Выбери любимый жанр

Тарасові шляхи - Иваненко Оксана Дмитриевна - Страница 17


Перейти на страницу:
Изменить размер шрифта:

17

Академія художеств дає сьогодні обід на честь Карла Брюллова, який нарешті повернувся з-за кордону на батьківщину. Гості зібралися, чекають винуватця торжества.

Карл Павлович сам був вихованцем Петербурзької Академії художеств. Його батько — художник, майстер декоративної різьби, помітив у сина, коли той був ще малим хлопчиком, великі здібності й одразу почав учити його, строго, неухильно провадячи свої принципи навчання. Поки маленький Карл не намалює загадану кількість людинок і конячок, батько не дозволяв давати йому снідати. Але хлопчик малював завжди залюбки, від дитячих конячок і людинок перейшов до змальовування різних речей, і десяти років його прийняли до Академії. Старі художники—професори Іванов, Шебуєв, Єгоров були дуже задоволені успіхами Карла Брюллова. Особливо їх вразила його картина, написана на випускний конкурс, «Нарцис».

Товариші-однокурсники зрозуміли, що такий сюжет їм даний лише, як привід для анатомічного етюда, і багато з них подали бездоганну і нудно намальовану лежачу постать юнака.

Довго не приступав до цієї картини молодий Карл Брюллов. Він ходив далеко від центра на берег Чорної річки і там, у Строгановському саду, сідав десь під деревом і переносився думками зовсім в інший світ. Він уявляв себе в стародавній сонячній Греції. Міф про прекрасного юнака Нарциса оживав перед ним. От дзеркальна поверхня води, сонячне проміння утворює в листі дивне мереживо світо-тіней; листочок упав з дерева, Нарцис глянув і раптом зупинився, вражений власною красою. Яке тонке і різноманітне багатство фарб постало перед очима художника, таке несхоже на бліді тони петербурзької північної природи. І він відтворив усе це багатство, всю цю красу природи, повної радості життя, в своїй картині, за яку одержав золоту медаль.

- Такого кольориста ще не було в Академії. Яка багата уява! Він геніальний! — казали старі художники, яких хоч і здивувало, але й зачарувало це сміливе порушення академічних, класичних норм живопису.

По закінченні Академії Брюллов на кошти «Товариства заохочення художників» поїхав до Італії для удосконалення свого художнього таланту. Він вивчав роботи старовинних італійських майстрів — Мікель-Анджело, Леонардо да-Вінчі, копіював Рафаеля, удосконалював свій живий барвистий пензель. Далеко більше, ніж міфологічні сюжети, його цікавила радісна яскрава природа, краса людини. Він часто працював на відкритому повітрі, і, володіючи бездоганно знанням форми, композиції, пройшовши строгу школу класичного, прекрасного, але холодного мистецтва, він втілював у свої картини справжнє життя, всю палкість своєї уяви.

З насолодою дивились глядачі на його «Італійський ранок», «Італійський полудень» і особливо «Вірсавію». Всі дивувались, як можна було відтворити таке живе прекрасне тіло, ці перлисті переливи. Коли б вони знали, як уперто, з якою копіткою пильністю художник накладав прозорі олії і лаки, ледь розведені фарбами, щоб вони просвічували, як художник був незадоволений собою і раз навіть, у пориві розпачу, кинув чобіт у свою картину і порвав полотно!

Ні, він був незадоволений собою і цими картинами, йому хотілося значно більшого, спробувати свої сили на великому полотні, у великій темі, яка б цілком захопила його і дала б можливість виявити не лише вміння художника, а думки, почуття, переконання, йому хотілося написати історичну картину.

Як прийшла думка про Помпею? Мабуть тоді, під час подорожі, про яку він з братом Олександром писав своїм батькам:

«Проїхавши Портічі, Резіну, Торре ді Греко, Торре ді Анунціта, нарешті побачили ми якесь широке підвищення, вкрите нещодавно посадженим гайком, і нам сказали, що це Помпея.

Ми наближалися, і перед нами відкрилася відкопана частина цього нещасного міста. Ми зійшли. Коло входу сиділи сторожі-провідники. Один із них запропонував нам свої послуги й сказав, що тут був малий форум, місце, де збирався народ для торгу та інших публічних справ. Тоді я забув вас, і видовище цих руїн примусило мене перенестися в той час, коли ці стіни були ще заселені, коли цей форум, на якому ми самотньо стояли і де тиша порушувалась лише якоюсь ящіркою, був наповнений народом, який можливо турбувався, щоб ще щось придбати.

