Сестра Керрі - Драйзер Теодор - Страница 19

• Предыдущая
• 19/111
• Следующая

Вони підвелися і вийшли на вулицю. Ділова частина міста вже спорожніла_у лише зрідка можна було побачити спізнілого перехожого, що йшов, насвистуючи, або нічний вагон конки, або яскраво освітлені вікна ще не зачиненого ресторану. Вони помалу простували по Вобеш-авеню, і Друе не переставав розважати Керрі, розповідаючи їй все, що знав цікавого про Чікаго. Він вів її під руку і, розповідаючи, міцно притискав її лікоть до себе. Час від часу, пустивши якийсь дотеп, він кидав погляд на дівчину, і тоді їхні очі зустрічались. Нарешті вони дійшли до її ганку, і Керрі піднялася на перший східець. Її голова була тепер на одному рівні з його головою. Він узяв її руку в свої і ніжно стиснув, пильно дивлячись на неї, а вона замислено задивилась удалину.

Десь у цей час Мінні міцно спала, втомлена неспокійними думками, що тривожили її весь вечір. Вона заснула в незручній позі, підібгавши під себе лікоть. Рука затерпла, і її почали мучити кошмари. Мінні снилося, що вона й Керрі опинилися десь поблизу старої копальні. їй видно було високу під’їзну колію і купи землі й вугілля. Перед ними була глибока шахта, вони зазирали туди і бачили дивовижне вогке каміння там, у глибині, де стіни шахти повивала сутінь. Стара корзина спускатися в шахту висіла на потертому канаті.

— Давай спустимось, — каже Керрі.

— Ой, ні,— відповідає Мінні.

— Та ну ж бо, ходім, — наполягає Керрі.

Вона починає тягти до себе корзину, і от, незважаючи на всі протести Мінні, вона вже в корзині і починає спускатися,

— Керрі! — гукає Мінні.— Керрі, вернись! — Але Керрі вже внизу, темрява зовсім поглинула її.

Мінні поворушила рукою.

Таємнича місцевість раптом змінилась — тепер Мінні опинилася над якимсь незнайомим водним простором, — вона ще ніколи не бачила стільки води. Вони з Керрі стоять чи

то на якійсь дамбі, чи то па довгому мисі, Керрі — на самому кінці. Вони оглядаються довкола, і от вода починає затопляти те, на чому вони стоять. Міпні чує, як вода хлюпоче, набігаючи.

— Іди сюди, Керрі! — кличе Мінні, але Керрі пробирається ще далі. Вона відступає так далеко, що її і не докличешся тепер.

— Керрі! — гукає Мінні.— Керрі!

Але її власний голос долинає ніби звідкись здалеку, а темна вода заливає усе. Вона йде геть, сповнена жалю, ніби за якоюсь втратою. Її огортає такий смуток, як ніколи в житті.

Картини ще кілька разів змінювались; у стомленому мозку виникали дивні видива, що химерно перепліталися одне з одним. Останнє привиддя примусило її голосно скрикнути, бо вона побачила, як Керрі, що лізла на якусь скелю, раптом оступилася, пальці її розтулились і вона полетіла у прірву.

— Мінні! Що з тобою? Та прокинься ж! — говорив стурбований Гансон і термосив дружину за плече.

— Що… що таке? — питала Мінні спросоння.

— Прокинься, — відказав чоловік, — і повернися на другий бік. Ти балакаєш уві сні.

Десь через тиждень Друе, як завжди елегантний і чемний, завітав у бар Фіцджералда і Моя.

— Привіт, Чарлі! — зустрів його Герствуд, визираючи з дверей свого кабінету.

Друе підійшов і заглянув до управителя бару, що повернувся за свій стіл.

— Коли знову їдете? — спитав Герствуд.

— Скоро вже, — відповів Друе.

— Цього разу я вас майже не бачив, — зауважив Герствуд.

— Так, я був дуже зайиятий, — відказав Друе.

Вони ще кілька хвилин розмовляли на загальні теми.

— А знаєте що, — промовив Друе так, ніби йому щось раптом спало на думку, — мені б хотілося якось увечері витягти вас звідси.

— Куди ж це? — здивувався Герствуд.

— До мене додому, звичайно, — усміхаючись, відповів Друе.

Герствуд глянув лукаво, і легенька усмішка промайнула на його губах. Він пильно подивився на Друе, а потім промовив тоном справжнього джентльмена:

— Спасибі, охоче прийду.

