Марiя - Иваненко Оксана Дмитриевна - Страница 7
- Предыдущая
- 7/154
- Следующая
Хто тепер дивитиметься на них, її очі, цікаві, жадібні до всього нового? Ні, він не ревнує. Він просто сумно констатує. Він гірко всміхнувся. Та й це все дрібниці. Адже подорожувала без нього з самим Богдасем і до Києва, і до Орла. Як потім про все писала, яскраво, цікаво, з притаманним їй гумором і спостережливістю: і про зустріч в дорозі, з родичами, і як Богдась малий вчить старих «одпалих українців», і про перше знайомство з Кулішем... І про смуток за ним, за Опанасом...
— Отак накине усього, цілий віз, і те зробіть, і се зробіть, і не забудьте, не зволікайте...
Наче з якогось іншого світу долітали слова, що торочив, похитуючи докірливо головою, Данило Семенович. З самої Біржі він щось розповідав Опанасові Васильовичу, а той мовчав і думав про своє. Схопив цей уривочок, збагнув, що, певне, про Куліша, і кинув:
— А потім: «Це мій подвиг». — І так вдало імітував зверхній кулішівський тон, що Каменецький закивав, підтакуючи:
— Точнісінько так, точнісінько так говорить. Я йому кажу: домовтеся одразу з Білозерським, з Макаровим, з Тарасом Григоровичем. Хіба зможе сам журнал потягти? Головне, з Тарасом Григоровичем. Коли не буде його творів і Марка Вовчка, що то за журнал український? Хто читатиме? Гадає, що як сотню прізвищ собі візьме, псевдонімів, так увесь журнал сам заповнить, усі розділи?
— Що ж, він такий, він усе може! І не розібрав Каменецький, чи то іронічно, чи то схвально кинув знову Опанас Васильович, але підхопив:
— Що правда, то правда. Скільки зробив за ці роки! У ньому таки демонські сили!
Але Опанас Васильович зовсім не хоче слухати, як Каменецький, забувши, що тільки-но ремствував на Куліша, починає перераховувати всі його заслуги, всі його роботи — історичні, етнографічні, літературні, усі його видання, клопіт. І навіть коли уважно прислухатись, важко зрозуміти, чи то з захопленням згадує про все ця проста щира душа, чи з обуренням', бо таки ніде правди діти, — скільки тої чорної роботи переробив Каменецький з любові до України, до всього українського, до красного письменства, до письменни-ків, та й до самого химерного Куліша.
Але Опанас Васильович не слухає. Його думки тільки навколо Марусі. Що ж, і вона сказала про Куліша в Петербурзі:
— Він не такий, як ти розповідав мені. От Тарас Григорович ще кращий, ніж гадала.
Він ще в Орлі розповідав і про Тараса, і про Куліша. В Орлі він сам був «постраждалий за ідею», висланий туди після розгрому Кирило-Мефодіївського братства. Кара, порівнюючи з іншими «братчиками», припала неважка.
В Орлі він влаштувався на службу в канцелярії генерал-губернатора. Культурне товариство міста одразу прийняло його в обійми — закликали на літературні вечірки, чаї, обіди. Ще б пак — закінчив Київський університет, знайомий Гоголя, Шевченка, чудовий розповідач і співак, і до того ж гарний, приємний на обличчя. Саме про це останнє він не думав, ніколи не дбав про свою зовнішність.
Він зустрів «справжніх» людей, як зауважив для себе. Жив там фольклорист Якушкін, молодий літератор Лесков, що тільки робив свої перші кроки. І на одній вечірці, у відомої в Орлі пані Катерини Петрівни Мардовіної, яка пишалась своїми ліберальними поглядами, любов'ю до літератури і особливо до людей, зв'язаних так або інакше з літературою, він зустрів ще одну «справжню» людину — хоч була вона майже дівчинка.
...Скільки там зібралося народу, старих і молодих чоловіків, молодих і тих, що підмолоджувалися, пань, панночок, і серед усієї, — наче різної, але, коли вгледітися, чимось дуже одноманітної юрби, — він побачив великі блакитно-сірі очі. Не по літах серйозні, вони розглядали його з одвертою цікавістю і якоюсь вимогливою допитливістю. Наче дівчинці конче треба було дізнатись, хто він, що за людина, а яке враження вона сама справляє — це її зовсім не обходило. І йому вже розхотілося щось дотепно і красномовно розповідати і бути центром серед жінок, які кокетували, засипали запитаннями, аби виказати свою кмітливість, упадали коло нього у різний спосіб. Він постарався закінчити швидше розмову й непомітно підсів до дівчинки в скромному темному платтячку з білим комірцем і білими манжетами. Наче нічого незвичайного і надзвичайного не було в ній, а відрізнялась від усіх «лица необщим выраженьем» — спав йому на думку рядок Баратинського, і він заговорив з нею і на просте питання, а звідки він родом, почав розповідати їй, тільки їй, без дотепів і красномовства, з щирим душевним почуттям про рідну Полтавщину, як він любить сам блукати по селах і записувати почуті від дідів різні перекази, дівочі і парубоцькі пісні, сільські звичаї, що мають глибоке коріння в народному житті. Вона слухала дуже уважно, явно зацікавившись, майже не перебивала питаннями.
