Дiти пiдземелля - Короленко Владимир Галактионович - Страница 1
- 1/12
- Следующая
В. Г. Короленко
ДІТИ
ПІДЗЕМЕЛЛЯ
notes
1
В. Г. Короленко
ДІТИ
ПІДЗЕМЕЛЛЯ
З російської переклала
Оксана Іваненко
Художник
Віктор Глуздов
„ВЕСЕЛКА"
в08—71М
Перекладено за виданням: В. Г. Короленко,
«Дети подземеяья».
Издательство «Детская литература», Ленинград, 1969.
ВИДАВНИЦТВО ДИТЯЧОЇ ЛІТЕРАТУРИ «ВЕСЕЛКА».
Київ 1971
РОЗДІЛ І
РУЇНИ
м оя мати вмерла, коли мені було шість років. Батько,
ввесь віддавшись своєму горю, ніби зовсім забув про моє
існування. Інколи він пестив мою маленьку сестру і по-сво-
єму піклувався про неї, тому що вона була схожа трохи на
матір.
Я ж ріс, як дике деревце в полі,— ніхто особливо не тур-
бувався про мене, але ніхто й не обмежував моєї волі.
Містечко, де ми жили, називалось Княже-Вено, простіше
Княжгородок. Воно належало одному збіднілому, але гордо-
витому польському родові і нагадувало перше-ліпше з дріб-
них міст південно-західних губерній.
Якщо ви під'їжджаєте до містечка зі сходу, вам насампе-
ред впадає в очі тюрма — найкраща архітектурна прикраса
міста. Саме містечко розляглося внизу над сонними плісня-
вими ставками, і до нього доводиться спускатися пологим
шосе, загородженим традиційною заставою. Завжди сонний
солдат-інвалід ліниво підіймає шлагбаум1, і — ви в місті, хоч
відразу, може, й не помічаєте цього. Сірі паркани, пустирі
з купами різного мотлоху чергуються з підсліпуватими хат-
ками, що аж повростали в землю. Далі широкий майдан, пе-
рерізаний у різних місцях, зяє темними ворітьми єврейських
«заїжджих дворів». Казенні установи наводять сум своїми
білими стінами та казармено-рівними лініями. Дерев'яний
1 Шлагбаум — перекладина на заставах міста, що перекриває проїзд або
прохід.
міст, перекинутий через вузьку річку, крекче, здригаючись
під колесами, і хитається, як старезний дід. За мостом по-
тяглася єврейська вулиця з магазинами, крамницями, крам-
ничками та з ятками калачниць. Сморід, бруд, юрби дітей,
що повзають у вуличному поросі. Але от ще хвилина, і ви
вже за містом. Тихо шепочуть берези над могилами кладо-
вища та вітер хвилює хліб на ланах і дзвенить сумною, без-
упинною піснею в дротах придорожнього телеграфу.
Річка, через яку перекинуто згаданий міст, витікала з од-
ного ставка і впадала в інший. Отже, з півночі й півдня місто
було оточене широкими водяними просторами й багнищами.
Ставки щороку мілішали, заростали зеленню, а високі густі
комиші хвилювалися, як море, на величезних болотах. Посе-
редині одного з ставків був острів. На острові — старий на-
півзруйнований замок.
Я пам'ятаю, з яким страхом дивився я завжди на цей ве-
личний старезний будинок. Про нього ходили легенди й опо-
відання, одне від одного страшніші. Казали, що острів
насипано штучно, руками полонених турків. «На кістках
людських стоїть старе замчище»,— переказували старожили.
І моя дитяча налякана уява малювала під землею тисячі ту-
рецьких кістяків, що підтримують кістлявими руками острів
з його високими пірамідальними тополями й старим замком.
