Сестра Керрі - Драйзер Теодор - Страница 17

• Предыдущая
• 17/111
• Следующая

Від «Партріджа» вони пішли в магазин взуття, де Керрі приміряла черевики. Побачивши, як гарно вони виглядають на її ніжках, Друе, що стояв поруч, промовив:

— Не скидайте їх!

Проте Керрі похитала головою — вона не забувала, що має повернутись до сестри. Друе за одним заходом купив їй сумочку, потім ще рукавички і сказав, щоб вона купила собі панчохи.

— А завтра, — промовив він, — ви ще підіть і купіть собі спідницю.

Все це Керрі робила з якимсь лихим передчуттям. Що більше вона заплутувалась, то міцніше хапалася за думку, що все залежить від того, чого вона ще не зробила, отже, шлях до відступу відкритий.

Друе знав, де здавалися в найми кімнати на Вобеш-авеню. Показавши Керрі на будинок, він застеріг:

— Глядіть же, тепер ви — моя сестра.

Він дуже спритно вів переговори з хазяйкою, уважно все оглядав, вибирав, критикував і зрештою все уладнав.

— Її речі прибудуть через день-два, — заявив він задоволеній хазяйці.

Коли вони зосталися в кімнаті вдвох, Друе ні в чому не змінив своєї поведінки. Він і далі розмовляв з нею так, наче вони були ще на вулиці. Керрі залишила в кімнаті свої покупки.

— А чому ж вам не переїхати сьогодні? — спитав Друе.

— О ні, я не можу, — відповіла Керрі.

— Чому ж?

— Я не хочу так піти від них.

Він знову повернувся до цього, коли вони вже йшли по вулиці. День випав теплий, сонячний, вітер зовсім ущух. Із розмови з Керрі Друе склав собі точне уявлення про атмосферу, яка панувала в квартирі її сестри.

— Залиште ви їх, — сказав він, — їх це дуже мало стурбує. Я вам допоможу все уладнати.

Вона слухала його, і поступово всі лихі передчуття зникали. Він спочатку покаже їй місто, а потім допоможе зцайти якусь роботу. Друе й сам вірив у свої слова. Він знову поїде у справах, а вона зможе тим часом працювати.

— Знаєте, що вам треба зробити? — сказав він. — Підіть туди, візьміть усе, що вам потрібно, і повертайтесь.

Вона довго міркувала і, кінець кінцем, погодилась. Він чекатиме її на розі Пеорія-стріт. Вона має прийти туди о пів на дев’яту.

О пів на шосту Керрі була дома; о шостій рішення було остаточно прийняте.

— Ну як, нічого не вийшло? — спитала Мінні; вона мала на увазі місце, яке нібито обіцяли Керрі в магазині «Бостон».

Керрі скоса поглянула на сестру і відповіла:

— Ні.

— Мабуть, не варто більше й шукати цієї осені,— сказала Мінні.

Керрі нічого пе відповіла.

Прийшов додому Гансон, як завжди, мовчазний і похмурий. Він мовчки помився і сів читати свою газету. За обідом Керрі опанував неспокій. Її турбували власні плани, пригнічувала свідомість того, що вона тут — небажаний гість.

— Ну як, нічого не знайшли? — спитав Гансон.

— Ні.

Він їв далі і безперестану думав про те, яка це морока, що вона тут сидить. Час уже їй їхати додому, і край. А вже як вона поїде додому, він не допустить, щоб вона повернулася навесні.

Керрі лякав той шлях, на який вона збиралася ступити, але вона потішала себе тим, що принаймні цьому нестерпному становищу настане край. Вони не турбуватимуться. Особливо Гансон буде радий. Йому байдуже, що з нею станеться.

Після вечері Керрі пішла у ванну, щоб ніхто їй не заважав, і написала таку записку:

«Прощай, Мінні! Я не поїду додому. Я залишаюся в Чі-каго і шукатиму роботи. Не турбуйся про мене. Все буде гаразд».

У вітальні Гансон читав газету. Керрі, як завжди, допомогла Мінні помити посуд і все прибрати. Потім вона сказала:

— Піду постою трохи коло дверей.

Вона насилу стримувала тремтіння в голосі.

Мінні пригадала Гансонові нотації.

— Свен вважає, що не годиться стояти внизу, — промовила вона.

— Справді? — перепитала Керрі.— Ну, то це буде востаннє.

