Дiти пiдземелля - Короленко Владимир Галактионович - Страница 4

• Предыдущая
• 4/12
• Следующая

ді моє серце спалахувало жа-

лістю й співчуттям. Одного ра-

зу, коли, стиснувши руками

голову, він присів на лаву й за-

ридав, я не витерпів і вибіг з

кущів на доріжку, піддавшись

палкому бажанню кинутись на

шию батькові. Але, почувши

мої кроки, він підвів голову,

суворо глянув на мене й оса-

див холодним запитанням:

— Чого тобі?

Мені нічого не потрібно бу-

ло. Я швидко повернувся, со-

ромлячись свого пориву, боя-

чись, щоб батько не прочитав

його на моєму збентеженому

обличчі. Побігши в гущавину саду, я упав на траву лицем

і гірко заплакав від досади й болю.

З шести років я зазнав уже всього жаху самотності.

Сестрі Соні було чотири роки. Я гаряче любив її, і вона

відповідала мені такою ж любов'ю, але загальна думка про

мене, як запеклого розбишаку, встигла поставити між нами

високу стіну. Щоразу, коли я починав гратися з нею, по-

своєму галасливо й жваво, стара нянька, що завжди була сон-

на й завжди з заплющеними очима драла куряче пір'я на по-

душки, негайно прокидалася, швидко схоплювала мою Соню

й несла до себе, кидаючи на мене сердиті погляди; в таких

випадках вона завжди нагадувала мені нашорошену квочку,

сам я порівнював себе з хижою шулікою, а Соню — з малень-

ким курчатком. Мені ставало дуже гірко й прикро. Не див-

но ж, що скоро я зовсім припинив усякі спроби розважати

Соню моїми галасливими іграми, а через деякий час мені

стало душно, тісно у нас дома й у садку, де я не бачив ні від

кого привітності й ласки. Я почав бродяжити.

Вся моя істота тремтіла тоді якимось дивним передчуттям

життя.

Мені все здавалось, що десь там, у тому великому і неві-

домому світі, за старою огорожею саду, я щось знайду; зда-

валось, що я щось мушу зробити і можу зробити, та тільки я

не знав, що саме. Я став інстинктивно тікати від няньки з її

пір'ям, і від знайомого лінивого шепотіння яблунь у нашому

маленькому садку, і від дурного стукоту ножів, що робили на

кухні котлети. З того часу до інших несхвальних моїх епіте-

тів додалися ще назви вуличного хлопчиська та бродяги; та

я не звертав на це уваги. Я притерпівся до докорів, і вони

стали мені такі ж байдужі, як раптова злива або сонячна спе-

ка. Я похмуро слухав зауваження і робив по-своєму. Тиня-

ючись вулицями, я вдивлявся по-дитячому цікавими очима вневигадливе життя маленького міста з його халупками, при-

слухався до гудіння дротів на шосе, намагаючись вловити, які

вісті линуть ними з далеких міст, слухав шелест колосся, ше-

піт вітру на високих гайдамацьких могилах.

Не раз очі мої широко розкривалися, не раз зупинявся я

з хворобливим переляком перед картинами життя. Образ за

образом, враження за враженням лягали на душу яскравими

плямами; я дізнався і побачив багато такого, чого не бачили

діти, старші за мене!

Коли всі вулиці міста стали мені відомі до останніх бруд-

них закутків, тоді я почав заглядатися на каплицю, що видні-

лася на горі. Спочатку я, як полохливе звірятко, підходив до

неї з різних боків, все не наважуючись вилізти на гору, про

яку йшла така недобра слава. Але в міру того, як я знайомив-

ся з місцевістю, передо мною виступали лише тихі могили та

зруйновані хрести. Там не було ознак будь-якого життя або

присутності людей. Все було якесь смиренне, тихе, занедба-

не, порожнє. Тільки сама каплиця дивилася, насупившись,

порожніми вікнами, ніби думаючи якусь сумну думку. Мені

схотілося оглянути її, подивитися всередину, щоб перекона-

тися остаточно, що й там нема нічого, крім пороху. Але само-

му було і страшно, і незручно починати таку справу, тому

я набрав на вулицях міста невеличкий загін з трьох шибени-

ків, пообіцявши їм у нагороду булок та з нашого саду яблук.