«Певне, родичка», — подумав він. З дочкою хазяйки, балуваним, але з розумною хитрою мордочкою дівчам років десяти, він уже мав нагоду познайомитися. Саме через вередливий вираз було видно, що це дочка господині дому. І одразу було видно, що ця дівчина — тільки родичка. Не дочка і не гостя, а родичка.
— Marie, venez-iзi, s'il vous plait, (Марі, підійди, будь ласка (франц.) — покликала її нестара і явно з тих, що молодилися, господиня. Вона стояла коло чайного столу з двома жевжиками.
Дівчина встала, сказала просто:
— Excusez moi (Пробачте (франц.), мені треба піти.
«Може, гувернантка», — подумав Опанас Васильович і навіть чомусь зрадів.
— Але повертайся швидше, хай Катя тебе не затримує, як завжди! — приємним, але з владними нотками, голосом мовила господиня.
— Ccrtcnaiment, ma tante (Звичайно, тьотю (франц.). —Дівчина подивилась на нього і сказала без манірності, привітно: — Я швидко повернуся, мені треба подивитись, чи лягла Катя і чи все там як належить.
Трохи згодом, коли познайомились ближче, він побачив, що дівчина дивилась на це своє становище, як тимчасове і скороминуче. Як, коли воно минеться — вона не знала. Тільки була певна, що не так, як гадала тітка-благодійниця. До чого цій пані хотілося грати ролю благодійниці, і щоб племінниця дивилася на неї покірно і вдячно! Племінниця, що казати, була гарна, освічена — вчилася ж якийсь час у харківському пансіоні! — на неї задивлялись і молоді жевжики, і статечні чоловіки. Тітка, звичайно, найбільше в цій найважливішій жіночій проблемі хотіла розіграти роль доброї феї — підібрати такого жениха, щоб з обох сторін їй дякували, слухались і шанували. І насамперед, щоб це була в усіх відношеннях вигідна партія! Головне, щоб чоловік мав і становище, і достаток.
Та завжди чемна і стримана Маша не виявляла, як належить бідним родичкам, ані палкої вдячної любові, ані покори. Не схилялась вона і перед «духовними» захопленнями тітки, і взагалі як людина тітка була їй чужа і неприваблива.
Опанас Васильович вже невдовзі відчув: у цієї дівчинки своє життя, свої правила, свої критерії усього і якийсь свій, по-своєму впоряджений світ, який вона ревно оберігає від зовнішнього, сповненого суєти.
Вона слухала його уважно, широко розкривши очі, частіше мовчки, не перебиваючи зауваженнями, ніколи не кажучи, як то часто трапляється у жінок з кожної нагоди, «а я...», «а у мене». Вона вміла слухати. Він бачив, вона замислюється над усім, що він каже, і він захоплювався тим, що зможе зліпити з неї свій ідеал. Яка помилка кожного чоловіка! Але Опанас Васильович і досі не збагнув її!
Він мріяв: це ж щастя — вводити в життя, виховувати, наставляти таку ясну голівку, таке глибоке серце! Адже він старший за неї на добрий десяток років з гаком!
Вони заприязнились. Насамперед заприязнились. Чи не найдужче підкоряє чоловіка отаке мовчазне захоплене слухання? Йому здавалось — захоплене! Розуміння його прагнень, його натури найбільше виявилось у неудаваному інтересі до його роботи, звичайно, не в канцелярії генерал-губернатора, а до пристрасного збирання фольклору. Вона могла годинами слухати, коли він співав свої українські пісні, залюбки переписувала його похапцем накреслені нотатки, записи прислів'їв. Він помітив у неї надзвичайний, винятковий хист ди мов взагалі, а його рідна — українська, яка для нього була його життям, його sancta sanctorium (Святая святих (лат.), одразу стала їй зрозумілою, близькою і немов відповідала її музичній натурі.
- Предыдущая
- 7/154
- Следующая
