Здібний учень - Кінг Стівен - Страница 11

• Предыдущая
• 11/50
• Следующая

Парочка, що прогулювалася поблизу, здивовано скинула очима в його бік. Тод люто вп’явся у них очима: хай-но тільки озвуться словом. Нарешті вони відвернулися. їм здалося, ніби хлоп’як посміхнувся.

Тод підвівся, запхав табеля до задньої кишені, сів на велосипеда і гайнув до аптеки за два квартали від парку. Там він придбав пляшку чорниловибавлювача й самописку з синім чорнилом. Відтак повернувся до парку (парочки там уже не було, але п’янюги й досі смерділи на весь парк) і виправив оцінку з англійської на «4», історії Америки — на «5», географії — на «4», французької — на «4» і вступного курсу алгебри — на «4». Оцінку з дисципліни «Суспільство і ти» він вибавив, а потім знову написав, щоб табель мав однаковий вигляд.

Одна в одну, все гаразд.

— Нічого,— прошепотів він до себе. — Це їх погамує. Напевне погамує.

Однієї ночі наприкінці місяця десь після другої години, зриваючи з себе ковдру, хапаючи ротом повітря і стогнучи, Курт Дюсандер прокинувся в цілковитій темряві, такій, здавалося, близькій і жахливій. Йому не було чим дихати, руки і ноги заклякли зі страху. На грудях немовби лежав камінь, і він подумав, що в нього чи не серцевий напад. Намагаючись у темряві ввімкнути лампу біля ліжка, він мало не перевернув столика, де вона стояла.

Я у своїй власній кімнаті, думав він, у своїй власній спальні, тут у Санта-Донато, в Каліфорнії, в Америці. Глянь, ті самі коричневі штори на тому самому вікні, ті самі книжкові полиці з книжками у дешевих палітурках, які ти купуєш у книгарні на вулиці Сорен, той самий старий килим, ті самі блакитні шпалери. Ніякого серцевого нападу. Ніяких джунглів. Ніяких очей.

Проте жах облип його, мов друга шкіра, а серце шалено калатало в грудях. Маячня повернулася знов. Так він і знав: коли хлопець не відчепиться, рано чи пізно вона повернеться. Триклятий хлопчисько! Він подумав, що лист, про який казав йому Тод, не що інше, як блеф, та ще й білими нитками шитий, напевне, запозичений з якогось телевізійного детективу. Хіба він має товариша, якому міг би довірити такого важливого листа? Ні, не має. А може, має? Аби ж то знати напевне...

Він до болю стис вузлуваті від артриту кулаки, потім поволі розціпив їх. Узяв зі столу сигарети і закурив, чиркнувши сірником по бильцю ліжка. Стрілки годинника показували 2. 41. Цієї ночі йому вже не заснути. Він затягся димом і, зайшовшись кашлем, видихнув його. Він не засне, якщо не піде і не перехилить чарки-другої. Або й ще одної. Останнім часом, десь тижнів із шість, він дуже багато пив. А він же не молодий, щоб пити поспіль чарку за чаркою, як колись, у тридцять дев’ять у Берліні, коли був у офіцерській відпустці, коли в повітрі стояв запах перемоги, і звідусіль лунав фюрерів голос, і звідусіль на тебе дивилися його вогненні, владні очі.

Хлопець... триклятий хлопець!

— Далебі,— промовив він, і від звуку власного голосу в кімнатній тиші аж здригнувся. Власне, він не мав звички розмовляти з собою вголос, але чинив так уже не вперше. Пам’ятаєте, з ним це траплялося час від часу в останні кілька тижнів у Патіні, коли все летіло шкереберть, а гуркіт російських гармат на сході ставав дедалі гучніший: спочатку що не день, а тоді — що не година. Він переживав стрес, а в людей у такому стані частенько з’являються всілякі дивацтва — вони чухаються, сягнувши рукою в кишеню, клацають зубами... Вольф, той був мастак клацати зубами. Ще й при тім посміхався. Гофман, той ляскав пальцями і потирав стегно, надзвичайно швидко і в надзвичайно примхливому ритмі,— проте, здавалося, зовсім цього не помічав.

— У тебе знову стрес,— промовив він уголос і усвідомив, що цього разу озвався німецькою. Багато вже років не розмовляв він німецькою, і тепер ця мова здавалася такою теплою, такою заспокійливою. Вона заколисувала, і йому відлягло від душі. Вона була ніжна й оксамитова.

