Ярославна - Коваленко Любовь Михайловна - Страница 2
- Предыдущая
- 2/21
- Следующая
Професор гірко посміхнувся.
— Я оселився тут, продовжував свою працю і… мав деякі успіхи.
Він замовк, глянув мимо мене, і гордовита радість засяяла в його злинялих очах. Я озирнувся — вчений дивився на Ярославну.
Дівчина стояла біля вікна, мружилась від сонця і ніжно осміхалася. Кому це вона? Іван стовбичить під вікном! Ось я йому…
Так похвалявся я подумки, а сам знову мов скам’янів під чарами дивної вроди. На таку красу можна дивитись і день, і два, і рік, і вічність…
Тихий голос вченого змусив мене обернутися до нього.
— Ярославна не звичайна людина… Вона заснула, тобто її усипили сотні років тому. А ми розбудили, оживили…
Я вражено ойкнув, озирнувся на дівчину — живу, красиву — і недовірливо блимнув на професора. Чи не морочить він мені голову? Чи не хоче він приспати мою революційну пильність казочками? Поки я тут розвісив вуха, там…
Старий лікар зробив знак Степанівні. Та обняла за плечі Ярославну, і вони зникли у другій кімнаті.
Професор Лавров глянув на мене і, певно відчувши мою недовіру, строго сказав:
— Я на порозі смерті, юначе. Та свою справу я зробив. Усе життя працюю над таємницею клітини живого організму. Тисячі й тисячі дослідів. Оновлення клітини. Приживлення. Відновлення мертвої. За це мені, між іншим, «святі отці» оголосили анафему, — вчений іронічно посміхнувся.
— З’явилася дерзновенна думка, — продовжував він, — а чи не можна оживити клітини тіла давно померлої людини? І ось майже перед війною за великі гроші я відкупив у монахів Києво-Печерської лаври знайдену там старовинну, майже зовсім неушкоджену труну, в якій, на мій здогад, повинна була добре зберегтися мумія.
З великою пересторогою (щоб про це не дізналися церковники!) труну привезли сюди. Ми з покійним Василем Івановичем…. Василь Іванович Шило, мій учень, дуже здібний юнак. Восени помер від сухот… Звичайна доля чесного інтелігента старої Росії — в’язниця або сухоти…
Професор скорботно помовчав, потім продовжив:
— Ми з Василем Івановичем, надзвичайно хвилюючись, довго розглядали труну. Вона дуже стара, їй вісімсот-дев’ятсот років. Що в ній? Нарешті відважилися зняти кришку і знайшли всередині меншу труну, вічко якої було запнуте прозорою тканиною, просоченою маслами. З часом тканина задубіла і стала твердою, як скло. Ми схилилися над труною — чи збереглася мумія? І сторопіли. Там була не зсохла мумія, ні… Крізь тканину добре видно було свіже, гарне личко молоденької дівчини. Здавалося, вона тільки-но заснула. Спокійний вираз, вуста злегка розтулені. На шиї тьмяно виблискувало золотом і сріблом старовинної роботи намисто. Тіло тихесенько погойдувалося, немов хтось невидимий заколисував красуню.
Василь Іванович здивовано вигукнув:
— Дивіться, Петре Семеновичу, тіло дівчини покоїться в густій рідині. Ось чому воно погойдується!
Справді, труна була заповнена якоюсь рідиною. Що це значить? Ще ніколи не доводилося мені не тільки бачити, але й чути про такий спосіб муміфікації.
Довгі місяці силкувалися ми відгадати загадку, днювали й ночували біля сплячої красуні, не сміючи порушити її віковічний сон. І нарешті — здогад, простий і неймовірний: анабіоз! Ну звичайно, анабіоз! Максимальне тимчасове припинення життєвої діяльності організму з тим, щоб потім відновити її. І вірили й не вірили: анабіоз? Кілька сотень років тому? А чому б пі? Хіба нам усе відомо про знання древніх? Ще не один раз, юначе, ми будемо дивуватися й сушити собі голови над таємницями, які залишила нам предківщина. Ось так і тут: Якийсь геніальний пращур знайшов спосіб анабіозу і надіслав нам через віки звістку про це у вигляді прекрасної жінки…
Майже два роки працювали ми над хімічним складом рідини. Усипляли тварин. Оживляли. Сотні й сотні спроб, поки зважилися приступити до головного…
І як бачите — ми повернули Ярославну до життя.
