Планета Фей - Микітчак Тарас Ігорович - Страница 12

• Предыдущая
• 12/59
• Следующая

16.00. Відкрила Святе Письмо. Читала його і здається, що мені стало дещо легше. З вірою в Бога і в свою удачу чекаю завтрашнього дня.

Едмінгтон пішла на екскурсію, куди не сказала, але я й сама все зрозуміла: вона шукає того ідіота, Бріксті, людину настільки божевільну, що він вигадав смерть Томаса і сприймає цю вигадку як дійсність.

17.00. Нехай вона тільки прийде. Я вб’ю її! Цю суку..! О, Боже, що я таке написала? Нехай... я на неї страшно зла. Хвилин десять тому я сіла за дисплей головного комп’ютера, щоб переписати собі траєкторії польоту до Веленських висот. Але диск залишився порожній. Інформацію стерто! Саме карта шляху до Велен стерта. Це вона, Дороті! Навіть резервну інформацію стерла, щоб я не полетіла туди шукати Томаса. Вона вірить Бріксті і вважає, що зробила краще за мене. Але це не так!

17.40. Слухала гру на скрипці "Токата і фуга в де мінорі", яку виконувала одна з японських скрипачок позаминулого століття. Трохи заспокоїлася, музика витягнула з мене злість, тому, коли прийшла Дороті, я з нею не сварилася. Що дасть сварка? Краще промовчу.

Едмінгтон не знайшла Бріксті. Мені так хочеться повидирати їй ці розкішні коси! Як вона підло повелася зі мною! Але мовчу. Відчуваю, що, як завжди, дуже ображена, але не можу нічого зробити у відповідь.

Мені набридло писати. Більше не буду.

2 жовтня 2146 року.

Дороті Едмінгтон.

Я читала маячню Даяни. Вона вже не може контролювати свої емоції. Мушу одразу ж написати, що наші погляди на смерть Томаса не співпадають. Розкажу і я про події позаминулої ночі. У моєму викладі вони звучать, на мою думку, набагато об’єктивніше.

Вночі нас розбудила сигналізація, хтось ставив машину на сьомий майданчик. Прилетіли чоловіки. Ми з Даяною сиділи до другої години, чекаючи на них, але потім не витримали втоми і пішли спати. І от нарешті вони прилетіли!

Коли ми одягнулися і вибігли у коридор, туди якраз заходив Бріксті. Його вигляд перелякав нас. Його руки — долоні пересікають криваві смуги, кров коричневими розводами запеклася на продертій до м’яса шкірі. Але мене вразили не настільки руки, як очі. В них — глибина болю, не фізичного, це — відчуття втрати. Щось сталося!

Він оперся на стінку і по ній з’їхав на долівку, закрив очі долонями, виставивши рани назовні. Отак сидів і говорив, розповідаючи все те, що перед цим записав.

Даяна відразу ж почала кричати. Вона мало не побила бідолаху, зірвалася з місця, кілька разів вдарила його навмання, обзивала. Бріксті підвівся, подивився на неї переповненими сухими слізьми очима і раптом вибіг зі станції. Я бачила, як він біжить по доріжці, по траві в ліс, і кинулась за ним. Та Ендрюс бігає набагато швидше за мене і за хвилину зник з моїх очей за прямими і голими знизу стовбурами бурих смерек — розчинився в лісі.

Я зупинилась приголомшена. Навколо шелест хвої і темрява — хвойна темрява. За сотню метрів від мене освітлена зсередини коробка "Смерекового раю". Там — безпека, а тут... Я, без пам’яті від раптового панічного страху, побігла на світло, а коли влетіла у двері головного входу, то закрила його на кодовий замок, зовсім не подумавши про те, що, якщо Бріктсі повернеться з лісу, то зайти вже не зможе. Це геть вилетіло мені з голови.

Даяна реве, розмазуючи величезні сльозини пальцями по щоках. Я пішла на кухню, власноручно зготувала дві рожеві "Маргарити", в одну склянку вкинула дозу снодійного і понесла в кают-компанію. Напій із снодійним подала Селвінг, яка випила його одним махом. В таких випадках люди тягнуться до алкоголю. А снодійне плюс спиртне подіє на неї позитивно — вона засне і заспокоїться.

Через кілька хвилин справді заснула. Я поклала її у ліжко, сама пішла у гараж, щоб перевірити апарат, на якому Бріксті прилетів.

Все сходиться: бортовий комп’ютер зафіксував всі порушення систем, про які повідомив нам Ендрюс. Отже, Томас Селвінг насправді мертвий, про що свідчить і відсутність підйомника в гелікоптері.

От так все і було. Зараз восьма година ранку.

