Сестра Керрі - Драйзер Теодор - Страница 12
- Предыдущая
- 12/111
- Следующая
— Ну що, — промовив він, входячи в квартиру в робочому одязі й кидаючи на Керрі погляд крізь двері їдальні,— як робота?
— О, дуже важка, — відповіла Керрі.— Мені там не сподобалось.
Весь її вигляд свідчив ясніше за всякі слова, яка вона стомлена й розчарована.
— Що ж це за робота? — спитав він, уже повертаючись, щоб іти митися, і затримуючись на мить.
— На машині,— пояснила Керрі.
Можна було легко помітити, що все це цікавить його тільки з точки зору добробуту власної сім’ї. І він трохи дратувався: чому не могло статися так, щоб Керрі була задоволена своєю долею?
Мінні теж працювала з меншим завзяттям, ніж перед тим. Шкварчання печені на плиті перестало тішити її після того, як прийшла Керрі і почала скаржитись. Для Керрі ж єдиною втіхою після такого дня могла б бути затишна домівка, де на неї чекала б привітна й співчутлива зустріч, добре накритий стіл і слова: «Не журись! Потерпи трохи, ти ще знайдеш щось ліпше». Від таких сподівань лишився самий попіл. Вона зрозуміла, що її нарікання тут вважають недоречними, що вона повинна, на їхню думку, працювати і мовчати. Вона знала, що має платити за харчі й житло чотири долари на тиждень, і бачила тепер, що з цими людьми її чекає невеселе життя.
Мінні не могла бути для Керрі подругою — надто вже вона постаріла. Її погляди склались і назавжди пристосувались до умов життя. Гансон, коли в нього й бували приємні думки або радісні почуття; ніяк їх не виявляв. Його внутрішнє життя не мало ніяких зовнішніх проявів. Він був мовчазний, як пустка. Що ж до Керрі, то в ній буяли молода кров і уява. Кохання, залицяння з його таємницями ще були попереду. Вона залюбки віддавалася думкам про те, чим би їй хотілося зайнятись, у що одягтись, в яких місцях побувати. Ось чим була наповнена її голова, а тут ні з ким було поділитись своїми мріями, ніхто б її не зрозумів.
Обмірковуючи всі події цього дня, вона зовсім забула, що може прийти Друе. А тепер, пересвідчившись, які байдужі ці двоє, вона воліла б, щоб він не приходив. Вона навіть не уявляла собі, як повелася б з Друе і що стала б говорити, якби він прийшов. Після вечері Керрі переодяглася. В чепурному вбранні це було чарівне створіння з великими очима і сумно стуленими устами. На її обличчі виразно проступало все, що вона відчувала: надії, розчарування, пригнічений настрій. Коли посуд було прибрано, вона поблукала по кімнатах, побалакала трохи з Мінні, потім вирішила спуститися вниз і постояти трохи коло дверей. Якщо Друе прийде, вона стріне його там. І коли вона одягала капелюшок, її обличчя проясніло і виглядало майже щасливим.
— Здається, Керрі не дуже сподобалась робота, — сказала Мінні чоловікові, коли той з газетою в руках зайшов на кілька хвилин до їдальні.
— А все-таки їй доведеться якийсь час потерпіти, — промовив Гансон. — Вона що, вниз пішла?
— Так, — відповіла Мінні.
— Я б порадив їй потерпіти. Може статись, що вона кілька тижнів шукатиме іншої роботи і нічого не знайде.
Мінні відповіла, що так і зробить, і він знову взявся за газету.
— На твоєму місці,— обізвався він перегодом, — я б не дозволив їй стояти отам унизу на дверях. Це не зовсім пристойно.
— Я скажу їй, — пообіцяла Мінні.
Життя вулиці збуджувало в Керрі невгамовну цікавість. Здавалось, їй ніколи не набридне догадуватись, куди їдуть усі ці люди, які розваги їх чекають. Її уява обмежувалася дуже вузьким колом, весь час повертаючись до одного й того ж: гроші, зовнішність, убрання, розваги… Часом в її голові зринала невиразна згадка про Колумбія-Сіті або її на мить охоплювало роздратування від пережитого за день, але загалом той маленький світ, що її оточував, цілком поглинув усю її увагу.
На першому поверсі будинку містилася пекарня, і Гансон спустився туди по хліб, коли Керрі стояла внизу. Вона не помітила його, поки він не опинився зовсім поруч.
— Я йду по хліб, — тільки й сказав він, проходячи повз неї.
