Ерагон - Паолини Кристофер - Страница 10
- Предыдущая
- 10/96
- Следующая
Раптом створіння торкнулося шорсткою лапкою його боку, і парубок відсахнувся. Та цього разу болю не було. Спантеличений Ерагон погладив дракона по голівці, відчувши приємний лоскіт. Істота притулилася до нього, по-котячому вигнувши спину, і юнак торкнувся тонких перетинок її крилець. Вони нагадували старий пергамент: теплі, оксамитові, трохи вологі. Крила пульсували сотнею тонесеньких вен.
Несподівано щупальце знову поворухнулося, але цього разу було зрозуміло, що ним керує не колишня цікавість, а голод істотки. Зітхнувши, Ерагон підвівся. Дракончик небезпечний, це зрозуміло. Але, зіщулившись на ліжку, він виглядав таким беззахисним, що парубок не наважувався його прогнати. Дракончик озвався гугнявим скимлінням. Ерагон швидко погладив його, аби заспокоїти. «Гаразд, подумаємо про це пізніше», — вирішив він і вийшов з кімнати, щільно причинивши за собою двері.
Коли юнак повернувся з двома шматками в’яленого м’яса, то побачив, що дракончик сидить на підвіконні й дивиться на місяць. Він порізав м’ясо на шматочки й підсунув до тваринки. Та обережно понюхала один, потім швидко, наче змія, схилила голову і з гарчанням проковтнула їжу. А потім, тицяючись Ерагонові в руку, почала прохати ще.
Парубок нагодував прибульця, пильнуючи, аби той не схопив його за палець. Коли в нього залишався останній шматочок, драконове пузце вже нагадувало бубон. Ерагон покрутив шматочком перед носом у дракончика, а тваринка, не довго думаючи, схопила рештки смакоти. Наївшись, вона вилізла хлопцеві на руки й притулилася йому до грудей. Несподівано істотка чмихнула, вистріливши цівкою диму. Ерагон зачудовано спостерігав за нею.
Коли дракончик нарешті заснув, з його горла залунало тихе сопіння. Парубок ніжно підняв дитинча, відніс на ліжко й поклав біля подушки. Не розплющуючи очей, істотка мирно обвила хвостом бильце. У цілковитій темряві Ерагон ліг поруч, обійнявши свого нового приятеля рукою.
Наразі він мав вирішити одну важливу дилему. Якщо залишити дракончика в себе, то можна стати вершником. Його народ шанував священні оповіді про вершників Дракона, і, ставши одним із них, людина навіки посідала місце в пантеоні героїв. Але коли про дракона раптом дізнається імперія, то Ерагона стратять разом з родиною, якщо він не погодиться стати на бік короля. І ніхто не зможе, ба навіть не схоче їм допомогти. Найпростіше, мабуть, убити дракона, але юнак відразу ж відкинув цю жахливу ідею. Дракони були для нього надто святими істотами, аби про таке думати. «До того ж, хто нас викаже? — розмірковував юнак. — Ми живемо надто далеко й не робимо нічого такого, що привертало б до нас увагу».
Утім, парубок не знав, чи Герроу з Рораном погодяться залишити цього маленького прибульця. Жоден з них, певно, не зрадіє, коли знатиме, що доведеться жити разом із драконом. «Я міг би виростити його потайки, — думав собі Ерагон. — За місяць чи два він стане надто великим, аби Герроу міг легко його позбутися. А якщо ні? Чи зможу я знайти достатньо їжі, аби потайки прогодувати дракона? Зараз він завбільшки з кошеня, проте зжер цілу купу м’яса! Можливо, трохи перегодом він полюватиме й сам, але коли ж це буде? І чи виживе він у такій холоднечі?» Так чи так, але парубкові страх як кортіло залишити дракона в себе. Чим довше він думав, тим сильнішим ставало це бажання. Хай там що скаже Герроу, Ерагон зробить усе, аби захистити цю істоту. Сповнений рішучості, юнак нарешті заснув, примостившись поруч із драконом.
На світанку дракончик уже сидів на бильці ліжка, наче сторож, що вітає новий день. Ерагон замилувався ним. Він іще ніколи не бачив такого насиченого синього кольору. Драконяча луска була схожа на поверхню коштовного каменя. Парубок помітив, що пляма на його долоні, яка з’явилася тоді, коли він торкнувся до цієї істоти, почала сріблясто виблискувати. Якщо його руки будуть постійно брудними, ніхто цього не помітить.
Дракон зіскочив із бильця й злетів на підлогу. Ерагон обережно підняв його. Він вийшов на подвір’я, прихопивши по дорозі трохи м’яса, кілька смужок шкіри та велику купу ганчір’я. Морозяний ранок був просто чудовий, усе довкола вкривав свіжий сніг. Юнак помітив, як маленьке створіння, сидячи в нього на руках, зацікавлено роззиралося навсібіч, і посміхнувся.