Вона надягла капелюшок і стояла перед столиком у маленькій спальні, не знаючи, куди покласти записку. Нарешті вона засунула її під Міннину щітку для волосся.

Зачинивши за собою вхідні двері, вона спинилась на мить. Що вони подумають? Дівчину раптом вразила незвичайність її вчинку. Вона повільно спустилася вниз. Озирнувшись на освітлений ганок, Керрі попростувала вулицею, вдаючи, ніби вийшла на прогулянку. Дійшовши до рогу, вона піддала ходи.

А в цей час Гансон вийшов з вітальні і запитав у дружини:

— Керрі знову стоїть унизу?

— Так, — відповіла Мінні,— але вона пообіцяла, що це востаннє.

Гансон підійшов до дитини, що гралася на підлозі, і почав бавити її, тицяючи в неї пальцем.

Друе в чудовому настрої чекав на розі.

— Ось і ви, Керрі,— промовив він, коли струнка дівоча постать наблизилась до нього. — Ну як, усе гаразд? А тепер давайте візьмемо кеб.

Провісники зими. Хто відгукнеться?

Як билинку жене вітер, так недосвідченою людиною грають природні сили, під владою яких перебуває всесвіт. Наша цивілізація ще не вийшла з середньої стадії свого розвитку. Ми вже не тварини, бо не керуємось самим тільки інстинктом, але ще не заслуговуємо цілком на назву людини, бо керуємось не тільки розумом. Тигр не відповідає за свої вчинки. Його озброїла природа, він від народження підкоряється її законам, не знаючи, що перебуває під їхнім захистом. Людина надто віддалилась від лігва в джунглях; вона здобула свободу волі, а тому її інстинкти ослабли, однак свобода волі ще не настільки розвинулася в ній, щоб цілком замінити інстинкти і досконало керувати її діями. Людина вже надто розумна, щоб завжди підкорятись інстинктам і природним бажанням, але ще надто слабка, щоб завжди їх перемагати. Вона слухняно корилася цим силам, поки була твариною, але, ставши людиною, ще не зовсім навчилась приборкувати їх. У цьому проміжному стані вона позбавлена рівноваги — порушена її інстинктивна гармонія з природою, але цю гармонію не здатна ще створити і її свобода волі. І тому людина — наче билинка на вітрі: кожен порив пристрасті підхоплює її, і вона підкоряється то інстинктам, то розумові, робить помилки, виправляє їх, падає і знову підводиться; це істота, вчинки якої неможливо передбачити. Єдине, чим можна себе потішити, — це свідомість того, що еволюція не припиняється, що ідеал — це світоч невгасимий. Людина не вічно вагатиметься між добром і злом. Коли це змагання між свободою волі й інстинктом скінчиться і глибоке пізнання світу призведе до цілковитої перемоги свободи волі,— тоді зникне людська несталість. Стрілка пізнання буде міцно й несхитно спрямована до далекого полюса істини.

У Керрі, як і в кожній людині, між інстинктом і розумом, між бажанням і розсудливістю точилася невпинна боротьба. Керрі йшла за покликом своїх прагнень — вона швидше пливла за течією, ніж прямувала у наміченому напрямі.

Вранці, після тривожної ночі (хоч до цієї тривоги навряд чи домішувався смуток, туга чи любов), Мінні знайшла записку і вигукнула:

— Ну от, що ти на це скажеш?

— А що таке? — спитав Гансон.

— Сестра Керрі кудись перебралася.

Гансон скочив з ліжка з незвичною прудкістю і прочитав записку. Прочитавши, він злегка цмокнув язиком, — так дехто підганяє коней, — ото й був єдиний вияв його думок.

— Як тобі здається, куди вона могла піти? — спитала зовсім збентежена Мінні.

— Хіба я знаю! — відповів він, і в його очах спалахнула зневага. — Пішла, тим гірше для неї.

Мінні стурбовано похитала головою.

— Ох, ох! — зітхнула вона. — Керрі сама не розуміє, що вона наробила.

— Ну що ж, — мовив перегодя Гансон, потягаючись, — а чим ти можеш цьому зарадити?

Мінні як жінка була все ж благородніша. До того ж вона краще уявляла собі, чим це все може скінчитись.

— Ох, — знов зітхнула вона, помовчавши, — бідна сестра Керрі!

У той час, коли відбувалася ця розмова, — десь о п’ятій годині ранку, — наша маленька завойовниця долі спала тривожним сном у своїй новій кімнаті.

• Предыдущая
• 17/111
• Следующая