Я боюся, що почуваю себе беззахисною перед Даяною, перед мертвим Томасом і божевільним Бріксті, навіть перед самою собою, перед Океаном. Здається, що навколо вже нічого немає, нічого, крім мерців. Не дай, Боже, я залишуся сама на цій планеті. Це буде жахливий кінець гарної людини.

Ця плаксива розумниця ще спить. Вчора вона заявила, що летить на ці чортові Велени шукати Томаса. Дура! У ній немає того логічного зерна, яке завжди було притаманне її чоловікові. Я впевнена, що Томас загинув, вона ж вірить, що він живий. Вона впевнена, що знайде його, а я знаю, що нікуди не дозволю їй летіти, хоча б тому, що Даяна недосвідчений пілот і може легко розбити гелікоптер і сама розіб’ється. Вона навіть за картою і навігатором не змогла б знайти Велени, а я не хочу залишатися тут сама. Боюся цього дужче за все, бо відчуваю, що тоді до мене хтось може прийти, той самий, хто приходив під час вечірки в честь мого дня народження, той, хто перелякав до смерті Бріксті... Можливо, що нікого і не було, я не знаю, але ця невідомість найгірша, не бажаю залишатися з нею на самоті.

Бортовий журнал віднині вестиму тільки я. Даяна сказала, що не хоче писати і не вважає це потрібним. Вона навіть не знатиме, про що я пишу.

Всім своїм духом вірю в те, що через деякий час поговорю з диспетчером Землі. Сюди вишлють когось нам на зміну. Смерть і божевілля переслідують нас, хоча нічого реального я не бачила, можливо, все це тільки наша фантазія.

9.00. Прокинулась Даяна. Вона читає Біблію, мордує центральний комп’ютер і п’є. Слідкую за тим, щоб вона не надто зловживала алкоголем.

Так, це я стерла карту дороги до Веленських висот, і Даяна розуміє це, тому раз-по-раз ловлю її сліпі від злості, п’яні погляди.

10.00. Пішла в лабораторію, вирішила все-таки працювати. Досліджувала безстатеве розмноження євглен, але нічого особливого не знайшла.

11.00. Після годинки роботи зайшла на кухню випити кави, зустріла там Даяну. Ми посиділи трохи, поговорили, я запропонувала їй піти до моря. Вона не хоче, каже, що краще поплаває в басейні, бо там хоч тепла вода. А я пішла. До узбережжя від станції йти трохи менше кілометра хвилястою стежкою між горбами.

Сьогодні тепло, хоча й вітряно. Вітер, як завжди, прилітає з моря. Станція схована від нього за височиною кам’янистого плато, а тут, на піщаному пляжі, моє волосся хвилюється, тріпоче, літає навколо мене темно-каштановим ореолом.

Я прямую до води, зупинилася на межі між вологим і сухим піском, на якій виблискують смужки білої піни і дрібні черепашки молюсків. Мій одяг майорить на вітрі, до босих ніг докотилася хвиля, вона прийшла до мене з далекого, рівного як дзеркало, горизонту. Вода холодна, а взуття я залишила на купинах ситнику біля пагорба. Однак, коли прибій доторкнувся до мене вдруге, море вже не здавалося таким непривітним. Довго не розмірковуючи, я повернулася на сухе місце, повністю роздяглася і пішла назад у море. Там лягла на межу, щоб дочекатися прибою.

Пам’ятаю, що колись на Землі я мріяла про це, саме про це. Я хотіла бігати по лугах, по пляжу абсолютно голою і щоб навколо не було ані душі, хотіла відчути шкірою вологий пісок, солону воду моря. І от, я лежу тут, майже сама на цілій планеті. Щедре сонце і вода так ніжно торкаються мого спокусливого тіла, так вільно, так приємно — вода вже не здається такою холодною.

Я зриваюся і біжу у хвилі, приймаю їхній рухливий удар своїми грудьми і занурююсь у воду, пливу, я — сирена. Вода то піднімає мене, то опускає, здається, що я потрапила у великий живий організм, який неймовірно радий мені.

Наплававшись, пішла на берег, сіла в траву біля свого одягу, обхопила руками литки, поклала підборіддя на коліна і заплющила від насолоди очі, нехай вітер висушить моє вогке волосся, що темною масою лежить на плечах. Схоже, що я злилася з навколишнім світом, що перестала відчувати час. Вирвав мене з цього полону блаженства шелест позаду. Я різко обернулася назад і почула кроки, гілки куща хиталися, ніби їх досі хтось тримав рукою, а тепер відпустив. І цей хтось щойно дивився на мене, а тепер йде в ущелину між горбами, схований високою травою від мого погляду. Швидко йде, біжить, тікає.

• Предыдущая
• 12/59
• Следующая