Він пішов через поле й невдовзі дістався темного лісу, шукаючи безпечне місце. Нарешті, юнак знайшов горобину, що самотньо росла на лисому пагорбі, простягнувши до неба вкрите снігом гілля. Ерагон посадив дракончика на землю біля стовбура, поклавши поруч шматки шкіри.
Кількома вправними рухами парубок змайстрував петлю й накинув її драконові на шию. Той обережно досліджував сніг довкола дерева. Шкіра на петлі була старенькою, але ще могла послужити. Ерагон помилувався, як дракончик грається на снігу, а потім зняв петлю з його шиї, змайструвавши щось на зразок упряжі, аби істотка ненароком не задушилася. Потім він назбирав хмизу й спорудив високо на дереві таке собі кубельце. Усередині він застелив його ганчір’ям і залишив там запас м’яса. Коли дерево хиталося, сніг падав юнакові на обличчя. Він завісив схованку рядниною, аби втримати зсередини тепло, а закінчивши роботу, задоволено оглянув свій витвір.
— Час показати тобі нову домівку, — сказав парубок, підсаджуючи дракона на дерево. Той почав був пручатися й хотів звільнитись, але врешті таки заліз до кубельця. Заразом він ковтнув шматочок м’яса, скрутився клубочком і несміливо закліпав на Ерагона.
— Ти будеш тут у безпеці, якщо сидітимеш тихо, — сказав той.
Драконенятко знову кліпнуло.
Упевнений, що воно його не зрозуміло, Ерагон спробував скористатися силою волі, намагаючись знайти драконове єство. І його знову вразило відчуття відкритості — відчуття неосяжного простору, що налягло на нього, наче важка ковдра. Зібравши докупи всі сили, він зосередився і спробував передати істоті одну-єдину думку: «Залишайся тут». Дракон припинив кублитися й звів голову. Парубок наполегливо повторив: «Залишайся тут». Несподівано він уловив ледь чутний сигнал про згоду, але не був упевнений, що дракон справді його зрозумів. «Зрештою, це ж тільки тварина», — подумав юнак. Він з полегшенням зітхнув, відчувши, як повертається в безпечний простір власного розуму.
Перегодом Ерагон вирушив додому, час від часу озираючись. Дракончик, висунувши голову з кубельця, стежив за ним своїми великими очима.
Швидким кроком юнак повернувся додому й прослизнув до своєї кімнати, аби прибрати уламки яйця. Юнак був упевнений, що Герроу й Роран не помітять зникнення каменя — вони не думали про нього відтоді, як з’ясувалося, що знахідку не можна продати. Коли всі прокинулись, Роран розповів про дивні звуки, які він чув уночі. На щастя, він не став про них розпитувати.
Удень Ерагонові здавалося, що час летить напрочуд швидко. Мітку на його руці й справді вдалося легко приховати, тож зовсім скоро він уже не хвилювався. За якийсь час юнак мчав до горобини, тримаючи в руці ковбасу, яку вдалося поцупити з льоху. Хвилюючись, він наблизився до дерева. Чи зможе дракон вижити в зимовій холоднечі?
Але побоювання виявилися марними. Створіння сиділо собі на гілці, наче птах на сідалі, і щось жувало. Побачивши Ерагона, дракончик озвався збудженим пищанням. Парубок зрадів, що істотка залишалась на дереві, де її не могли вполювати великі хижаки. Коли він показав ковбасу, дракон спустився вниз. Доки той жадібно наминав смакоту, Ерагон оглянув схованку. Залишене м’ясо зникло, а хатинка була ціла-цілісінька. При тому всередині він помітив пір’я. «Дуже добре, — зрадів юнак. — Отже, він може самостійно здобувати собі їжу».
І тут Ерагон згадав, що досі не знає, якої статі його вихованець. Він узяв тваринку на руки і, незважаючи на обурений вереск, оглянув її, проте нічого не знайшов. «Цей свої таємниці просто так не видасть», — усміхнувся юнак.
Ерагон провів із ним багато часу. Відв’язавши істотку, юнак посадив її собі на плече й пішов у глиб лісу. Вкриті снігом дерева стежили за ними, наче величні колони гігантського собору.
Там, подалі від чужих очей, Ерагон розповідав дракону все, що знав про ліс, не переймаючись, чи той його розуміє. Адже важило саме спілкування. Він безугавно говорив зі своїм вихованцем. Дракон не зводив із нього своїх ясних очей, ніби впиваючись словами вчителя. Часом юнак просто мовчав, розглядаючи дивну істоту на своїх руках. Він ще й досі не міг оговтатись від останніх подій. Коли Ерагон рушив додому, відчуваючи, як виразні сині очі дивляться йому вслід, сонце вже сідало за обрій. Дракон був обурений, що його залишають самого.
- Предыдущая
- 10/96
- Следующая
