Марiя - Иваненко Оксана Дмитриевна - Страница 44

• Предыдущая
• 44/154
• Следующая

На читаннях несподівано для себе він мав величезний успіх Справді, він зачепив стільки болючих сучасних питань і в «Гамлеті», і в романі. Навіть Добролюбов у своїй статті, яка так схвилювала письменника, писав: «Ми можемо сміливо сказати, якщо вже п. Тургенев порушив якесь питання в своїй повісті, якщо зобразив якусь нову сторону суспільних взаємин, — це може служити запорукою тому, що питання це підноситься в свідомості освіченого суспільства, і ця нова сторона життя починає виявлятися і незабаром з'явиться різко і яскраво перед очима всіх. Тому щоразу при появі нової повісті п. Тургенева постає цікаве питання: які ж сторони життя зображені в ній, які питання зачеплені».

Та трапилась ще одна подія, яка залишила просто-таки огидний слід. Тільки-но встиг журнал надрукувати цей його роман, як письменник Гончаров почав всюди й скрізь натякати, а потім одверто казати, що це плагіат, що Тургенев просто вкрав у нього сюжет: образ художника з «Обриву». Це було безглуздя, всі розуміли це, але не могли його спинити. Іван Сергійович не витримав, — він вимагав або третейського суду, або дуелі. Обійшлося товариським «третейським» судом, який зовні примирив обох письменників.

А тут ще знову обсіли старі хвороби. Особливо лякала хвороба горла, треба було негайно поспішати за кордон.

Цей рік був дуже неспокійним не тільки через його особисті справи.

Коли ж нарешті відбудеться реформа? Тургенев відчував, не слід саме зараз їхати з Росії. Він на власні очі повинен все бачити. І не тільки бачити. Мабуть, знову дорікатиме йому Герцен, як можна людям вільним, не таким, як він, вигнанцям, їхати зараз з Росії!

...Але ж дочка... Але ж Куртавнель...

...І знову Париж. Готель Лафіт на вулиці Байрона. Все незрівнянно комфортабельніше й зручніше, ніж у Спаському, та й у Москві, і навіть у Петербурзі.

Але знову без свого гнізда.

У Петербурзі він багато займався справами Тараса Григоровича Шевченка, власне, його сестер та братів, їхнім визволенням з кріпацтва, що надзвичайно гнітило поета. Тургенев за дорученням Літфонду писав з Кавеліним листа їхньому панові, ставив це питання на засіданні, взагалі щиро турбувався і робив, що міг.

Тепер він хотів про все це докладно розповісти Марії Олександрівні. Адже він її побачить неодмінно. Яка вона тепер?

Перед ним знову її записочки, одержані одна за одною.

«Я гадаю за тиждень бути в Парижі — пишіть мені, де Ви живете. Пишіть мені в Лозанну Poste restante. M. Маркович. І5 травня».

В Лозанну! Де її носить! Де її носило весь цей час? Змінилась вона за цей закордонний рік?

* * *

Насамперед вони обоє страшенно зраділи одне одному. У першу мить навіть здалося: вона зовсім не змінилася, начебто кілька днів тому він лишив її в Дрездені на піклуванні Марії Каспарівни й Адольфа Рейхелів. Такі ж ясні її великі гарні очі, її привітна усмішка, і та ж зачіска — русяві коси круг голови. Йому здалося — вона й одягнена так само, і так само з першої ж миті з нею стало просто, легко, не як з «дамами», а як з своїм товаришем-письменником, тільки все ж таки додавалось ще й милування її чарівливою, непідробною жіночністю.

— Ну як, ну що з вами? Лаяти б вас і лаяти, мила Маріє Олександрівно, ніколи не напишете докладно — де ви, чому, як ваші справи. У Спаському одержую листа на клаптику папірця, немов ви з Орла, зустрінувши якогось дядька, надіслали, і завтра побачимось. А це ж за тисячі верств, із-за кордону!

— Я так за вами скучила, а ви одразу лаяти. — Марія довірливо, таким домашнім рухом поклала обидві руки на плечі Івана Сергійовича, що він притягнув її до себе й хотів поцілувати в губи, та вона спокійно відвела голову, але тут же притулилась до його пллеча. — Я справді за вами сумувала, Іване Сергійовичу, мені вас часто не вистачало. А коли дуже хочете лаяти, то лайте, мене треба лаяти, тільки я не кожному дозволю, а вам можна, завжди можна.

— Гаразд, лаяти потім, зараз я погляну на вас. Сідайте і розказуйте все, все, я дуже радий вас нарешті побачити.