— Ми чудово пограємо в карти.

— Можна мені принести з собою пляшечку шампанського? — спитав Герствуд.

— Звичайно, — відповів Друе. — І я вас з кимсь познайомлю.

В світі умовностей. Зелене око заздрощів

Будинок на Північній стороні, поблизу Лінкольн-парку, де мешкав Герствуд, належав до дуже звичайного в той час типу будинків. Це була триповерхова кам’яниця, долішній поверх якої був трохи нижче рівня вулиці. Перед фасадом з великим еркером на другому поверсі зеленів газон футів двадцять п’ять завдовжки і десять завширшки. За домом був дворик із стайнею, обведений огорожами сусідніх садиб; там Герствуд тримав свого коня й екіпаж.

Будинок мав десять кімнат; в них мешкали сам Герствуд, його дружина Джулія, син — Джордж-молодший і дочка Джессіка. Проживала там ще служниця, раз у раз інша, бо догодити місіс Герствуд було не легко.

— Джордже, я вчора звільнила Мері,— цими словами нерідко починалася розмова за обіднім столом.

— Добре! — відповідав у таких випадках Герствуд, якому давно вже набридла ця злободенна тема.

Домашній затишок — це чарівна квітка, і немає в світі нічого ніжнішого, нічого делікатнішого, нічого, що, з дитинства оточуючи й живлячи людей, так міцно прищеплювало б їм стійкі моральні правила. Хто не зазнав цього благодійного впливу, той ніколи не зрозуміє, чому від певних звуків гарної музики на очі набігають сльози. Не збагне він ніколи і тих таємничих струн, що зв’язують докупи серця людей однієї нації, примушуючи їх битись, як одне серце.

У домівці Герствуда не панувала така атмосфера. Не почувалося тут тієї взаємної поваги і поблажливості, їоез яких домашнє вогнище — ніщо. Гарна обстава цілком задовольняла смак мешканців. Були тут м’які килими, розкішні крісла й дивани, рояль, мармурова статуя Венери невідомого скульптора і безліч бронзових статуеток, зібраних бозна-звідки, — їх звичайно великі меблеві фірми продають разом з іншими речами, запевняючи покупців, що все це необхідно мати в кожному «порядному» домі.

У їдальні височів буфет, заставлений блискучими графинами та іншим посудом і дрібничками з кришталю. Усе було розставлено дуже майстерно, адже Герствуд знався на цьому. Він вивчав цю справу не один рік у своєму барі і з великим задоволенням починав навчати цього мистецтва кожну нову «Мері», коли вона з’являлася в домі. Його ні в якім разі не можна було назвати балакучим. Навпаки, його поводження з усіма вдома відзначалося приємною стриманістю, що її прийнято вважати неодмінною властивістю джентльмена. Він не любив сперечатись, ніколи не втрачав терпіння і був трохи деспотичний. Чого він не міг виправити, на те переставав зважати і взагалі старався триматися далі від усього, що вважав неможливим.

Був час, коли Герствуд дуже любив свою дочку Джессіку; він тоді був молодший і ще не домігся такого успіху в справах. Але тепер, на сімнадцятому році життя, Джессіка почала виявляти все більшу стриманість і незалежність, і батьківська ніжність почала холонути. Джессіка вчилася в ліцеї, і її погляди на життя зробили б честь патриціанці. Вона любила гарні убрання і безперестанку вимагала все нових і нових. Вона мріяла про кохання і життя в розкошах. У школі вона познайомилася з дівчатами із дуже багатих родин; їхні батьки були власниками чи компаньйонами в великих підприємствах, і ці дівчата трималися так, як ли-чило панночкам з таких родин. Джессіка цікавилася тільки такими подругами — інші для неї не існували.

Молодшому Герствудові минуло дев’ятнадцять, і він уже займав добру посаду у великому агентстві по продажу нерухомого майна. Джордж нічого не давав на своє утримання; вважалося, що він складає гроші, щоб згодом вкласти їх у нерухоме майно. Він мав певні здібності і величезний гонор, а любов до розваг поки що не йшла на шкоду його службовим обов’язкам. Він приходив і йшов з дому, коли йому заманеться, зрідка казав матері кілька слів, розповідав якусь цікаву історію батькові, але здебільшого обмежувався загальними фразами. Він ні перед ким не виявляв своїх бажань. Та в домі ніхто особливо й не цікавився ними.

• Предыдущая
• 19/111
• Следующая