Тарасові шляхи - Иваненко Оксана Дмитриевна - Страница 6

• Предыдущая
• 6/36
• Следующая

- Не беріть, не беріть мене від матінки!—ледве вимовила Мар'яна.

- Ноги твої цілуватиму, вік бога молитиму, - не забирай мою єдину втіху! — плакала Докія.

— Я не розумію,—знизала плечима панночка,— чому ти плачеш? Я її так одягну—ти її не пізнаєш. Вона не робитиме ніякої чорної роботи, а щоб ти не плакала, я накажу й тобі подарувати і на плаття і на хустку!

- Та шо там з ними говорити!—підскочив управитель.—Хіба вони що розуміють! Темнота! Ну, чого ревеш?

— Не плач!—сказала панночка таким голосом, як діти розмовляють з ляльками. — Я тебе відразу полюбила, як побачила. Тобі в мене буде дуже добре!

- Ех, панське кохання—гірке горювання,—прошепотіла ледь чутно Катрусина мати і притисла дочку міцніше до себе.

З гулянок від пана поверталися, як з похорон.

*

Вирядила Катруся подругу—засумувала, а Докія ходить, як смерть.

- Ну, що ж тепер з нами буде? — питає Ганна, яка теж притихла.

Та скоро за цим віддали заміж Катрусю. Тарас з цікавістю приглядався і прислухався до всього.

Справді ж, воно цікаво. Приїхали старости з паляницями, вклонилися так важно і таку чудернацьку мову повели, ніби вони мисливці і бачили, як куниця до них — до Шевченків—у хату забігла. Яринка й Тарас заховалися на піч і прислухалися.

- Яка куниця?—спитала Яринка пошепки.

- Цить! Так годиться!—пошепки сказав Тарас.— Не заважай слухати.

А вони ж, старости, так доладно говорять:

- Звір наш та пішов у двір ваш, а з двору у хату та й сів у кімнату, тут мусимо його піймати. Тут сховалася наша куниця. Оце ж нашому слову кінець, а ви дайте ділу вінець: віддайте нашому князю куницю — вашу красну дівицю. Кажіть же ділом, чи віддасте, чи нехай ще підросте?

- Отака напасть!—мовив тато, а Тарас навіть злякався: ще не віддадуть Катрусю, а так уже хочеться, щоб весілля було! А то все сумують та сумують! Та ні, то, мабуть, тато знову для годиться сказав, бо далі він все-таки спитав Катрусю:

- Чи ти чуєш, дочко? Що мені з цими мисливцями робити?

А Катруся стояла, соромливо опустивши голову, коло печі й колупала пальцем комин. Так теж годилося робити, коли сватають.

- От, бачите,—мовив знову батько,—чого ви наробили? Мене з дочкою пристидили. От за те ж, що ви нас налякали, ми вас пов'яжемо. Так, жінко?

- Ти ж батько, голова нам усім,— мовила мати і не стрималася, усміхнулася своєю ясною усмішкою, — як скажеш, так і буде.

- Та ні-бо, й ти, стара, скажи!

- Нехай буде й так!

Тоді вже тато наказав вийняти рушники й хустку, і Катруся перев'язала ними старостів і молодого, того самого парубка, що вже з весни заглядався на Катрусю. А ввечері зібралася молодь потанцювати.

Після сватання пішли клопітні дні: і змовини про подарунки, і коровай, і дівич-вечір.

Бгати коровай закликала Маламужиха. Вона бігала від хати до хати і запрошувала гостей:

- Доброго вам здоров'ячка, просимо на хліб, на сіль та й на коровай.

Багато жінок посходилося коровай пекти та прикрашати.

На дівич-вечір зібралися всі Катрусині подружки, тільки

Мар'яни не було. І сумно всім, що й Мар'яни немає й що Катрусю виряджають, хоч недалеко—в сусіднє село—та вже стане вона молодицею, хтозна, як їй буде там, у чужій родині. Одягли її так само, як на панську гулянку, тільки, багато-багато кісників вплели і співали сумно:

- Ой, чи будеш, Катрусенько, жалкувати, Як ітимуть подружечки та гуляти, Будуть тебе, молодую, викликати:

- А чи дома Катрусенька, чи немає, Нехай іде на вулицю, погуляє...

Співали і звивали «вильце»—вирізали з вишні гілочку, обв'язали її червоною стьожкою. Так уже хотілося Тарасові чимсь Катрусі прислужитися — сам він наламав калини і бруслини, а дівчата заквітчали червоними і рожевими, ніби з воску зробленими ягодами вильце молодій і увіткнули його у весільний хліб.