— Так. У тебе стрес. І все через отого хлопця. Але будь чесним із собою. Не треба собі брехати, ти ще не маєш для цього підстав. Не так-то ти вже й шкодуєш, що маєш розмовника. Спочатку ти страхався, що хлопець не зможе чи не схоче зберігати таємницю. Відкриється приятелеві, той — ще комусь, а той — зразу двом. Та коли він зберіг її досі, то зберігатиме й надалі. Як мене заберуть, він утратить свою... говорючу книгу. Хіба я для нього не така книга? Гадаю, така.

Він умовк, але думки його плинули далі. Йому було так самітно, ніхто ніколи не дізнається, яким самітним він був. Колись він майже серйозно подумав накласти на себе руки. Він обернувся на справжнього відлюдька. Він чув лише голоси, що бриніли по радіо. Єдині гості його були люди по той бік замурзаного скляного квадрата. Він був уже дід, і, хоча й боявся смерті, ще дужче боявся бути самітним старим дідом.

Іноді його зраджував сечовий міхур: не встигав він добутися туалету, як на штанях з’являлася темна пляма. У негоду його суглоби «ойкали та йойкали», і траплялися дні, коли він за час від сходу до заходу сонця з’їдав повного слоїка пігулок... але аспірин тільки ледь притамовував біль і взяти книжку з полиці чи перемкнути телевізор на інший канал було випробуванням на біль. Він недобачав; бувало, перекидав речі, обдирав литки, забивав голову. Він жив і боявся, що може зламати руку чи ногу і не доповзе навіть до телефону, а як і доповзе, то лікар тоді розкриє його достеменне минуле: виявить, що в пана Дюсандера нема історії хвороби, і це викличе в нього підозру.

Завдяки хлопчикові його життя трохи змінилося. Тодові візити переносили Дюсандера в минуле. Він із хворобливою виразністю пам’ятав усі тодішні події, здавалося, пам’ятав нескінченну низку прізвищ та випадків, навіть погоду того чи того дня. Він пам’ятав рядового Генрайда, кулеметника з північно-західної вежі, і гулю межи його очима. Дехто кликав його Триоким, або Старим циклопом. Він пам’ятав Кесселя, який мав фотокартку своєї дівчини — та лежала голісінька на канапі, заклавши руки за голову. Кессель за гроші давав розглядати її солдатам. Він пам’ятав прізвища лікарів та назви їхніх експериментів: поріг больових відчуттів, мозкові коливання вмирущих чоловіків та жінок, фізіологічна деградація, вплив різних видів радіації та десятки, сотні інших дослідів.

Він вважав, що гомонить із малим звичаєм усіх старих людей, та йому пощастило більше, ніж багатьом із них, яких часом слухають нетерпляче, байдуже чи з неприхованою злостивістю. Його аудиторія завжди була заворожена.

Хіба ж це не варте кількох ночей, коли йому являються лихі привиддя?

Він згасив сигарету, часину полежав з очима, встромленими у стелю, потім рвучко спустив ноги на підлогу. Він і хлопець були бридкі почвари (він це розумів), які годувалися... пожираючи один одного. Якщо навіть його шлунок не спромагався часом перетравити грубий харч, що його вони споживали на кухні, то як же почувався хлопець? Чи спокійно він спить? Певно, ні. Недавно Дюсандер помітив, що той схуд і змарнів проти того часу, коли хлопчик уперше ввійшов у його життя.

Він перейшов спальню і відчинив дверцята шафи. Відсунув набік плічка і видобув із темного закутка подарований однострій. Мундир лежав на його руці, мов яструбина шкіра. Він доторкнувся до нього другою рукою і... погладив.

Довго, дуже довго стояв він отак, потім зняв мундира з плічка, неквапно нап’яв на себе, не дивлячись у дзеркало, аж доки позастібував усі гудзики і почепив паса (не забув він і про «змійку», теж маскарадну, на ширінці).

Тільки потому він поглянув у дзеркало і задоволено кивнув головою.

Дюсандер пішов до ліжка, ліг і викурив одну сигарету. Його знову почало хилити на сон. Він вимкнув лампу біля ліжка, не сподіваючись, що швидко засне. Але за п’ять хвилин уже спав, і цього разу — без сновидінь.

Лютий, 1975

По обіді Дік Боуден поставив на стіл коньяк — неймовірну гидоту, як на Дюсандера, хоч він тільки широко всміхнувсь і заходився його вихваляти. Хлопчикова мати принесла гарячого шоколаду. Протягом усього обіду Тод був незвичайно мовчазним. Щось його непокоїло?

• Предыдущая
• 11/50
• Следующая