Не випускаючи її маленьких рук, він підвів її до дивана, обоє затишно вмостились, «як дома», — усміхнулась вона.

У обох не було «дома». Обоє любили затишок.

Кілька хвилин вона мовчки з ласкавою ніжною усмішкою дивилась на нього, на майже зовсім сиву голову, добрі, як і раніше, сумні очі. Раптом Іван Сергійович відмітив, побачив — вона дуже змінилася. Вона не постаріла, ні, але стала старшою. Вона трималась вільніше, впевненіше, вона дивилась не так «знизу вгору» на нього, як раніше, якісь складочки, не зморшки, а ледь уловимі складочки лягли коло вуст. Не сумна, не гірка, а ледь іронічна усмішка часом наче пробігала по них, і якась тривожність раптово туманила очі, що так ясно глянули одразу. Певне, і для неї цей рік не минув гладко. Торік в очах світилася жадоба життя, нерозбурхана, нерозтрачена енергія, а зараз з'явилось щось нове, що саме — ще важко було одразу вгадати.

— Я дуже радий, що побачив вас нарешті, — повторив Іван Сергійович. — Адже ви як сфінкс — все оточено загадками й таємницями, і ніколи невідомо, де ви в ту мить, коли одержуєш від вас листа, чи не змінили ви десять міст за той час, поки він дійшов до адресата. Що лист! Навіть телеграми, які шумлять навколо вас, не завжди встигають за змінами ваших адрес. Правду кажучи, після ваших трьох записок я вже не сподівався побачити вас у Парижі. Де ви зупинились?

— У Станкевичів. Вони давно тут, і я обіцяла їм приїхати. Ви знаєте, це такі хороші люди!

— А далі?

— Я повернуся до Лозанни. Я тепер у Лозанні живу. Можливо, переїдемо кудись поблизу. Там так тихо і гарно. Озеро, гори. Отак зупинишся, і дивишся на них, і забуваєш про все, що читав колись або чув. Просто дивишся.

— Отже, приємна обстановка для роботи?

— Хіба я шукаю коли обстановки? — заперечила вона. — Ніколи й не думаю про це. Мені тільки треба побути самій, я люблю сама бути, а щоб підготовлювати обстановку, спеціально їхати дивитись різні красоти, щоб потім одразу описати? Ні! Ви ж самі знаєте, що це неможливо. Якщо вже пишеться, то пишеться скрізь, аби почати — нехай тоді й лихоманка трусить, і діти навколо шумлять, і пічка курить — мені вже до того всього байдуже. Навіть нехай штовхають, аби не переривали, — вона засміялась, — от тільки хочеться швидше написати і все.

— Інколи й видно сліди цього поспіху, — зауважив Іван Сергійович, — і вони шкодять.

Сам він любив порядок у роботі, максимальну зосередженість, він не тільки накреслював плани творів, а заводив «формуляри» на своїх героїв, щоб уявити все їхнє минуле, сучасне й майбутнє.

— Я писав вам з приводу вашого «Червонного короля». До речі, його взяв Катков, дає по І50 карбованців за аркуш, ви частину вже, певне, одержали?

Марія кивнула головою і комічно зітхнула. Тургенев зрозумів: від цих грошей вже аж нічогісінько не лишилось.

— Хоча задум вірний, як завжди у вас, — вів далі про «Червонного короля» Іван Сергійович, — але вся повість не продумана до кінця, і саме в цій повісті й сліди поспіху, і багато недбалості в мові, непотрібні українізми. Правда, Олександр Іванович в захопленні від цієї речі, і, можливо, я даремно вас лаю за неї.

— Ні, ні, що ви, лайте, як слід лайте! Ви не уявляєте, як я сама незадоволена зараз усім тим, що пишу, і як хочеться багато написати. Просто не дають спокою сюжети, постаті — вони майорять переді мною, і хочеться їх швидше вивести в люди. Та, мабуть, тому, що я сама мечусь, вони мечуться зі мною, і я їм так само не даю ради, як і собі.

Вона говорила з такою пристрастю, раніше Іван Сергійович не помічав такого незадоволення собою, своєю роботою, і не кокетування цим, як трапляється у багатьох, з самолюбуванням своєю щирістю і об'єктивністю, а справжнє незадоволення і, певне, не тільки своєю роботою, а й своїм життям. Він відчув те, що завжди у нього підсвідоме викликало співчуття, — неприкаяність. Він помітив і ненове плаття, і стоптані черевики. Правда, і в цьому неновому платті вона виглядала якось по-іншому, ніж раніше, елегантною, і воно, темне й скромне, личило її русявому волоссю, блакитно-сірим очам.

• Предыдущая
• 44/154
• Следующая