— Товаришу, — тихо, але урочисто сказав професор, — усі наукові записи про наші спроби, всі висновки знайдете у цих шухлядах столу. Я віддаю їх молодій Росії. Ярославну хотів сам до академії, показати вченим… Тепер доручаю вам…
Петро Семенович стомлено замовк, а я страшенно розхвилювався. Лице моє палало. Що там до академії! Леніну треба! Самому Іллічу все розкажемо, все покажемо! А сюди треба негайно охорону. Лікарів. Найкращих. Вилікувати професора за всяку ціну! Подумати тільки — дівчина жила хтозна-коли — і ось тепер…
— На жаль, — сказав учений, — лишилося таємницею, чому той невідомий геній обрав для своєї спроби цю ніжну дівчинку? Чи йому так наказали? Кому вона заважала там, у тому житті? Сама Ярославна про це нічого не знає, твердить тільки — наскільки я розумію її древньоруську мову, — що вчора лягла спати вдома, у Києві, а прокинулася тут, у невідомій країні, серед чужих людей. Спершу плакала, потім звикла, полюбила нас… Якого Ярослава це дочка? Чи Ярослава Мудрого, чи якогось іншого? А що вона знатного роду — немає сумніву. Коштовності бачили на ній? А одяг — то вже ми замовили їй за старовинними малюнками. Можливо, вчені…
Постріл розітнув тишу, і дрібні скалки її розсипалися з глухим гуркотом у горах. До кімнати ввірвався наляканий Галієв.
— Ай-ай! Бєлий! Бєлий!
Я вибіг на веранду. Крізь листя винограду видно було, як сірі постаті перебігали між брилами каміння, наближаючись до будинку. Я штовхнув Галієва в протилежний кінець веранди, прошепотів:
— Щодуху до наших!
Іван заліг біля скелі за грубо витесаним кам’яним стовпом. Я прищулився під виноградником. Треба за всяку ціну — за всяку ціну! — вистояти до приходу наших. Галієв домчить швидко… Він як птиця… Він у цих горах, як вдома. Сірі шинелі наближалися…
Поруч зашурхотіло листя, я вистрілив і наче подав сигнал: знялася скажена стрілянина. Мені обпекло ногу вище коліна. І в ту Ж мить ззаду навалилися, притисли обличчям до мокрої гальки, стягнули руки, боляче вивертаючи їх назад. Краєчком ока мені було видно, як Іван, прикипівши спиною до кам’яного стовпа, розмахував важкою кобурою маузера, не підпускаючи нікого до себе. Двоє підповзали до нього від моря, заходячи в тил. Я встиг гукнути:
— Стережись!
Важкий солдатський чобіт, наче молот, уразив мене в голову…
Я розліпив набряклі повіки. Перед очима роїлися чорні і зелені кола. У роті було солоно. Виплюнув кров, підвів голову. Іван стояв на тому ж місці, як той дубище, якому зламали всі віти, а він височіє, непохитний і все ще живий, нескорений. Руки прикручені до стовпа. З розбитої губи на подерту шинелю капала кров. Я з надією глянув на гори — чи не видно наших?
Солдати виштовхнули на подвір’я Степанівну і Ярославну. На шиї дівчини вже не було золотих дукачів. Ярославна поволі обвела нас ясним поглядом. Навіть солдатня остовпіла і витріщила очі на дивну вроду. Один, плюгавий такий, оглянув її з голови до ніг і щось сказав, мерзенно підморгуючи іншим. Ті захихотіли. Іван рвонувся так, що мало не потяг за собою стовпа.
Ярославна, мабуть, не зрозуміла сказане, але відчула зміст. Вона зблідла, підвела голову і згорда поглянула на солдатів. Ясні очі її затьмарилися.
Підійшов офіцер, немолодий, з довгим випещеним обличчям. Рукою в брудній рукавичці взяв дівчину за підборіддя.
— Червоних переховуєш, кралечко?
Я раз у раз кидав погляди на гори — мені здалося, що за камінням майнули постаті бійців. Серце моє шалено калатало, розпухлі губи шепотіли: «Братці! Швидше! Швидше!».
Тримаючись руками за стіни, на веранду вийшов професор. Він хапав посинілими губами повітря. Нарешті прохрипів:
— Панове… панове… стійте… Не чіпайте дівчину… Ярославна… Ярославна… ожила… сотні років анабіозу… Панове… Для науки… Ярославна…
Учений простяг слабку руку, наче хотів нею захистити дівчину. Ярославна різко крутнула головою, звільнила обличчя — на ньому залишилась червона цятка від офіцерських пальців — збігла на веранду, обережно підтримала хворого. Офіцер недбало хитнув головою. Солдати грубо штовхнули Ярославну, вхопили старого за руки. Професор Лавров нараз випростався і роздільно, гнівно сказав офіцерові:
- Предыдущая
- 2/21
- Следующая
