Гобіт, або Туди і Звідти - Толкин Джон Рональд Руэл - Страница 21

• Предыдущая
• 21/64
• Следующая

— Тоді чому ж ти не підібрав його?

— О, сили небесні! Ви ще питаєте! Ґобліни бились і кусались у темряві, всі попадали на купу і товкли один одного! Ви мало не зітнули мені голову вашим Ґламдрінґом, а Торін штрикав туди-сюди Оркрістом. Раптом ви встругнули один із ваших сліпучих спалахів і ми побачили, як ґобліни з вереском дременули назад. Ви закричали: «Усі за мною!» — і всі мали бігти за вами. Тобто ми думали, що всі. Як ви самі чудово знаєте, перераховувати тоді не було часу — доки ми не прорвалися повз прибрамну варту, проскочили нижні двері й абияк скотилися сюди. І ось ми тут — без зломщика, хай йому всячина!

— А ось і зломщик! — вигукнув Більбо, виступивши на середину і знявши перстень.

Матінко моя, як вони підскочили! А потім закричали від несподіванки та захвату! Ґандальф був вражений так само, як і решта, але, мабуть, більш задоволений. Він покликав Баліна і висловив йому все, що думає про дозорців, котрі пропускають сторонніх, не попередивши товаришів. Безперечно, після цього випадку репутація Більбо в очах ґномів неабияк зросла. Якщо досі вони ще мали сумніви, чи справді він першокласний зломщик, як запевняв Ґандальф, то тепер уже не сумнівалися. Балін був спантеличений найбільше, але всі вихваляли дуже спритний маневр.

Більбо і сам був такий потішений їхньою похвалою, що лише підсміювався подумки й нічого не казав про перстень. А коли вони розпитували, як йому це вдалося, відповідав:

— О, просто підкрався, ви ж знаєте, як — дуже тихо та обережно.

— Що ж, досі навіть миші не вдавалося «тихо та обережно» прошмигнути в мене під носом, — сказав Балін, — і я знімаю перед тобою каптур.

Що він і зробив.

— Балін, до ваших послуг, — промовив він.

— Пан Торбин, ваш відданий слуга, — відказав Більбо.

Потім їм захотілося дізнатися про його пригоди після того, як вони його загубили, і він усівся долі й усе їм розповів — за винятком того, як знайшов перстень («не зараз», — подумав він). Особливо вони зацікавилися змаганням загадок і жахнулися, сповнені співчуття, коли він описав Ґоллума.

— І тоді я не зміг вигадати жодного іншого питання, сидячи поруч нього, — закінчив Більбо, — тож я запитав: «Що у мене в кишені?». А він не зміг відгадати з трьох спроб. І я сказав: «Як щодо твоєї обіцянки? Покажи мені вихід!» Але він хотів убити мене, я кинувся бігти, перечепився й упав, а він не помітив мене в темряві. Тоді я пішов за ним — на голос, бо він розмовляв сам із собою. Він думав, що я й без нього знаю шлях нагору, тож попрямував туди. А тоді сів при виході, і я не міг пробратися повз нього. Тож я перестрибнув через Ґоллума і кинувся навтьоки.

— А як щодо вартових? — запитали ґноми. — Хіба їх не було?

— О, так! Були, ще й чимало, але я вивернувся. Я застряг у дверях, які були ледь прочинені, й погубив мало не всі ґудзики, — сказав він сумно, поглянувши на свій подертий одяг. — Але я щасливо протиснувся крізь щілину в дверях — І ось я тут.

Ґноми подивилися на нього зі ще більшою повагою, коли він розповів про те, як перестрибнув через Ґоллума, вивернувся від варти і протиснувся крізь двері, — розповів так, ніби це не було особливо складно, ані особливо страшно.

— А що я вам казав? — засміявся Ґандальф. — Що в пані Торбині закладено набагато більше, ніж ви здогадуєтеся.

При цьому він якось дивно подивився на Більбо з-під кошлатих брів, і у гобіта промайнула підозра, що Ґандальф здогадався про те, що він пропустив у своїй розповіді.

У Більбо й самого виникли деякі питання, бо якщо Ґандальф щойно пояснив усе ґномам, то він, Більбо, цього не чув. Йому кортіло дізнатись, як чарівник знову прийшов їм на допомогу і де всі вони були дотепер.

Правду кажучи, чарівник ніколи не проминав нагоди вкотре показати свою премудрість, тож тепер він розповів Більбо, що і він, і Ельронд чудово знали про злих ґоблінів, котрі живуть у цій частині гір. Але головна ґоблінська брама раніше виходила на зручнішу дорогу і вони часто ловили мандрівників, котрі зупинялися біля брами на ночівлю. Очевидно, люди перестали ходити тим шляхом і ґоблінам довелося прорити інший вхід — у кінці стежки, яку обрали ґноми, — це трапилося зовсім нещодавно, бо досі ця стежка вважалася цілком безпечною.