РОЗДІЛ III

НОВІ ЗНАЙОМІ

Ми вирушили в екскурсію по обіді і, підійшовши до гори,

почали видиратися по глинястих проваллях, поритих лопата-

ми й весняними струмками. Провалля оголювали схили гір і

де-не-де видно було, як з глини стирчали білі зотлілі кістки.

В одному місці видно було дерев'яну труну, в іншому — щи-

рив зуби людський череп.

Нарешті, допомагаючи один одному, ми швидко видряпа-

лися на гору з останнього провалля. Сонце починало схиля-

тися до заходу. Його косе проміння м'яко золотило зелену

травичку старого кладовища, грало на старих похилених хре-

стах, переливалося на уцілілих вікнах каплиці. Було тихо;

віяло спокоєм і глибоким миром занедбаного кладовища. Тут

ми вже не бачили ані черепів, ані кісток, ані трун. Зелена

свіжа трава рівним покровом з любов'ю приховувала жах

смерті.

Ми були самі; лише горобці порпалися навколо та ластів-

ки безшумно влітали й вилітали у вікна старої каплиці, що

стояла, якось тужно похнюпившись, серед порослих травою

могил, скромних хрестів та напівзруйнованих кам'яних гроб-

ниць, оповитих густою зеленню, де майоріли барвисті голів-

ки жовтців, кашки й фіалок.

Нема нікого,— сказав один з хлопців, що були зі мною.

Сонце заходить,— промовив другий, дивлячись на сон-

це, яке не заходило ще, а стояло над горою.

Двері каплиці були міцно забиті; вікна були високо надземлею; проте з допомогою товаришів я сподівався вилізти

на вікно і заглянути всередину каплиці.

Не треба! — гукнув один з моїх супутників, раптом

втративши всю свою сміливість, і схопив мене за руку.

Іди геть, бабо! — крикнув на нього старший з нашої

армії, охоче підставляючи мені спину.

Я сміливо вліз на неї, потім він випростався, і я став на

його плечі.

Так я легко дістав рукою раму і, переконавшися, що вона

міцна, підтягся до вікна й сів на нього.

Ну, що ж там? — питали мене знизу з гострою ціка-

вістю.

Я мовчав. Перехилившись через підвіконник, я заглянув

усередину каплиці: звідти війнула на мене урочиста тиша по-

кинутого храму. Середина цієї високої вузької будівлі була

позбавлена будь-яких прикрас. Промені вечірнього сонця,

вільно вливаючись у відчинені вікна, розмальовували яскра-

вим золотом старі, обідрані стіни. Я побачив внутрішній бік

замкнутих дверей, завалені хори, старі зотлілі колони, що

ніби похилилися під надмірною вагою. Кутки були заткані

павутинням, і там було особливо темно, як буває звичайно в

кутках старих будівель. Од вікна до підлоги здавалося наба-

гато далі, ніж до трави знадвору. Я дивився неначе в глибоку

яму і спочатку ніяк не міг розгледіти, що це за дивні речі ва-

ляються на підлозі.

Тим часом моїм товаришам набридло стояти внизу і чека-

ти від мене звісток; тоді один з них, проробивши те саме, що

і я раніше, повис поруч зі мною, тримаючись за віконну раму.

А он там що таке? — з цікавістю показав він на темну

річ поряд з престолом.

Попівська шапка.

Ні, відро.

Навіщо ж тут відро?

Може, в ньому було колись вугілля для кадила'.

Ні, це справді шапка, а проте, можна подивитися. Да-

вай прив'яжемо до рами пояс, і ти по ньому спустишся.

Аякже! Так і спущуся! Лізь сам, коли хочеш.

Ну, що ж! Думаєш, не полізу?

І лізь собі!

Діючи зопалу, я міцно зв'язав два ремінці, зачепив їх за

раму і, віддавши один кінець товаришеві, сам повис на дру-

гому. Коли моя нога торкнулася підлоги, я здригнувся, але,

глянувши на обличчя мого приятеля, що співчутливо схиля-

• Предыдущая
• 4/12
• Следующая