Сестра Керрі - Драйзер Теодор - Страница 23

• Предыдущая
• 23/111
• Следующая

Друе всміхнувсь.

— Якщо вони дістануться вашому чоловікові, він вам скаже, добре це чи недобре.

Друе голосно зареготав.

У тоні Герствуда. було стільки доброзичливості, а жарти його були такі нелукаві, що й Керрі мимоволі засміялась.

— Коли ви їдете знов? — спитав Герствуд у Друе.

— У середу.

— Не легко вам, мабуть, з таким чоловіком, який завжди десь мандрує,— мовив Герствуд до Керрі.

— На цей раз вона поїде зі мною, — сказав Друе.

— В такому разі до від’їзду ви повинні побувати зі мною в театрі.

— Чудово, — згодився Друе. — Що ти скажеш, Керрі?

— Я б охоче пішла, — відповіла вона.

Герствуд зробив усе можливе, щоб Керрі виграла. Він

радів з її успіху, ще і ще перелічував її виграш, нарешті зібрав гроші і поклав їх в її простягнену руку. Після легкої вечері з вином, яке він приніс, Герствуд делікатно попрощався.

— Пам’ятайте ж, — промовив він, звертаючись спершу до Керрі, а потім переводячи погляд на Друе, — о пів на восьму ви повинні бути напоготові: я заїду за вами.

Вони провели його до дверей, де чекав екіпаж, привітно світячись у темряві двома червоними вогниками.

— Майте на увазі,— дружнім тоном звернувся він до Друе, — що коли ви поїдете куди-небудь, а ваша дружина залишиться, ви повинні дозволити мені розважити її трохи, щоб вона не так сумувала на самоті.

— Гаразд, — відповів Друе, дуже задоволений такою уважністю приятеля.

— Ви дуже ласкаві,— мовила Керрі.

— Та що ви! — відказав Герствуд. — Ваш чоловік, сподіваюсь, зробив би для мене те ж саме.

Він усміхнувся і став спускатися сходами.

На Керрі він справив дуже сильне враження. Вона ще ніколи не зустрічала такої чарівної людини. Друе теж був задоволений.

— Такий милий чоловік, — сказав він, коли вони повернулися до своєї затишної вітальні.— І який же добрий друг!

— З усього видно, — погодилась Керрі.

Спокусливий блиск, Почуття насторожі

Керрі належала до здібних учениць долі, і особливо легко вона засвоювала все, що стосувалося зовнішніх форм життя. Побачивши якусь річ, вона одразу питала себе, чи буде їй ця річ до лиця — що, до речі, не свідчить ні про витонченість почуттів, ні про високий розум. Такі міркування не хвилюють справжню мудрість, не турбують вони й людей иа найнижчому ступені розумового розвитку. До Керрі гарне вбрання промовляло вельми переконливо, улесливо, мов єзуїт. І вона вельми прихильно слухала цей голос — голос так званих неживих речей. Хто зміг би перекласти на нашу мову промовистість дорогоцінного каміння?

«Люба моя, — говорив мереживний комірець, куплений у «Партріджа», — ти поглянь тільки, як я тобі личу! Не відмовляйся ж від мене».

«Ах, які гарненькі ніжки, — говорила шкіра м’яких нових черевиків, — і як я їх чудово облягаю. Жаль буде, якщо вони мене не матимуть».

Коли вона брала ці речі в руки чи одягала на себе, вона могла без упину думати про те, що від них слід відмовитись, і мучитись, згадуючи, якою ціною їх здобуто. А далі починала гнати від себе ці гнітючі думки, бо не в силі була відмовитись від тих речей. Марно волало її сумління: «Одягни свою стару сукню і зношені черевики». Вона змогла б, мабуть, перемогти страх голоду і повернутися до старого життя, Сумління допомогло б їй подолати і думки про тяжку працю, про нудне, убоге існування і нестатки. Але зіпсувати свою зовнішність? Одягти убоге й старе убрання? Ніколи в світі!

Друе, з свого боку, зміцнював подібні думки Керрі, ослаблюючи її опір різним спокусам. А це так легко, коли висловлені кимсь погляди збігаються з нашими бажаннями! Друе з властивою йому щиросердістю не переставав милуватись її вродою; він дивився на неї з захопленням, і вона брала усе за чисту правду. Вона не була досвідчена кокетка, але дуже швидко опановувала це мистецтво. Друе мав звичку, характерну для людей його типу, придивлятися на вулиці до ошатно вбраних і вродливих жінок, кидаючи раз у раз різні зауваженя. Він зовсім по-жіночому любив гарне вбрання і тому міг бути добрим суддею — якщо не розуму жінки, то принаймні її одягу. Він придивлявся до того, як елегантні дами ступають своїми ніжками, як тримають підборіддя, як граціозно вигинають стан. Знадливе, легеньке похитування жіночих стегон розпалювало Друе, неначе п’яницю — іскристий струмінь доброго вина. Він обертався і проводжав поглядом прекрасне видіння, аж тремтячи від захвату, якого з дитячою безпосередністю не міг приховати. Він захоплювався в жінках тим, чим вони й самі захоплюються в собі — грацією. Перед олтарем грації він схиляв коліна разом з ними, як палко віруючий.