Люди зовсім не думали про небезпеку, Що їм загрожувала, яка їх позбавила всього їхнього багатства і багатьох -найдорогоціннішого: друзів, рідних, а інших і життя. Не можна поминути ці руїни, не відчувши в собі якогось цілком нового почуттй, що примушує забути все, крім жахливої події з цим містом. Пробігши порожні вулиці, вступив я на головний форум, оточений з Двох боків колонами, побачив праворуч храм Юпітера, ліворуч трибунал, навпроти базиліку, коло неї храм Венери, проти нього Пантеон. Уявіть собі це, і ви зможете зрозуміти те почуття, яке оволоділо мною при цьому видовиську.

Верхи будівель усі звалилися, низи ж, з усіма речами, яких тління пощадило, цілком збережені. Жертовники 1800 років стоять на місці недоторкані. Можливо жрець, про-стягши долоні, розпростертий перед жертовником Зевса, і сам Зевс були повалені в один час перуном Везувія.

І після такої жахливої революції стихій у цьому місті скрізь панує спокій і тиша. Нехай сюди приходять розмислювати про марність».

Ця подорож, це місто, що загинуло під виверженням Везувія, глибоко вразили художника.

Він розшукав спогади Плінія Молодшого про загибель Помпеї.

Читаючи лист Плінія до знаменитого римського історика Таціта, Карл Брюллов наче бачив перед собою, як над вулканом Везувієм, що давно вважався погаслим і тому навколо нього виросли міста, сади, селища, раптом у серпневий полудень знялася величезна хмара.

Вночі почався такий землетрус, що здавалося — все не тільки хитається, а просто перевертається. Ранок був надзвичайний. Сонце ніби не сходило, стояли густі сутінки. Будівлі хиталися й валилися, з неба сипалося каміння.

Пліній з матір'ю побігли з міста, і тут почав падати попіл. Чути було жіночі зойки, дитячий плач, крики чоловіків. Полила гаряча злива з попелом, яка заливала місто, тверділа і ховала під собою все живе, всі вулиці й будинки.

...У роки, коли Карл Брюллов з своїм братом, архітектором Олександром, приїхав до Італії, почалися розкопки Помпеї. Про місто, поховане під лавою Везувія багато віків тому, скрізь говорили.

В Італії тоді користувалася великою популярністю опера Пуччіні «Останній день Помпеї». Все це ще більше підносило настрій художника Брюллова. Він вирішив написати на цей сюжет велику картину.

Минуло десять років, як він жив у Італії, і дехто з заздрістю вже питав: «Ну, як там наш великий майстер на малі справи?"

Раптом долинула чутка й до Петербурга: Брюллов почав писати велику картину!

З яким запалом і з якою нелюдською настирливістю працював він! Художник був наче одержимий. Недарма він казав і раніше: «Я живу, коли я малюю!» Брюллов працював до знемоги і не міг одірватися від свого полотна, іноді він падав знесилений і товариші виносили його на руках з майстерні. Але це була найвища радість у житті — радість натхнення, творчості.

З надзвичайною винахідливістю він відшукував для кожної постаті нові положення і пози, щоб виявити всю гаму переживань, розпачу, ніжності, хвилювання, тривоги, благання, люті. Він був романтиком, і, прийнявши в спадщину від класичної школи блискучу техніку малюнка, він зумів передати красу найглибших переживань людини.

Це була історична картина, але зовсім не схожа на абстрактні картини цього жанру! Недарма він сам їздив на розкопки Помпеї, вивчав історичні й археологічні пам'ятки. Він, російський художник, перший у світовім живопису відтворив дійсну реальну картину історичної події і цим підніс живопис на вищий ступінь.

Ця картина не була особистою справою художника Карла Павловича Брюллова і не його особистим успіхом. Це був успіх російського художника, російського мистецтва. Про картину говорили в Мілані, Римі, Парижі. Про неї сказав Вальтер Скотт: «Це ціла епопея».

Вона була написана про стародавню подію, але так написана, що навівала думки не лише про загибель стародавнього світу, а про неминучі перевороти в історії людства, про образ дикої нерозумної сили, що губить людей. По-своєму сприймали її у Франції. Близька вона була своєю ідеєю передовим людям Росії, які відчували гніт чорної важкої реакції миколаївської доби, нерозумної сили, що губила все найкраще.

17
Мир литературы

Жанры

Фантастика и фэнтези

Детективы и триллеры

Проза

Любовные романы

Приключения

Детские

Поэзия и драматургия

Старинная литература

Научно-образовательная

Компьютеры и интернет

Справочная литература

Документальная литература

Религия и духовность

Юмор

Дом и семья

Деловая литература

Жанр не определен

Техника

Прочее

Драматургия

Фольклор

Военное дело