Сестра Керрі - Драйзер Теодор - Страница 8

• Предыдущая
• 8/111
• Следующая

Сестри не бачилися кілька років, і за цей час у вдачі Керрі розвинулись деякі нові риси. Від природи несмілива, якщо йшлося про її добробут, — особливо тепер, коли не почувала під собою міцного грунту, — вона водночас палко прагнула радощів і втіх, і ця риса була в ній така сильна що становила основу її вдачі. Вона змовчала б про все інше, але тут вона не вгавала.

— Спитай його! — прошепотіла вона благально.

Мінні думала в цей час про ті додаткові гроші, що їх пла-титиме сестра за харчі. їх вистачить на плату за квартиру, і тоді з чоловіком трохи легше буде говорити про витрати. Та коли Керрі з самого початку думатиме тільки про розваги, то з грошима неминуче виникатимуть всякі ускладнення. Якщо Керрі не призвичаїться до одноманітної і тяжкої праці, якщо не збагне, що треба трудитись, а не мріяти про розваги, тоді яка їм користь з її приїзду до міста? Ці думки зовсім не свідчили про холодність і черствість Мінні. Просто це були серйозні турботи людини, яка завжди без зайвих нарікань пристосовувалася до тих умов життя, які могла створити для себе, безнастанно працюючи.

Нарешті Мінні погодилася спитати Гансона. Вона зробила це дуже неохоче.

— Керрі просить нас піти з нею в театр, — промовила вона, зазираючи у вітальню.

Ган сон підвів очі від газети, і вони обмінялися швидким поглядом, що промовляв ясніше за всякі слова: «Це зовсім не те, чого ми сподівались».

— Мені нікуди не хочеться йти, — відповів він. — А що вона хоче подивитись?

— Вона хоче піти у театр Джекобса, — сказала Мінні.

Він опустив очі в газету і заперечливо хитнув головою.

Побачивши, як вони поставилися до її пропозиції, Керрі ще виразніше збагнула, чим живуть ці люди. В ній зростало гнітюче почуття, хоч воно й не набрало ще форми виразного протесту.

— Знаєш що, я спущуся вниз і постою трохи біля входу, — сказала вона згодом.

Мінні не заперечувала, і Керрі, одягнувши капелюшок, вийшла.

— Куди пішла Керрі? — спитав Гансон, зазираючи в їдальню, коли почув, як грюкнули сінешні двері.

— Вона сказала, що спуститься вниз і постоїть трохи біля входу, — відповіла Мінні.— їй, мабуть, просто захотілось подихати свіжим повітрям.

— Це не гаразд, що вона вже збирається розтринькувати гроші на театри. Як ти гадаєш?

— Та це в неї, либонь, просто цікавість, — насмілилася сказати Мінні,— Для неї все тут новина.

— Не знаю, — промимрив Гансон і, злегка наморщивши лоба, обернувся до дитини.

Він міркував над тим, до якого нестримного марнотратства й нікчемної суєти можуть доходити молоді дівчата, і дивувався, як це Керрі навіть і думати наважується про щось подібне, маючи так мізерно мало можливостей.

У суботу Керрі вийшла з дому одна і пішла спершу до річки, яка її цікавила, а потім назад до Джексон-стріт, вздовж якої тоді стояли чудові будинки з гарними газонами перед фасадом, — через що цю вулицю пізніше перетворили на бульвар. Керрі була вражена ознаками розкошів, що їх можна було помітити на цій вулиці, на якій, треба сказати, не мешкав тоді ніхто з капіталом понад сто тисяч доларів. Вона раділа, що вирвалася з квартири, в якій, вона вже збагнула це, жили нудним, убогим життям, в якій годі було сподіватися чогось цікавого й веселого. Її думки, теж ніби вирвавшись на волю, раз у раз зверталися до Друе. Керрі зовсім не була певна, що він не з’явиться все-таки в понеділок увечері, і, хоч була трохи стурбована такою можливістю, в глибині душі сподівалася, що він справді прийде.

У понеділок Керрі встала рано і зібралася йти на роботу.

Вона одягла стареньку перкалеву блузку, синю в цяточки, вигорілу коричневу саржеву спідницю і невеличкий солом’яний брилик, який носила ціле літо в Колумбія-Сіті. Черевики в неї були старі, а бантик, зім’ятий і безформний, напевне, став такий від довгого і частого вжитку. Вона мала вигляд звичайної робітниці, тільки риси її обличчя були трохи правильніші, ніж у більшості дівчат, і це надавало їй привабливого і водночас якогось стриманого вигляду.