Через це, звичайно, замок здавався ще страшнішим, і навіть
у ясні дні, коли, бувало, підбадьорені світлом та гомінкими
голосами пташок, ми підходили до нього ближче, він часто
наганяв на нас напади панічного жаху, — так страшно диви-
лися на нас чорні дірки давно повибиваних шибок; у порож-
ніх залах носилося таємниче шарудіння: камінці й штукатур-
ка, відриваючись, падали вниз, викликаючи голосну луну,
і ми тікали, не оглядаючись, а за нами довго ще стояли грю-
кіт, і тупіт, і страшний регіт.
А в буряні осінні ночі, коли велетні тополі хитались і гу-
ли від вітру, що налітав з-за ставків, жах линув від старого
замку і шугав над усім містом.
На західній стороні, на горі, серед зотлілих хрестів та
запалих могил, стояла давно занедбана капличка. У ній
де-не-де провалився дах, стіни пообсипалися і, замість гуч-
ного, з високим тоном мідного дзвону, сови ночами заводили
в ній свої зловісні пісні.
Колись старий замок був даровим притулком кожному бі-
дакові без будь-яких обмежень. Все, що не знаходило собі
місця в містечку, що втратило можливість з якихось причин
платити хоча б жалюгідні гроші за покрівлю й куток
на ніч і в негоду,— все це сунуло на острів і там, серед руїн,
прихиляло свої бідолашні голівоньки, а за гостинність пла-
тило лише риском бути похованим під горами старого сміт-
тя. «Живе в замку» — цей вислів означав найгірші злидні.
Старий замок привітно приймав і покривав тимчасово зубо-
жілого писаря, і самотинних бабусь, і безрідних бродяг.
Всі ці бідолахи роздирали нутро старезного будинку,
ламали стелі і підлоги, топили печі, щось варили, чимсь хар-
чувалися — взагалі якось підтримували своє існування.
Проте надійшли дні, коли серед цього товариства, що ту-
лилося під покрівлею сивих руїн, почалися незгоди. Тоді
старий Януш, який був колись одним з дрібних службовців
графа, виклопотав собі щось подібне до звання управителя
і взявся до перетворень. Кілька днів на острові стояв такий
галас, лунали такі зойки, що часом здавалося, чи не турки
вирвалися з підземних темниць. Це Януш сортував населен-
ня руїн, відокремлюючи «добрих християн» від невідомих
людей. Коли нарешті на острові знову встановився порядок,
то виявилося, що Януш залишив у замку переважно колишню
графську челядь або нащадків цієї челяді, це все були якісьстаригани в потертих сюртуках і «чумарках» з величезними
синіми носами та сучкуватими палицями, старухи, верескливі
та бридкі, які, проте, зберегли в такому цілковитому зубо-
жінні свої капори і салопи. Всі вони складали міцно з'єдна-
ний аристократичний гурток, що одержав право визнаного
жебрацтва. Буднями ці старі ходили з молитвами на вустах
по домах заможніших городян, розносячи плітки, нарікаючи
на долю, проливаючи сльози та канючачи, а в неділю вони
довгими шерегами вишикувались біля костьолів і велично
приймали подачки в ім'я «пана Ісуса» та «панни Богоматері».
Приваблені галасом та лементом, що на той час лунали
з острова, я та кілька моїх ровесників пробилися туди і, схо-
вавшись за товстими стовбурами тополь, стежили, як Януш
на чолі цілої армії червононосих стариганів та огидних ста-
рух виганяв з замку останніх мешканців, приречених до ви-
гнання. Надходив вечір. Хмара, нависла над високими вер-
хівками тополь, вже сипала дощиком. Якісь нещасні темні
постаті, загорнувшись подертим по нікуди лахміттям, пере-
лякані, жалюгідні, засоромлені, снували по острову, наче
кроти, вигнані з нір хлопчиськами, і намагались знову шми-
гонути в якусь дірку замку. Але Януш і старі відьми з вигу-
ками та лайкою ганяли їх звідусюди, загрожуючи коцюбами,
палицями, а осторонь стояв мовчазний будочник, також з здо-
- 1/12
- Следующая