95-16 - Рудзький Ян - Страница 33

• Предыдущая
• 33/35
• Следующая

— Магнітофон? — перепитав продавець, молодий худорлявий чоловік з кучерявою чуприною. — Авжеж, даємо напрокат. Прошу посвідчення або довідку з роботи. Застава — одна чверть ціни, плата — чотири марки за перший день і дві за кожний наступний. Шель вийняв паспорт.

— Ви іноземець? — продавець завагався. — Ми даємо напрокат тільки…

— Я залишу більшу заставу. Мені дуже потрібен магнітофон. Ось вам дві марки, — він поклав гроші на прилавок. — Це майже половина суми.

— Гаразд, — згодився продавець, оглядаючи паспорт. — Ваша адреса в Гроссвізені?

— Ейхенштрасе, 12, у фрау Гекль. Я поверну апарат через дві години. Стрічку хотів би взяти собі.

— Звичайно! — продавець нахилився і вийняв з-під прилавка невеличкий коричневий чемодан. Ставлячи його перед журналістом, відкрив і почав пояснювати, як користуватися приладом.

— Мікрофон треба встановлювати на відстані 20–50 сантиметрів од джерела звуку.

— Яка максимальна відстань?

— Близько трьох метрів, але запис тоді буде дуже слабкий. Якщо вам треба записати розмову кількох осіб, рекомендую особливо чутливий мікрофон.

— О, так! Дуже прошу.

Продавець порався біля апаратури.

— Стрічки вистачить на півгодини, правда?

— Звісно. Я дам вам квитанцію на 200 марок. Точно розрахуємося тоді, як ви повернете апарат, — продавець накреслив кілька слів і цифр на маленькому жовтому талончику. — Будь ласка, підпишіть отут, — показав місце. — Дякую, бажаю хорошого запису. До побачення.

Шель був задоволений. Для здійснення плану лишалися дрібниці. Він зайшов до магазину канцприладдя, купив великий аркуш пакувального паперу і загорнув магнітофон.

— Скажіть, будь ласка, де поблизу є електротехнічний склад? — спитав Шель продавщицю.

— За кілька кроків звідси.

— Ах, «Гоерлігер». Я був там. На жаль, у них немає матеріалу, який мені потрібен. А якийсь інший магазин є?

— Звичайно. Крамничка на Бруннештрасе. Друга вулиця праворуч, поряд з продуктовим магазином.

Журналіст пройшов повз великі вітрини, де стояли піраміди коробок з барвистими ярликами, на зразок американських. У маленькій крамничці Шель купив двадцять метрів тонкого проводу й інше необхідне для його задуму знаряддя.

Повернувшись на Ейхенштрасе, журналіст заходився встановлювати магнітофон. Це забрало більше часу, ніж він гадав. Відшукав розподільну коробку. Над дверима, біля олеографії з водяним млином, від неї протягнув провід униз до дверей, а звідти вздовж одвірка на підлогу, до ліжка, нарешті приєднав до магнітофона. Перевіривши, чи доходить струм до апарата, Шель натиснув клавіш «Empfang»[39], потім заховав мікрофон під матрацом і засунув чемодан під ліжко. Став посередині кімнати і почав роздивлятися, шукаючи слідів, які могли б викликати підозру. Ледь помітний провід над дверима. Оце й усе, що свідчило про будь-які зміни. Шель одкрутив вимикач, розрізав один провід, що вів до магнітофона, і, дотягнувши його кінці до контактів, поставив кришку на місце. Потім виліз на стіл і викрутив лампочку.

— Генеральна репетиція, — пробурмотів, спускаючись на підлогу.

Шель натиснув вмикач біля дверей; почувся рівномірний шум під ліжком — отже, котушки крутяться. Журналіст вимкнув струм і накрив магнітофон ковдрами. Повторив пробу, прислухався. Цього разу не почув ніякого шурхоту.

Запаливши сигарету, Шель спустився вниз на кухню. Хазяйка сиділа біля столу, переглядаючи журнал.

— О, ви вже повернулися? — вигукнула вона здивовано. — Я не чула, коли ви ввійшли.

— Оце саме повернувся, — збрехав Шель. — Можна мені скористатися з телефону?

— Прошу, він у коридорі, — підходячи до дверей, фрау Гекль показала апарат. — Ви знаєте номер?

— Не зовсім певен. Я хочу подзвонити до свого приятеля Джонсона. Здасться, 95–16?

— Не знаю, — відказала хазяйка. — Я не знаю номера пана Джонсона.

Шель одвернувся. Жінка стояла осторонь, не збираючись іти.

