову чемодана? Я гадав, що він пошле когось із своїх працівників.

— Дивно? Ти не знаєш Грубера. Він дуже честолюбний і намагається старанністю доповнити певні недоліки в… — Джонсон глянув на шофера. — Розумієш, правда? Зрештою, той факт, що я просив… Моє становище значно вище, ніж його. Але після того, що ти сказав, я не знаю, чим він керувався.

— Номер 34? — перепитав водій, гальмуючи. — Це тут, де ми недавно були?

— Так, скільки? — мовив Джонсон, виймаючи гаманець.

Шель вийшов з машини. Чорний «оппель» ще стояв край шосе. Коли таксі від'їхало, Джонсон і Шель відчинили хвіртку і зайшли в сад. Спинилися перед низьким будиночком із сірої цегли. Через середину газона вела стежка, викладена світлим пласким камінням. Усі вікна, крім одного, ліворуч, були темні.

— Спробуймо зайти чорним ходом, — шепнув Джонсон. — Я не хочу, щоб він мав час приготуватися до нашого прийому.

Вони тихо обійшли дім і опинилися на маленькому подвір'ї. Джонсон натиснув ручку.

— Не замкнено. Іди сюди.

Зайшли до темного коридора. В будинку панувала тиша. З однієї кімнати крізь щілину пробивалася вузенька смужка світла. Навшпиньках вони підійшли до дверей. Джонсон різко пхнув їх.

Кароліна зиркнула на попрошених гостей широко розплющеними очима, підхопилася з тахти і розкрила рота, щоб закричати, але не змогла. Грубер пополотнів, вираз гніву й здивування на його обличчі змінився виразом переляку. Інспектор пригладив долонею скуйовджене волосся і зробив рух, ніби хотів підвестися.

Напружену тишу порушило сичання Джонсона:

— Ти, улесливий негіднику!

Грубер мовчав. Сидів похиливши голову, мов школяр, спійманий на гарячому. Кароліна нервово кусала губи.

Шелю стало шкода її. «Бідна Кароліна, — подумав він, — попала у таку халепу».

Джонсон не рухався. Мовчання ставало нестерпним. Грубер переміг страх і хрипло спитав:

— Чого вам треба?

Кароліна глянула на Шеля, ніби тільки тепер помітила його. Журналістові стало ніяково, але він витримав її погляд.

— Лицемірна каналія! — сказав Джонсон голосно, ступивши крок уперед.

Грубер випростався. Відчував, що повинен якось рятувати свою честь.

— Нема чого нервувати, — почав інспектор, непевно кліпаючи очима. — Можна поговорити…

— Заткнись! — буркнув американець, підходячи ближче.

Ніздрі інспектора роздулися, мускули на широкому обличчі почали дрижати, очі звузилися.

— Яке право…

Джонсон замахнувся. Лункий ляпас обірвав слова Грубера. Він заточився, обличчя його почервоніло. Стиснувши кулаки, намагався стримати збудження, потім скоса глянув на Шеля, що стояв нерухомо.

— Джонсон, — мовив здушеним од люті голосом, — ти поводишся, як тварюка. Говори, що маєш сказати, і забирайся звідси геть.

— Я можу її забрати, — Джонсон показав пальцем на Кароліну, — чи вона вже стала твоєю власністю?

— Кароліна вирішить свою долю сама.

— Справді? Скільки ти заплатив їй за ніч? Дивлячись на твою улесливу пику, гадаю, що ціна була висока!

— Пауль! — Кароліна раптово підвелася. — Хіба я питаю тебе, скільки ти платиш за візит до своєї секретарки? Ти не можеш мати претензій до мене…

— Це він наговорив тобі дурниць, так? Від такої каналії можна всього чекати.

— Може, неправда? — спитала вона агресивно.

— Це не має значення.

— Джонсон! — втрутився інспектор. — Повторюю востаннє: скажи, чого ти сюди прийшов, і забирайся геть!

Американець глянув на Грубера.

— Я попереджав тебе — не чіпляйся до Кароліни! — відказав він, цідячи слова крізь зуби. — Ти визнав тоді свою помилку… Тепер у мене лише одне бажання: наплювати тобі в пику!

— Геть звідси! Негайно! — зарепетував Грубер. — Забирайся геть!

Шель помітив, як Джонсон одвів руку назад. «Ударить…» — подумав він з дивним почуттям. Кароліна нерішуче відступила.

Удар був блискавичний. Грубер зойкнув і зігнувся, але за мить уже схопив суперники в обійми, намагаючись повалити його. Джонсон не міг вирватись і вдарив інспектора в голінку. Обидва скаженіло покотилися по підлозі. Грубер силкувався стиснути американця за горло, а той, вчепившись п'ятірнею в волосся німцеві, бив його головою об підлогу.

• Предыдущая
• 19/35
• Следующая