— Побачимо, чи не вдасться мені запросити більш-менш пристойного велетня, щоб завалити вхід камінням, — сказав Ґандальф, — інакше незабаром узагалі не можна буде перейти через гори.

Щойно Ґандальф почув був крик Більбо, він уже збагнув, що трапилося. Спалахом своєї патериці він повбивав ґоблінів, котрі напали на нього, і прослизнув крізь щілину в останній момент перед тим, як вона з виляском зімкнулася. Він ішов назирці за погоничами та полоненими аж до великої зали, а там сів долі в темному куточку і сотворив найсильніші чари, на які лише був здатен.

— То була дуже делікатна робота, — сказав він. — Усе висіло на волосинці!

Але, звісно, Ґандальф був блискуче вишколений у чаклуванні за допомогою вогню і світла (навіть гобіт, якщо ви пригадуєте, не міг забути чарівних феєрверків на літневих вечірках у Старого Тука). Решту ви вже знаєте — за винятком того, що Ґандальф знав про існування задніх дверей, як ґобліни називали нижню браму, де Більбо загубив ґудзики. Властиво, ті двері були відомі всім, обізнаним із цією частиною гір, і тому чарівник, тримаючись найглухіших тунелів, увесь час вів ґномів у правильному напрямі.

— Вони зробили браму багато століть тому, — продовжував він.

— Почасти — як лаз, на випадок утечі, почасти — як вихід на той бік гір, у землі, куди вони й досі навідуються вночі й коять там багато лиха. Вони постійно стережуть її, і нікому поки що не вдалося завалити її камінням. А тепер вони стерегтимуть її вдвічі пильніше! — розсміявся Ґандальф.

Усі теж розсміялися. Зрештою, хоч вони й зазнали великих втрат, але при тому вбили Верховного Ґобліна, а також багатьох його вояків, а самі всі до одного втекли, тож можна сказати, що дотепер усе складалося для них якнайкраще.

Проте чарівник повернув їх до реальності.

— Що ж, ми трохи відпочили, а тепер мусимо рушати далі, — сказав він. — Уночі за нами навздогін вирушать сотні ґоблінів, а тіні вже подовжилися. Вони можуть винюхати наші сліди через багато годин після того, як ми пройдемо. Перед смерком нам треба відійти на декілька миль. Якщо небо не захмариться, буде видно серпик місяця, і це нам на руку. Не те щоб ґобліни надто боялися місяця, але він хоч трохи освітить нам путь.

— О, так! — промовив він у відповідь на нові питання гобіта. — У ґоблінських тунелях ти втратив відчуття часу. Сьогодні вівторок, а в полон ми потрапили в понеділок уночі або ж у вівторок уранці. Ми здолали багато миль під землею, пройшли крізь самісіньке серце гір і тепер опинилися на іншому боці — тобто неабияк зрізали шлях. Але ми вийшли не там, де планували, — набагато північніше, і тепер попереду — не вельми привітний край. І ми все ще досить високо в горах. Уперед!

— Я страшенно зголоднів, — простогнав Більбо, який раптом усвідомив, що нічого не їв од передпередучорашнього вечора.

Лишень подумайте, що це значить для гобіта! Тепер, коли збудження минуло, він відчув, що його шлунок геть порожній, а ноги — тремтять.

— Нічим не можу допомогти, — сказав Ґандальф, — якщо ти тільки не хочеш повернутися назад і чемно попросити ґоблінів віддати тобі твого поні та припаси.

— Ні, красно дякую! — скрикнув Більбо.

— Що ж, гаразд, тоді нам треба тугіше затягти пояси і чвалати далі — інакше з нас приготують вечерю, а це набагато гірше, ніж не повечеряти самим.

Дорогою Більбо зиркав на всі боки в пошуках чогось їстівного, — але ожина ще тільки цвіла і, звісно ж, не було ні горіхів, ані навіть ягід глоду. Він пожував щавлю, напився води з маленького гірського струмочка, що перетинав стежку, і з’їв три сунички, які знайшов на його бережку, — але цього було замало.

Вони йшли і йшли. Стежка, раніше ледве помітна, тепер зовсім зникла. Кущі, висока трава поміж валунами, латки общипаного кроликами дерну, чебрець і шавлія, майоран і скельна шипшина — все це зникло, і вони опинилися на вершечку широкого крутого схилу, всіяного камінням — рештками гірського обвалу. Коли вони почали спускатися донизу, під їхніми ногами стали осипатися дрібні камінці та рінь. Потому вниз заторохтіли більші уламки скель, тягнучи за собою каміння нижче по схилу, а потім із гуркотом зрушили з місця й загупали великі брили, підіймаючи стовпи пилу. Невдовзі весь схил вище та нижче від них, здавалося, заворушився, і їх усіх гамузом понесло вниз, у страшній веремії битого каміння, де все котилося, торохтіло та грюкало.

• Предыдущая
• 21/64
• Следующая