Тарасові шляхи - Иваненко Оксана Дмитриевна - Страница 23
- Предыдущая
- 23/36
- Следующая
- Гляньте, гляньте, Карле Павловичу, — мало не схопився з місця Аполлон, — он Пушкін!
- Де він? От кого люблю і поважаю всім серцем!
- А он в партері, в одинадцятому ряду, коло проходу, в кріслі! Бачите, як аплодує! Ні, сьогодні просто свято, і театр особливо нарядний, урочистий. Це добре, що відкрили театр після ремонту саме цією оперою.
- Між іншим, Карле Павловичу,— вставив Сошенко,— хоча я в такому ж захопленні від цієї чудесної музики і всієї постави, як і всі, проте мені хочеться звернути увагу вашу на нові плафони. Майже всі малюнки зробив мій протеже Тарас під керівництвом архітектора театру Кавоса. Той самісінький Тарас, малюнки якого я вам показував.
Обличчя Карла Павловича враз змінилося з безтурботно веселого на серйозне й уважне.
- Я думав про нього весь час, — сказав він. — Його не можна кидати напризволяще. Це талант. Його малюнок «Едіп в Афінах», який ви приносили, мене просто здивував. Не часто трапляється, щоб молодий художник міг так зосередитися, бути таким простим і лаконічним у розв'язанні композиції, йому треба малювати й малювати.
- Але я казав вам, Карле Павловичу, — відповів сумно Сошенко, — все розбивається перед жахливою дійсністю - він кріпак, хоча й з таким некріпацьким обличчям, як ви сказали, коли побачили його у мене.
- Він повинен бути вільним! — спалахнув Карл Великий.— Я сам візьмуся за цю справу, говоритиму з його паном. Невже він не зрозуміє, що цей хлопець — талант, талант, яких мало. Ви, Сошенко, довідайтеся про його пана, а поки що і ви, і Мокрицький, і Петровський, і Михайлов - усі допомагайте цьому хлопцеві, учіть його.
- Звичайно! Сошенко вже познайомив його з нами,— милуючися поривом любимого вчителя, радісно промовив Мокрицький. — Коли б ви знали, яка це цікава, щира натура!
Брюллов усміхнувся, і Мокрицький зрозумів, що Брюллову досить було глянути на малюнки хлопця, щоб побачити далеко більше, ніж бачили всі вони.
- Ви після театру додому, друзі? - спитав Карл Павлович. — Я їду вечеряти до Вієльгорського. Там я поговорю про вашого Тараса і з графом Михайлом і з Жуковським.
*
У тісному чоловічому колі ближчі друзі святкували успіх Михайла Глінки. Карл Павлович вірно сказав у театрі: «Врешті я радий за всіх нас». Так сприйняли оперу всі ті, кому дорога була російська література, російська музика, все російське мистецтво. Усі раділи, сміялись, жартували.
- Замість велерічивих промов, — оголосив один з приятелів Глінки Всеволожський, — ми виконаємо на честь нашого дорогого композитора канон. Музика Одоєвського, Вієльгорського і самого Глінки, а автори — кожен виконає написаний ним куплет. Прошу починати Василя Андрійовича Жуковського!
Граф Вієльгорський відкинув назад свою поетичну шевелюру і сів за рояль.
Жуковський вийшов на середину кімнати і, удаючи актора на концерті, проспівав:
- Пой в восторге, русский хор,
Вышла новая новинка.
Веселися, Русь, наш Глинка
Уж не Глинка, уж не
Глинка, а фарфор!
Він по-диригентськи махнув рукою, і всі чоловіки підхопили: «Уж не Глинка, уж не Глинка, а фарфор!»
Жуковський поважно розкланявся. І поряд з ним встає поет Вяземський:
— За прекрасную новинку
Славить будет глас молвы
Нашего Орфея — Глинку,
От Неглинной, от Неглинной — до Невы!
Жуковський показав рукою, щоб усі наповнили склянки вином, а тоді знову заспівав:
- В честь толь славные новинки
Грянь, труба и барабан.
Выпьем за здоровье Глинки
Мы глинтвейна, глинтвейна стакан!
Усі високо підняли склянки з глінтвейном, а на середину вибіг Пушкін:
— Слушая сию новинку,
Зависть, злобой омрачась,
Пусть скрежещет, но уж Глинку
Затоптать, топтать, топтать не может в грязь!
І він притопнув енергійно ногою, і всі підхопили з особливою насолодою: «Затоптать не может в грязь!»
- Ні, ні, ні, таких не затопчеш! — весело сказав Брюллов. - Заздрість, злоба — усе безсильне перед справжнім мистецтвом, перед талантом.
