Нейтрино залишається в серці - Безорудько Віктор Григорович - Страница 4

• Предыдущая
• 4/30
• Следующая

— Сердитий?

— Хто тобі сказав, що він сердитий? Він такий чоловік, що другого такого й на новій плянеті не знайдеш.

— Який же він?

— А ти хіба не чув про нього? Скрізь гомонять про нашого Карася.

— Не чув.

Капуста обпік мене презирливим поглядом.

— Одне слово — геній.

Глибоко переконавшись, що його тимчасовий постоялець людина бездарна, Капуста безнадійно махнув рукою і пішов.

У кожній людині природою закладена якась хороша властивість. І в мене вона є: як тільки моє тіло випростається і набере рівнобіжного до землі стану, а голова доторкнеться до чогось м’якого, сон одразу навалюється на мене, мов ґранітна гора.

Я ліг на диван. Пружини вп’ялися в моє тіло, як вампіри. Але їм не вдалося перемогти кам’яну гору, що насувалася на мене. Мої повіки склепилися.

Раптом я відчув — хтось мене смикає за руку. Мені важко було відіпхнути кам’яну гору, вона вже лягла на мене. Але за руку мене хтось смикав все дужче. Я зробив страшенне зусилля і розплющив очі.

— Дя, дя, дя, дя. Не спіть, дя.

Переді мною стояв хлопчик. У його сірих очах міг би втопитися весь світ.

— Ти хто? — навмисно суворо запитав я.

— Я — це ж я.

Таке пояснення було настільки ясним, що відразу не вкладалося в свідомість.

— Ну, а звати тебе як?

— Хто як хоче, так і називає. Тато називає мене Варяг, мама — Вова, Інка — називає Зюзя-Музя.

— Яка Інка?

— Моя Інка.

— А чому вона твоя?

— Бо вона моя сестра.

— Так ти теж Карась?

— Карась тато. Карась — мама, Карась — Інка. А я ще ні.

— Ти Зюзя-Музя?

— Не називай мене так. Я серджуся, коли мене так називають. І на Інку теж серджуся. А тебе як звуть?

— Тигр.

— І неправда. Так людей не звуть.

— Справді, я тигр.

— Ну, тоді давай, Тигре, полетимо в космос. Давай?

Ми сіли в кабіну зорельота. Я подав команду:

— П’ять, чотири…

— Зачекай, Тигре, а як називається наш зореліт? Думаєш, можна летіти, коли він ніяк не називається, га?

— Ти й дай назву. Тільки швидко. Час іде.

Сірі очі, в яких міг втопитися весь світ, зосереджено дивилися на стелю. Зюзя-Музя шепотів:

— Грім… блискавка… Ні! Давай назвемо «Стріла». Давай?

Ще минула хвилина. Старт! І наша «Стріла» з неймовірним ревом (старалися ми вдвох) понесла нас у простори космосу.

— Так не можна летіти й мовчати. Треба передавати на Землю все, що ми бачимо. Давай? — запропонував Зюзя-Музя.

Ми бачили багато. Ми дивилися на наше сонце зблизька., Воно було величезне і дуже гаряче. Потім ми наблизилися до Великої Ведмедиці.

— А ось тут — маленькі ведмедики. Бачиш, Тигре? Заберемо їх у кабіну. Давай?

Ми забрали маленьких ведмедиків і полетіли далі. Наближався Марс. Ми підлетіли до цієї чудової плянети і вимкнули мотори. Ми примарсилися на ній.

— Поглянь, Зюзя-Музя, он які канали. Бачиш. На землі все ще сперечаються, чи то є споруда марсіян, чи витвір природи. Звичайно ж, їх побудували марсіяни.

Ми сіли в човна і попливли тими каналами. А які дивні там звірі —маленькі, немов курчата, весь час співають. Як наші солов’ї весною. А риби які! Жах! Вони схожі на наші земні паровози. Вони плавають поважно і нікого, крім своїх побратимів, риб-велетнів, не помічають. І ще ми зауважили одну властивість марсіянських тварин — вони не поїдали один одного. Вони всі харчуються рослинами.

Ми вже заїхали на своєму човні у велике місто, нас уже почали зустрічати марсіяни, але в той час до Марса долинув голос із Землі:

— Зюзя-Музя, де ти?

— Це Інка. Сховай мене, Тигре.

— Не можна. Давай швидко приземлимо нашу «Стрілу». Коли кличуть, то треба йти. Такі в нас на Землі порядки. Стоп! Ми вже приземлились. Біжи!

Зюзя-Музя побіг. На прощання він сказав, що ми тепер подорожуватимемо щодня, бо дома ніхто з ним не хоче літати в космос. Він ще сказав, що я хороший хлопець, зі мною можна дружити.