Як легко думки однієї людини передаються іншій! Гансон і справді пішов по хліб, але при цьому мав на думці також подивитись, що робить Керрі. І не встиг він наблизитись до неї, як вона вгадала його намір. Вона й сама не знала, як їй це спало на думку, але в ту мить вперше виразно відчула неприязнь до нього. Тепер, вона знала напевне, що не любить його, бо він підозріливий.
Іноді яка-небудь несподівана дрібниця здатна по-новому освітити все навколо. Течія думок Керрі була порушена, і невдовзі після того, як Гансон піднявся нагору, вона теж повернулась. Поки минав час — чверть години, і ще чверть години, і ще, і ще, — їй ставало все ясніше, що Друе не прийде, і це її чомусь трохи ображало, так, нібито її покинуто, ніби вона виявилася не досить гарною для нього. Нагорі, у квартирі, панувала тиша. Мінні шила при світлі лампи, сидячи за столом. Гансон уже ліг у ліжко. Стомлена, невесела й розчарована, Керрі тільки й спромоглася сказати, що йде спати.
— Так, ти краще лягай, — відповіла їй Мінні.— Тобі ж завтра рано вставати.
Ранок не приніс нічого втішного. Коли Керрі виглянула
зі своєї кімнати, Гансон уже виходив з дому. За сніданком Мінні пробувала розмовляти з сестрою, але кожна думала про своє і розмова не в’язалась.
Керрі знову пішла пішки, як і напередодні; вона починала вже розуміти, що її чотирьох з половиною доларів не вистачить навіть на проїзд, коли вирахувати те, що вона пла-титиме сестрі. Все складалося досить сумно. Але ранкове сонце розвіяло її невеселі думки, — така-бо одвічна властивість ранкового сонця.
На взуттєвій фабриці вона провела довгий день, уже не такий виснажливий, як напередодні, але й без такої кількості нових вражень. Головний майстер під час обходу спинився коло її машини.
— Звідки ви взялися? — спитав він.
— Мене найняв містер Браун, — відповіла вона.
— Ага, он як! — процідив майстер і додав: — Глядіть же, працюйте як слід.
Дівчата-робітниці справили на неї ще гірше враження, ніж у перший день. Вони здавались цілком задоволеними своєю долею і були всі якісь вульгарні. Керрі мала розвиненішу уяву, а їхня груба мова бриніла незвично для неї. 1 одягатися вона вміла з більшим смаком. Особливо неприємно було їй слухати розмови своєї сусідки, дівчини, озлобленої життям.
Керрі чула, як вона сказала робітниці, що сиділа поруч із нею:
— Я недовго це терпітиму. Платня злиденна, а спину гни допізна — тут здохнеш на цій роботі.
З чоловіками дівчата трималися вільно, і з молодими, і з літніми, перекидалися з ними грубими жартами, які спочатку прикро вражали Керрі. Та й її,— вона це помітила, — вважали такою ж, як і інші.
— Привіт! — звернувся до неї під час обідньої перерви один з робітників, хлопець із здоровенними ручиськами, — А ви гарненька, нівроку.
Він чекав, що почує у відповідь звичайне: «Одчепись!», і коли Керрі мовчки відсунулася від нього, отетерів з несподіванки і подався геть, зніяковіло посміхаючись.
А вдома того вечора вона відчула себе ще самотнішою,
Нестерпна туга огорнула її. До Гансонів, очевидно, майже ніколи ніхто не приходив. Вона знов постояла на дверях унизу, визираючи на вулицю, потім наважилась трохи пройтися. Її некваплива хода і вигляд людини, яка знічев’я блукає по вулицях, привернули до неї увагу чоловіків. Керрі дуже збентежилась, коли добре вдягнений чоловік років тридцяти, проходячи повз неї, почав придивлятися, пішов тихше, повернувся й промовив:
— Вийшли трохи пройтися?
Керрі вражено поглянула на нього і, відступаючи, насилу спромоглася відповісти:
— Я вас зовсім не знаю!
— О, це не має значення! — відповів він приязно.
Вона не стала провадити розмову, кинулась геть і прибігла до своїх дверей зовсім задихана. Щось у погляді цього чоловіка злякало її.
Так і минали всі дні до кінця тижня. Раз або двічі Керрі почувала себе після роботи такою стомленою, що, не в силі йти пішки, витратилась на конку. Вона була досить тендітна, і від цілоденного сидіння в неї боліла спина. Одного разу вона лягла спати раніше за Гансона.
- Предыдущая
- 12/111
- Следующая
