Сестра Керрі - Драйзер Теодор - Страница 60

• Предыдущая
• 60/111
• Следующая

Вона знов похитала головою.

— Дозвольте, я хоч підкладу вам моє пальто, — сказав він підводячись і, згорнувши своє літнє пальто, примостив його так, щоб їй можна було зручно спертися головою.

— Ось так, — сказав він ніжно. — А тепер постарайтесь трохи відпочити.

Герствуд ладен був розцілувати її за те, що вона піддалася на його умовляння. Сівши поруч неї, він замислився на хвилину.

— Здається, розходиться дощ, — промовив він.

— Схоже на те, — відгукнулась Керрі.

Вона почала заспокоюватись під шум дощових краплин, що їх рвачкий вітер кидав у вікна поїзда, невтримного в своєму шаленому бігові крізь темряву назустріч новому світові.

Герствуд поздоровив себе з тим, що йому пощастило трохи заспокоїти Керрі, однак це була для нього лише тимчасова полегкість. Тепер, коли її опір було зламано, він знов поринув у думки про вчинену помилку.

Його становище було особливо прикре тим, що він зовсім не хотів тієї мізерної суми, яку вкрав. Ні ця, ні будь-яка інша сума не могла б компенсувати так нерозважно втрачене становище. Ці гроші не могли повернути йому друзів, добру славу, власний дім і сім’ю, навіть Керрі,— в таких стосунках, у яких він сподівався бути з нею. Він був віднині ВИКИНУТИй з Чікаго, злегКОГО, ПРИЄМНОГО, ЗВИЧНОГО існування. Він сам себе пограбував, позбавив поважного становища, веселого товариства, приємних вечорів. І заради чого?

Що більше він про все це думав, то нестерпніші ставали ці думки. Він почав навіть міркувати, як би спробувати вернута все назад. Він віддасть цю жалюгідну суму, вкрадену вночі, і все пояснить. Можливо, Мой зрозуміє. Можливо, йому пробачать, дозволять повернутись.

Близько полудня поїзд під’їхав до Детройта, і Герствуд почав дуже нервуватись. Його, мабуть, уже розшукують. Треба думати, що поліцію всіх великих міст оповіщено, і агенти підстерігатимуть його. Йому пригадалися різні вигадки, коли злочинців було спіймано, і від цих думок він почав' важко дихати і навіть трохи зблід. Він раптом відчув, що не знає, де діти руки, і одвернувся до вікна, удаючи, ніби його там щось дуже цікавить, та постукуючи ногою об підлогу.

Керрі помітила його хвилювання, але нічого не сказала. Вона не уявляла собі, яка серйозна була справжня причина того настрою.

Герствуд згадав, що треба було спитати, чи не йде цей поїзд прямо до Монреаля або якогось іншого міста в Канаді. Можливо, вдалося б виграти час.

Він схопився й побіг шукати кондуктора.

— Скажіть, чи не йде частина вагонів на Монреаль? — спитав він.

— Так, сусідній спальний іде до Монреаля.

Герствуд хотів розпитатися докладніше, але вирішив, що це необережно і що краще про все дізнатися на вокзалі.

Поїзд підійшов до станції, пихкаючи і гуркочучи.

— Я думаю, що нам найкраще їхати одразу просто до Монреаля, — звернувся Герствуд до Керрі.— Я одразу піду і дізнаюся, які є поїзди і коли вони відходять.

Він дуже нервувався, проте якомога силкувавсь хоч зовні зберігати спокій. Керрі тільки дивилась на нього великими збентеженими очима. В голові у неї все переплуталось, вона сама не знала, що їй робити.

Поїзд спинився, і Герствуд попрямував до виходу. Він обережно озирнувся, удаючи, що поглядає на неї. Не помітивши, щоб за ним хтось стежив, він підійшов до квиткової каси.

— Коли відходить наступний поїзд на Монреаль? — спитав він.

— За двадцять хвилин, — відповіли йому.

Він купив два спальних місця в пульманівському вагоні і поквапився вернутись до Керрі.

— Ми зараз і їдемо далі,— сказав він, не звертаючи уваги на її стомлений, змучений вигляд.

— Ах, навіщо мені це все! — невесело вигукнула вона.

— В Монреалі ви почуєтеся краще, — сказав він.

— У мене нічогісінько немає з собою, — промовила Керрі,— навіть носової хусточки.

— Ви купите все, що вам потрібно, тільки-но ми приїдемо туди, кохана, — запевнив він. — Можна буде запросити крав-чиху.