— Пауль? Це я, Шель… Слухай, я передумав. Від’їжджаю по обіді… Так, але перед тим хочу побачитися з тобою… Ні, нічого нового. Я гадаю, що між нами не повинно бути недомовок… Чудово! Якщо можеш, приїзди на Ейхенштрасе. Укладу речі й чекатиму на тебе… Коли? О тринадцятій з хвилинами… — журналіст поклав трубку.

— Прийде через кілька хвилин, — сказав Шель хазяйці. — Ви не забули про моє прохання?

— Звичайно, ні! — вона подалася на кухню.

Коли Джонсон зайшов до кімнати Шеля, той сидів біля столу, захопившись вивченням розкладу поїздів.

— Сідай, будь ласка, Пауль, — показав рукою на ліжко. — Я тільки запишу час відходу поїздів з Бруншвіку.

— Повертаєшся до Польщі?

— Пробуду два дні у Франкфурті, зберу матеріал, необхідний для репортажу, а потім — додому.

Американець сів на ліжку, підозріливо придивляючись до Шеля.

На сходах почулися кроки. Хтось постукав. Джонсон насупив брови й запитально глянув на журналіста.

— Це пані Гекль з чаєм, — пояснив Шель. — Прошу! — додав голосніше і підійшов до дверей.

Хазяйка зайшла до кімнати, несучи на таці розмальовані квіточками чашки. Шель сперся рукою на одвірок і непомітно великим пальцем натиснув вимикач.

— Добридень, пане прокуроре! — привіталася стара й поставила тацю на столі.— Я принесла чай…

— Пані Гекль ділова жінка, — сказав Шель. — Господарювання в такому великому домі потребує, напевно, багато сили.

— Е-е-е, — зніяковіла вона, — даю собі раду.

— Сподіваюся, що прикрий випадок з Леоном Траубе помаленьку забувається?

— У пана Траубе не багато було знайомих, — зітхнула хазяйка, витираючи руки брудним фартухом. — Ніхто про нього не згадує. Але все це дуже неприємно.

— Особливо для вас, пані Гекль, як хазяйки доходного будинку, — сказав Шель.

— Нічого не вдієш, так сталося, — нетерпляче втрутився Джонсон. — Може, на тому світі він щасливіший.

— Може, — відказав журналіст. — Дуже вдячні вам за чай, фрау Гекль. Прокурор Джонсон, певно, відвідає вас з часом…

— О, дуже прошу! — вигукнула жінка, виходячи. — Якщо у вас буде час, пане прокуроре, прошу заглянути.

Коли фрау Гекль вийшла, Шель, — щоб заощадити стрічку, — вимкнув магнітофон. Записана розмова з фрау Гекль давала можливість встановити місце і осіб.

— З якої рації я мав би її відвідувати? — здивувався Джонсон. — Що це за ідея?

— Ах, я сказав це аби щось сказати, — запаливши сигарету, Шель сів на край столу. — Знаєш, Пауль, я все ще не можу збагнути, як це сталося. Мабуть, даремно ми піддалися спалаху нервів. Треба було обговорити справу спокійно. Тієї ночі я оцінював деякі речі надто квапливо, тепер дивлюся на них розсудливіше.

Джонсон не приховував свого здивування.

— Ще півгодини тому я був певен, що ти задумав якийсь підступ. Навіть вжив певних заходів, щоб запобігти можливим несподіванкам.

Шель розсміявся.

— Даремні побоювання. Я вмію міркувати об'єктивно. Подумавши над твоїми словами, дійшов висновку, що в минулих подіях справді не варто далі копатися. — Він підвівся і почав ходити по кімнаті. — Я намагався уявити Леона з твоєї точки зору… Що тут багато говорити — визнаю: ти мав рацію, хоч і не без деяких застережень.

— Яких? — спитав Джонсон. Обличчя у нього прояснилося.

— Я все-таки не згоден, що треба було знищувати Леона. Чому б не вплинути якось на нього, умовити його? — Шель сперся плечима на одвірок, знов увімкнув магнітофон.

— Траубе, як я вже казав, мав намір використати своє відкриття на шкоду моїм інтересам, — мовив Джонсон і, відсунувши чашку, знову сів на ліжко.

— Справді, якби Леон Траубе був живий, то міг би тобі зашкодити, — підтримав Шель.

— Я не знаю, що він міг би зробити. В тому становищі краще було б, щоб він мовчав.

— Ми вже говорили про це. Пробач, я для заспокоєння цікавості хочу спитати тебе ще про одну річ.

— Про що?

— Леон Траубе знав, що його чекає, коли ти прийшов до нього в ту ніч?

• Предыдущая
• 33/35
• Следующая