Я поглянув у вікно, Інка вела за руку брата. Вона кілька разів озирнулася. Я навіть на такій відстані помітив, які в неї гарні очі. А може не помітив? Може, то все мені здалося?

Диван мене зненавидів. Я ліг, щоб відпочити після того польоту в космос. Я ліг, щоб зібрати думки і намітити хоч якийсь плян майбутнього репортажу, але все марно — пружини впиналися в мене з неймовірною силою. Я хотів якось заспокоїти їх — перевернувся зі спини на бік зовсім тихо, навіть сам не помітив, як це зробив. Я відхилив одну пружину так, щоб вона була вільною. Хвилина минула спокійно, але потім звідкись збоку на мене накинулися відразу дві пружини і почали смоктати мою кров. Все ясно — я програв бій. Підвівшися з дивана, я згадав пораду Інки і вирішив з’явитися на очі завідуючого відділом кадрів. Завідуючі кадрами наймогутніші люди на землі. Від них дуже часто залежить, чи будеш ти кадром, чи ні.

День кінчався, але я знав велику працьовитість завкадрами. Вони завжди пересиджують на роботі якихось там дві-три години. Це щоб усі бачили, які вони працьовиті. Бо що ж буде хорошого й показового, коли завкадрами йтимуть додому тоді, як і всі? Скажуть — відсидів у кабінеті сім годин і вважає себе вільним. Ні, ти сиди! Сиди та дивуй людей своєю працьовитістю і відданістю справі кадрів. Сиди.

Десь біля шостої години вечора я стояв коло кабінету завкадрами. Двері були оббиті сталевим листом (вітчизняна промисловість тепер випускає багато тонкого сталевого листа). Двері були пофарбовані в чорний колір. Це щоб підбадьорити тих, хто сюди заходить. У мене теж піднявся настрій. Я перед чорними дверима помацав себе за серце — чи на місці папірці. Потім постукав.

Тиша.

Я ще постукав. Але марно. Тоді я зрозумів — під сталевим листом глушитель — два шари повсти — це щоб жоден звук не проникав з-за цих дверей. Бо яка там буде робота, коли всі тобі слухатимуть, про віщо розмовляють у кабінеті.

Тоді я відхилив двері і запитав, чи можна зайти. У відповідь почув:

— Прошу!

Я, мабуть, дуже швидко зайшов, бо помітив, як людина за столом спритно сховала до шухляди папери. Цей захід цілком виправданий, бо, може, то заходить до кабінету якийсь шпигун? Та серед паперів я впізнав обкладинку популярного журнала, який друкує на передостанній сторінці кросворди.

Біля столу сиділа висока людина із зовсім лисою головою. Колись, у минулому сторіччі, про таких голомозих писали, що в них голова схожа на більярдну кулю. Тепер таке порівняння застаріло. Мабуть, тепер можна писати, що лиса голова схожа на футбольний м’яч. З-під окулярів дивилися на мене суворі рентгенівські очі. Безперечно, вони бачать мене наскрізь.

— Кореспондент? — запитав завкадрами.

Я таки не помилився у своїх припущеннях щодо рентґена.

Він довго вивчав моє відрядження. Він учитувався в кожну літеру, в кожну цифру.

— Посвідчення є?

Голос у завкадрами був дзвінкого натренованого тембру. У мою душу почав проникати страх. А що коли десь не ту літеру поставлено? Особливо ретельно він вивчав фотографію. Навіщо наклеюють на посвідчення такі малі фото? Треба принаймні втричі більші. Подивишся — відразу видно, чи ти, чи ні.

— Давно фотографувалися?

Я стояв струнко. Мене ще не запросили сісти. Я відрапортував:

— Вісімнадцятого травня одна тисяча дев’ятсот п’ятдесят шостого року.

Погляд завкадрами пом’якшав — йому сподобалася моя поведінка. Нарешті він сказав:

— Сідайте. Документи в повному порядку. Це, між іншим, дуже рідко буває, щоб усе було в порядку. Значить, ваш журнал вирішив написати про наших космонавтів?

— Так.

Я намагався бути чітким у своїх словах. В такій обстановці взагалі не дуже хочеться розмовляти. В такій обстановці можна тільки відповідати на запитання.

— Ви ще не бачили їх? — запитав мене завкадрами.

Я відчув: офіційна частина вже закінчена і людина просто хоче по-людському зі мною поговорити.

— Ні.

— Шкода. Вони ж справжнісінькі люди. Цікаво, а як ви гадаєте, на них треба оформляти особисту справу?

• Предыдущая
• 4/30
• Следующая