Вони почули, що оголошують посадку на їхній поїзд, і поквапились зайняти місця. Герствуд зітхнув з полегкістю, коли поїзд рушив. Коротенький прогін до річки, потім поїзд опинився на поромі, зійшов з нього на тому боці — і Герствуд зітхнув з іще більшою полегкістю і відхилився на спинку сидіння.

— Тепер уже недовго! — промовив він, на радощах одразу згадавши про Керрі.— Ми прибуваємо рано-вранці.

Вона ледве пробурмотіла щось у відповідь.

— Піду дізнаюся, чи є тут вагон-ресторан, — додав він. — Я хочу їсти.

Дорога розважає. Кораблі в морі

Тих, хто ніколи не подорожував, завжди приваблюють землі, що різняться від рідного, звичного краю. За винятком хіба кохання, ніщо так не тішить і не захоплює. Усе нове завжди здається дуже значущим і цілком поглинає увагу, а розум, який, власне, лише відбиває сприйняте чуттями, тоне в повені вражень. І можна забути кохану людину, розвіяти горе, відігнати примару смерті. У заяложеному виразі «Я від’їжджаю» криється цілий світ глибоко схованих почуттів.

Керрі задивилась на краєвид, який біг перед нею, і майже забула про те, що її втягнуто в цю довгу подорож проти волі і що в неї немає найнеобхідніших у дорозі речей. Часом вона й зовсім забувала про Герствудову присутність і уважним поглядом проводжала прості фермерські будинки й затишні котеджі в селах. Цей світ її цікавив. Її життя тільки починалося. Вона зовсім не почувала себе розбитою, її надії не встигли зів’янути. Велике місто таїло в собі так багато! Хто знає, може, їй пощастить стати незалежною, опинитись на волі. Може, вона буде щаслива…

Ці думки окрилювали її. Порятунок Керрі був у тому, що вона не втрачала надії.

Другого ранку поїзд прибув у Монреаль, і вони вийшли з вагона, Герствуд — радіючи, що він тепер у безпеці, а Керрі — дивуючись незвичній картині північного міста. Колись давно Герствуд уже бував тут і тепер пригадав назву готелю, в якому тоді зупинявся. Біля головного входу вокзалу, коли вони спускалися в місто, він почув, як цю саму назву вигукував кондуктор омнібуса.

— Ми поїдемо прямо туди і візьмемо номер, — сказав він.

В готелі, чекаючи адміністратора, Герствуд почав перегортати книгу запису приїжджих і міркувати, яке ім’я обрати собі. Та ось адміністратор став перед ним, і часу для вагань уже не лишилось. В одну мить він пригадав прізвище, яке прочитав десь по дорозі до готелю і яке йому більш-менш подобалось. І він недбало написав: «Дж. В. Мердок з дружиною». Він почувався так, ніби кориться прикрій необхідності, проте від ініціалів своїх не зміг відмовитись.

Коли їх завели до їхніх кімнат, Керрі з першого ж погляду переконалась, що Герствуд подбав про всі вигоди для неї.

— Там є ванна, — сказав він, — і ви можете зараз-таки скупатись.

Керрі підійшла до вікна і визирнула на вулицю, а Герст-вуд у цей час розглядав себе в дзеркалі. Він почував, що весь брудний і запорошений. З собою він не мав ні валізи, ні переміни білизни, ні навіть щітки для волосся.

— Я подзвоню, щоб принесли мило й рушники, — сказав він, — і пришлю вам щітку для волосся. Купайтесь і вбирайтесь до сніданку. Я спущусь поголитись, потім зайду по вас, і тоді ми підемо купимо для вас дещо з одягу.

Говорячи це, він добродушно осміхнувся.

— Гаразд, — сказала Керрі.

Вона сіла в одне з крісел-гойдалок, а Герствуд почекав номерного, який незабаром постукав у двері.

— Мило, рушники і карафку холодної води.

— Слухаю, сер.

— А тепер я пішов, — сказав Герствуд, підступаючи до Керрі, і простяг до неї обидві руки, але вона і не подумала взяти їх.

— Ви вже не сердитесь на мене? — спитав віп лагідно.

— Ні,— відповіла вона досить байдуже.

— Але й нітрохи не любите?

Вона не відповіла і не відірвала погляду од вікна.

— Невже ви ніколи не полюбите мене хоч трошечки? — благав він, беручи Керрі за руку, хоч вона й виривала її.— А колись ви казали, що любите мене.

• Предыдущая
• 60/111
• Следующая