Вони ще і ще виконували цей жартівливий, але для кожного з них повний глибокого змісту «канон». Особливо меткі і гострі пушкінські рядки — і підіймали чари за рідне мистецтво, за дружбу.
Нелегко було кожному з них творити за тих умов, але дружба зігрівала, допомагала зберегти віру.
Брюллов згадав свою обіцянку, дану Сошенкові. Кожному таланту треба допомогти. Це було не лише його правилом, а всіх, хто зібрався тут. «Треба обов'язково порадитися з Жуковським і Вієльторським, — подумав Брюллов,— вирву хвилинку й поговорю з ними. Серед усіх нас — вони найпрактичніші в таких справах».
*
— Який я щасливий, що сам Великий Карл зацікавився Тарасом, — казав Сошенко товаришеві. - Тепер, хоча ще й не бачу реальних шляхів, я далеко спокійніший за його долю.
Але з того часу Сошенко відчув на собі ще більшу відповідальність.
Малярський сезон закінчився, відкриття театру відбулося. Тарас був вільнішим. Сошенко скористався напівдозволом-напівзапрошенням Ширяєва і вже не раз і не два заходив до нього на Загородній проспект і забирав Тараса.
Яке це було щастя!
- Ходімо сьогодні в Ермітаж! — казав Сошенко. — Я покажу тобі Веласкеза.
- Ходімо сьогодні до Академії, я покажу тобі «Останній день Помпеї».
А якось він сказав:
- Ходімо сьогодні до нашого Великого Карла, там і Аполлон буде, і ще товариші.
- Хіба це можливо? Ні, я нізащо не піду,— навіть злякавшися чогось, ніяково мовив Тарас.
- Ну, що ти! Він сам казав, щоб я привів тебе. Адже він хвалив твої малюнки. І ти не бійся його: нам, правда, всім попадає за нашу мазню, але він наш найкращий друг і товариш...
Додому Тарас повертався, як п'яний. Це не сон. не казка, не мрія. Він справді був у кабінеті, оздобленому червоною матерією. Великий Карл по-домашньому, в червоному халаті, розмовляв, жартував із ним, дивився його малюнки, хвалив, робив зауваження. Увечері прийшов до Брюллова в гості поет Жуковський. Тарас хотів утекти, але його не пустили. Жуковський за руку, як з усіма, привітався з ним, а потім розглядав нову каотину Карла Павловича «Зняття з хреста», і його так зворушила Марія Магдаліна, що чутливий, м'якосердий поет заплакав.
Сошенко і Мокрицький проводили Тараса додому. Тарас тримав у руках книги — античну історію Греції і Риму. Це радив читати Карл Павлович, і хлопці, звичайно, поспішили дістати для Тараса. А в кишеню його благенького пальта дбайливий Сошенко поклав дві свічки, щоб Тарас міг читати увечері і вночі на своєму горищі.
- Де ти був? Де ти тиняєшся весь час? — різко спитав хазяїн.
«На Олімпі. Я був на самому Олімпі, серед його богів», хотілося відповісти Тарасові. Хіба не богами з Олімпу були його нові знайомі?
- Я був у Карла Павловича Брюллова. Він похвалив мій малюнок, — тремтячим від щастя голосом сказав Тарас.
- У Брюллова? — вирячив очі хазяїн. -Ти забріхуєшся, хлопче. Що, йому більше діла нема, як з тобою возитися? Іди проспись...
І коли вже кроки на сходах затихли, буркнув:
- З глузду з'їхав... — і махнув рукою.
А Тарас запалив свічку і, вмостившися на своєму сіннику, жадібно ковтав сторінку за сторінкою надзвичайні міфи; і коли вже засинав, плуталися в напівсні-напівсвідомості образи міфологічних богів і його нових друзів з Олімпу, і щаслива усмішка осяяла його лице.
- А сьогодні я познайомлю тебе з твоїм земляком, — повідомив якось Сошенко. — Сьогодні субота. Ходімо на вечорниці.
- Які вечорниці? Тут, у Петербурзі? - здивувався Тарас.
- Ну, це я так жартома зву. Ходімо до Гребінки, Євгена Павловича. Це ж наш земляк, він і пише українською мовою, побалакаємо з ним. А то тут і рідну мову забудеш,— засміявся Сошенко.
Ні, він, Тарас, не забував і тут української мови. З тої літньої білої ночі він не припиняв уже своїх спроб писати. Рідко тільки виривав він на це час.
- Предыдущая
- 23/36
- Следующая