- Хай же їм так гарно живеться, як це вильце гарно в'ється,—сказала старша дружка Ганна.

Та найцікавіше було, як у церкву виряджали. Одна з дівчат-світилок понесла весільну свічку, а друга мусила старий меч предківський нести, і дід урочисто виніс великий ніж.

- Це «свячений», гайдамацький,—сказав він, і з особливою повагою заквітчали його дівчата й понесли поперед, молодої...

Увечері гуляли... Підпили добренько. Весела свашка Маламужиха співала:

- Ой, на горі Катрусенька жито жне І серпа у руки не бере, А за нею, молодою, густий сніп, Чотири дяки, а п'ятий піп, Звінчана Катрусенька за сім кіп...

Співали свати і дружки. Душно було в хаті. І дід підпив—тупотів на місці й бурмотів:

- На городі пастернак, пастернак. Чи я ж тобі не козак, не козак!..

І раптом Тарас глянув на сестру. Зустрілися вони очища, і стало йому сумно-сумно... Ніби Катруся сказала: «Як же ти без мене будеш, приблудо?»

І Тарас думав: «Як же в хаті буде без Катрусі?»

СМЕРТЬ МАТЕРІ

- Со святими упокой рабу божу Катерину, іде же нєсть болєзні, печалі, ні воздиханія,—виспівує дяк і пускає зизе око аж під лоба, і косиця, схожа більше на оселедець, ніж на звичайну дяківську косу, труситься в такт. І за цим приспівом щоразу жінки починають голосити ще дужче. Тато іде сірий, зігнутий і не відриває очей від труни. Тарас іде за руку з Яринкою, а за Яринчину спідницю тримається сліпа Марійка. Микита веде Йосипа. У труні лежить мати, така спокійна-спокійна, з поважним, як у свято, обличчям—тільки обличчя зовсім жовте, ніби з воску. Майже все літо конала, бідна, та хіба ж лановий на те зважав? І жала, і в'язала, як завжди, а вже як обмолотились—доходилися її ноги, доробилися руки, — лягла на покуті і не встала. Не віриться Тарасові—невже матінка не підведеться, не гляне на нього і не скаже нічого?

- Іде же нєсть болєзні, печалі,—виводить дяк і трясе косою, як оселедцем.

«А чому тут і болєзні і печалі?—думає Тарас.—А там десь не буде; так там же матінка одна, без нас...» Яринка теж захлинається від сліз.

- Мамонько, мамонько...—шепоче вона, але не розуміє ще як слід, що сталося. От тільки, коли довезли труну до вбогого кладовища, і піп прочитав останню молитву, і труну почали спускати на двох білих сувоях полотна в мо-гилу, діти заплакали від страху.

— Не кидайте туди маму! Не кидайте! — закричала Яринка і схопила дядька, що спускав труну, за руку.

- Бідна моя сиротиночка!—заголосила Маламужиха, відтягаючи Яринку.

Тарас брудними рученятами витирав сльози і розвів чорні смуги по всьому обличчю.

Почали кидати землю на маму, і виріс горбик, виросла ще могилка.

Григор глянув на дітвору —одно одного менше, згрудилися коло нього.

- Отака дрібнота та без матері! — зітхнула Маламужиха і почала роздавати коливо людям за упокій душі.

МАЧУХА

Став уже Тарас «скорописцем» — виводив криві літери на дошці, як тут на село прийшов справжній дяк, і довелося Совгиреві зібрати свою мізерію в торбу, взяти палицю в руки і помандрувати кудись в інше місце шукати собі нову паству.

Та що вже звикли хлопці і до «субіток» і до суворих звичаїв шкільного життя, але такого гіркого п'яниці, як новий дяк, і вони не витримали. Забрав і Тарас свою зброю— таблицю, перо й каламар — та й утік за всіма додому.

Дома завжди були злидні такі, що й миші не заводилися, та була материнська ласка, була Катруся, і малим весело було дивитися на світ. А як поїхала Катруся, поховали матінку, і хата—як страшна темна пустка. Бігає обідрана малеча. Сказано—як батько вмре, то це ще півсироти, а як мати, то вже ціла сирота.

Зустріла Маламужиха, як ішла на ставок білизну прати, батька.

- Доброго здоров'я вам, Григоре Івановичу,—вклонилася.—Дивлюсь оце на вас, Григоре Івановичу, і серце на шматки крається, як ото ви з дітьми малими. Бідна, бідна Катерина, хай їй, сердешній, земля пером,—коли б ото встала та на діток своїх глянула, вдруге б умерла, їй же богу, вдруге б умерла.

• Предыдущая
• 6/36
• Следующая