Планета Фей - Микітчак Тарас Ігорович - Страница 36
- Предыдущая
- 36/59
- Следующая
— Боже! — Шуминський розплющив очі, з шумом втягуючи повітря через рот. Він хотів зробити повний вдих, але не міг, бо легені чимось захаращені, і повітря не наповнює їх.
Хочеться пити і нічого більше. Немає ніякого болю, навіть головного, тільки слабість розлилась по усьому тілі. Відчуваєш себе скелетом з пергаментною шкірою і металевими кістками, яких сам не в силі підняти. Дряпає у горлі, таке враження, що епітелій трахей, глотки і носоглотки хтось повтикав дрібними голками і розхитує їх зі сторони в сторону. Хочеться взяти жорстку щітку і вичистити себе зсередини.
Мабуть, це — покращення перед смертю. Потрібно розплющити очі і поскладати перед собою в рядочок трупики усіх своїх надій.
— А-а-а... а... — крик вийшов зовсім ніякий, аж соромно за себе. Та від цієї першої спроби залоскотало у горлі, й усе всередині вибухнуло. З рота вирвався потік слизу і відразу ж у легені увірвалось свіже повітря, та все-одно це дихання ще ледь помітне. — А-а-а-а-а-а-а!
Він вивалився з кокону, сповз на підлогу і, побачивши крізь запаморочення свої руки, жахнувся, такими худими вони виглядали.
— А-а-а-а-а--а-аааааааа!
Сила періодично поступає у м’язи. Потрібно вставати.
Хоча Остап тримав очі широко розплющеними, але водночас бачив сон — дві тремтливі зелені смуги, прозора, світла і насичена, зелень коштовного смарагду, у її глибині чорні ядра-тунелі, довгі вії, довгі-довгі. Богиня дивиться на тебе із дзеркала, ілюмінатора, зі стін, з дверок шафи — вона мандрує разом з твоїм поглядом, вона його невід’ємна частина. Закриєш очі, та все-одно бачитимеш цю смішну правду в її зіницях, яку ти сам осягнути не можеш.
Очі усміхненої богині. Хочеться побачити її повністю, плечі, руки, перса, стегна, ноги. Хто вона, що насміхається над твоєю жалюгідністю?
— А?
Командор вийшов у хол. Там на столі лежить Тарас, на грудях якого крізь бинти проступає червона пляма, її краплі ланцюжком засохли на підлозі. Під стіною завмерла Дороті, лежачи на килимі. Вона жива, але без свідомості. Це все наробила та клята хвороба.
— А-а-а-а-а-а-а-а-а-а-а-а-а-ааааа...
Ноги Остапа починають самі по собі перебирати землю і він побіг, вилетів зі станції, швидко пересік галявину і заглибився у ліс. Бігти так легко, здається, що тобі допомагають невидимі крила. Головне, що втікаєш від "Смерекового раю", від цих зелених очей... Чи до них?
Проминуло два дні.
Наталка досконало вивчила краєвид із всіх вікон, але найдовше стояла в будці радиста, роздивляючись кілька крапель на даху, кров Берегового. Це було найстрашніше видовище зі всіх, які вона могла собі уявити. Вона — вбивця, хоч як її совість не протестувала проти такого титулу, Наталка саме так себе називала — вбивця! Хоча причина для пострілу була і Тарас встиг зрозуміти її. Вона впевнена, що він усе зрозумів і пробачив їй, адже справа йшла до обміну життям. Донор антитіл отримала б смертельну хворобу, а вони — маленький шанс вижити. Приречені вимагали цього, а вона не захотіла і, обороняючись, вбила одного з візитерів, ось так. Причина стріляти була, але вбивства це не виправдовує.
Вони, мабуть, усі повмирали з прокляттям на вустах.
Харчів ще багато, та соки і пиво закінчились.
Хвойна зупинилась над люком. Чи то страх перед спрагою, чи власна совість тягнули її до цього прямокутника в долівці. Поки що вона не збиралась спускатися, адже, якщо там унизу є ще хтось живий, то він обов’язково спробує причинити їй якесь зло, хоча б заради помсти. Окрім того, немає великого бажання бачити ще живих чи вже мертвих жертв мишачого грипу. Тільки б не довелось їх хоронити, хоча вони вже, напевно, нічого не скажуть і не дивитимуться в очі.
Важко зітхнувши, білявка попростувала до спортзали. Кілька днів тому медичний комп’ютер попереджав, що їй до зими не можна піднімати вантажі більші за вісім кілограм, але це не заважатиме їй піти зараз до штанги і разів з двадцять підняти шістдесят кілограм, впершись тендітними плечима у лежак.