— Ти звернула увагу на жінку, яка тільки що пройшла? — спитав він Керрі під час їхньої першої спільної прогулянки. — Правда, гарна хода?

Керрі оглянулась і теж оцінила граціозну ходу, на яку він звернув увагу.

—. Так, справді,— охоче погодилась вона, і в неї промайнула думка, що, можливо, вона сама не може цим похвалитись. Якщо це так гарно, треба буде придивитись краще. В неї виникло інстинктивне бажання перейняту таку ходу. Певна річ, вона зуміє!

Коли увагу такої жінки, як Керрі, раз у раз на щось звертають, раз у раз чимсь захоплюються, вона робить логічні висновки і діє відповідно до них. Друе бракувало такту, і він не розумів, що значно краще було б переконати її, ніби вона змагається сама з собою, а не з іншими жінками, які нібито кращі від неї. Друе не поводився б так з дозрілі-шою і досвідченішою жінкою, але Керрі він вважав за наївне дівчатко. Менш розумний, ніж вона, він не розумів її вразливості і завдавав їй ран, без упину її повчаючи. А тим часом захоплення його своєю ученицею й жертвою дедалі зростало, і тому така його поведінка була дуже нерозважна.

Керрі сприймала науку охоче. Вона бачила, що саме подобається Друе, і невиразно усвідомлювала його слабості. Мужчина багато втрачає в очах жінки, коли так щедро виявляє своє захоплення іншими. Жінка вважає, що на світі існує один-єдиний об’єкт, вартий найвищої похвали, — вона сама. Щоб мати успіх у багатьох жінок, мужчина повинен цілком віддаватися кожній.

У власній квартирі Керрі теж бачила багато повчального.

В тому самому домі мешкав адміністратор театру «Стандарт», містер Френк А. Гейл, з дружиною, гарненькою чорнявою дамою років тридцяти п’яти. Вони належали до людей, яких багато в сучасній Америці, що живуть пристойно, але проживають усе до останнього цента. Гейл одержував сорок п’ять доларів на тиждень. Його дружина, ще дуже приваблива жінка, бажаючи завжди залишатись молодою, не визнавала ні господарських турбот, ні мороки з вихованням дітей. Як і Друе з Керрі, це подружжя займало три кімнати, якраз над ними.

Скоро місіс Гейл познайомилася з Керрі, і вони почали разом ходити на прогулянки. Довгий час у Керрі не було іншого товариства, і тому вона мимоволі дивилася на світ крізь призму балачок цієї дами. Всілякі банальні фрази, вихваляння багатства, прописна мораль — усе, чим був набитий пасивний мозок цієї жінки, виливалося на Керрі і на деякий час зовсім сплутало її думки.

З другого боку, власні почуття Керрі протистояли цим впливам. їй, безперечно, було властиве безустанне поривання до чогось кращого. В цей бік схиляли її усі ті враження, які промовляли до її серця.

У кімнатах по той бік коридора жила молода дівчина з матір’ю, що прибули з Івенсвіла, у штаті Індіана. Це були дружина і дочка скарбника залізничної компанії. Дочка приїхала в Чікаго, щоб брати уроки музики, а мати її супроводжувала.

Керрі не була з ними знайома, але часто зустрічала дівчину, коли вона виходила й поверталася додому. Кілька разів Керрі бачила її у вітальні за фортепіано і частенько чула її гру. Ця молоденька дівчина вбиралася дуже пишно, і на її білих пальцях, коли вона грала, виблискували перспі.

Музика глибоко хвилювала Керрі. Її нерви відгукувались на певні мелодії, подібно до того, як певні струни арфи вібрують, коли ударяють по відповідних клавішах рояля. У чутливій від природи душі Керрі певні журливі ноти будили невиразні думи. Вони породжували тугу за тим, чого вона була позбавлена. Одну коротеньку п’єсу молода піаністка виконувала особливо зворушливо й ніжно. Ця мелодія долинула до Керрі крізь розчинені двері вітальні. Це було в ту пору між присмерком і ніччю, коли для людей, нічим не зайнятих, які не знайшли свого місця в житті, все довкола повиває смуток. Думка мандрує по далеких світах і повертається, обтяжена спогадами про згаслі, навіки розвіяні радощі. Керрі сиділа біля вікна і дивилася в далечінь. Друе пішов з дому ще о десятій годині ранку. Керрі пішла прогулятися, потім спробувала розважитись читанням роману Верти М. Клей[2] якого їй залишив Друе, але книжка їй не дуже сподобалась. Потім вона переодяглася у вечірню сукню і от тепер сиділа й дивилась на парк, сумна й пригнічена, цілою істотою прагнучи руху, життя, нових вражень. Думки її все снувалися навколо її нового становища, і раптом знизу долинула музика, домішуючись до її дум і підкоряючи її своїй владі. їй пригадалося колишнє життя, усі минулі радощі і горе, і з цими спогадами прийшло хвилинне каяття.

• Предыдущая
• 23/111
• Следующая