Не легко встати вдосвіта, коли звикнеш, як Керрі вдома, спати до сьомої, а то й до восьмої години. Вона дістала деяке уявлення про те, як живе Гансон, коли, ще зовсім заспана, зазирнула о шостій годині в їдальню і побачила його, — він мовчки кінчав снідати. Поки вона одягалась, він пішов, і вони снідали втрьох — вона, Мінні й дитина, що сиділа на високому стільці і бовтала ложкою в тарілці.

Тепер, коли для Керрі настав час узятися до незвичних, незнайомих обов’язків, настрій її геть зіпсувався. Її мрії зотліли на попіл, хоч під цим попелом і жевріли ще червоні жаринки надії. Вона була пригнічена і їла мовчки, перебираючи в думці всі свої спостереження і припущення про те, що це за підприємство, що вона там робитиме і як поставиться до неї начальство. Їй уже ввижалося, що доведеться мати справу з всесильними власниками фірми, що працюватиме вона в такому місці, куди часом заглядатимуть поважні, гарно вбрані чоловіки.

— Ну, бажаю успіху! — сказала Мінні, коли Керрі зібралася йти.

Вони ще раніше вирішили, що найкраще йти на роботу пішки, принаймні цього ранку, щоб побачити, чи зможе вона ходити так завжди; адже шістдесят центів на конку щотижня — це чимала витрата при такому заробітку.

— Увечері я тобі розповім, як у мене підуть справи, — мовила Керрі.

По вулиці, залитій сонячним промінням, в обидва боки поспішали робітники і проїжджали вагони конки, переповнені дрібними службовцями та робітниками оптових фірм; з усіх дверей виходили люди і простували хто куди. Опинившись серед цього людського потоку, Керрі трохи підбадьорилась. У сяйві ранішнього сонця, під неозорим блакитним небом, під подувами свіжого вітерця швидко розвіюються всілякі побоювання, крім хіба що найрозпачливіших! Вночі, або й удень в похмурих приміщеннях, лихі передчуття зростають і міцніють, але під ясним сонячним світлом зникає навіть страх смерті.

Керрі все йшла вперед, перейшла через міст і звернула на П’яту авеню. Вулиця нагадувала в цьому місці глибоку ущелину з рудого каміння й темно-червоної цегли. Широкі вікна сяяли чистотою. З гуркотом проїздили валки фургонів. Чоловіки, жінки, молодь і діти заповнювали вулиці, поспішаючи в усі боки. Керрі зустрічала таких же молоденьких дівчат, як і сама, і в їхніх поглядах вона, здавалось, вгадувала глузування з своєї невпевненості. Її вражав велетенський розмах навколишнього життя, вона думала про те, як багато треба знати, щоб брати в ньому хоч найменшу участь. Її знов охопив страх, що вона ні до чого не здатна, не впорається з роботою, не встигатиме за іншими. Адже в усіх інших місцях їй відмовили, бо вона нічого не вміє. А що, як її вилають, образять, виженуть з ганьбою…

У Керрі підгиналися коліна і перехоплювало дух, коли вона наблизилась до великої взуттєвої фабрики на розі Адамс-стріт та П’ятої авеню і ввійшла в ліфт. Піднявшись на четвертий поверх, вона не побачила нікого; у проходах стояли тільки довгими рядами ящики, накладені під саму стелю. Керрі стояла, дуже злякана, чекаючи, щоб хтось вийшов.

Незабаром з’явився містер Браун. Він, очевидно, не пізнав її.

— Що вам треба? — запитав він.

У Керрі захолонуло серце.

— Ви казали, щоб я прийшла сьогодні вранці з приводу роботи…

— Ага! — перебив він. — Так, так… Як вас звати?

— Керрі Мібер.

— Так, — повторив він. — Ходімо.

Темними проходами між купами ящиків, від яких пахло новими черевиками, він привів її до залізних дверей, що вели до майстерні. Перед ними відкрилося велике приміщення з низькою стелею, сповнене гуркотом і клацанням машин, біля яких працювали чоловіки у білих сорочках і синіх смугастих фартухах. Керрі боязко пробиралася за ним поміж брязкучих автоматів, зашарівшись і дивлячись просто перед себе. Вони добрались до дальнього кутка і піднялися ліфтом на шостий поверх.

Містер Браун махнув рукою майстрові, і той вийшов з лабіринту машин і верстатів.

— Ось ця дівчина, — сказав він і додав, звертаючись до Керрі: — Ідіть за ним.

І містер Браун пішов, а Керрі рушила слідом за своїм новим начальником до маленького столика в кутку кімнати, що правив йому за контору,

• Предыдущая
• 8/111
• Следующая