Палиця штанги з однаковим інтервалом піднімається на відстань витягнутих рук і опускається ледь не до підборіддя. От якби руки підкосились, то ця металева трубка втиснула б твої зуби тобі в глотку. Та цього не станеться, бо у м’язах відчувається неабияка сила.
Те, що закінчились соки і пиво, — невелика проблема, адже є ще запас води у баках оранжереї, правда, вона тепла і застояна, але ж придатна до вживання.
Головне — життя і здоровий глузд, решту ж можна перечекати. Те, що ти жива, ще можна зрозуміти, але хто скаже, що ти не божевільна? Ця фея із зеленими очима приходить у снах щоночі. Відколи куля влучила у Берегового, відтоді вся ніч належить цій доброзичливій богині. Вона любить свою маленьку рабиню, говорить на вухо стільки ніжних слів, які зникають з голови з першим сонячним промінням. Тепер уві сні, крім її досконалого обличчя, Наталка бачила ї плавні обриси запаморочливих плечей, маленькі вигини ключиць, решту тіла окутував синяво-чорний морок. Від тіла богині до твого тіла йде хвилями очікуваний спокій і німе задоволення, які обходять страх зі всіх боків, заступають його. Ці хвилі збуджують тебе, вливаються в кров навдивовиж солодким наркотиком і заставляють тремтіти кожен м’яз.
Ночі на матах у спортзалі перетворюються на суцільний екстаз, у тіло насильно закачується щастя, і при цьому такими великими порціями, що організм ледве справляється з ним. Наступного дня знову чекаєш ночі — і так зранку до сутінок чекаєш, боїшся. Страх перед зеленоокими снами настільки сильний, що не хочеться навіть засинати, але щойно зімкнеш повіки, відразу ж проходиш крізь своє боягузтво і мандруєш у країні сновидінь у пошуках богині.
Зараз думки губляться в роботі м’язів. Під шкірою рук переливаються біцепси, які ж вони слабкі, хоча за два дні постійного тренування вже помітні зміни: обриси м’язів стали більш чіткими і на дотик вже не нагадують желе.
Цікаво, скільки часу проходить від інфікування людини мишиним грипом до смерті як наслідку хвороби? Бажано було б знати точну дату, коли можна спуститися вниз. У такому випадку можна хоч якось розділити харчі на денні пайки, бо зараз економиш кожен сухарик і ходиш весь час голодна.
Найприємніше місце верхніх поверхів станції — зимовий сад. Через вимкнення електроструму автополив не працює, і рослини вже почали потрохи в’янути, тому зараз там багато роботи. А робота вбиває час і виганяє з голови заплутані думки, які тепер чомусь спрямовані проти тебе самої. Найбільше Наталці подобаються саговники — замія, цикас, мікроцикас. Змалку вона вважала їх маленькими пальмами, бо ж вони так на них схожі, хоча й відносяться до голонасінних. Стробіла цикасів — основа основ і в еволюційному процесі вона потенційно — шишка сосни, квітка магнолії або та ж сама стробіла. Можна провести деяку паралель між істотами, які були перед людьми, і живуть навіть тепер.
Держак штанги увійшов у пази стояка і перестав тиснути у долоні. Хвойна підвелася та потрусила руками, а, коли втома вийшла з м’язів, відразу ж почала шукати очима ще якусь роботу.
Невже так буде цілий місяць? Прожити стільки часу одній на планеті, де немає жодної людини крім тебе, і не з’їхати з глузду? Це — неможливо. Від таких думок хочеться кинутись вниз, на перший поверх, в надії, що Тарас або Дороті ще живі, і почути хоч слово з їхніх вуст, нехай хоч прокляття чи лайку, та все ж слово живої людини.
Неможливо. По-перше, унизу смертельний вірус, який, мабуть, не може проникнути на другий поверх, а, по-друге, якщо внизу є живі люди, то вони почнуть полювати на неї, бо вона це заслужила, по-третє, зелені очі не хочуть бути на першому поверсі, вони або не люблять його, або бояться, або ненавидять.
Зі снами приходить знання, яке струменить з тунелів зіниць богині і заповнює твою свідомість. Тепер Наталка вже знала, що розбиті нею пробірки не зіграли жодної ролі у появі хвороби, та й сама хвороба — нова забаганка, нове випробування зеленоокої богині. А чарівна дівчина не може інфікуватися, бо відрізняється від решти людей на цій планеті, і вони самі спричинили цю відмінність під час операції. Тільки що ж вони тоді зробили?
- Предыдущая
- 36/59
- Следующая
