Ерагон. Найстарший - Паолини Кристофер - Страница 21

• Предыдущая
• 21/121
• Следующая

Усе скінчилося так само швидко, як і почалося.

Довкола запанувала тиша. Роран, відсапуючись і стискаючи руків'я, попрямував повз повалені намети й розтрощену амуніцію до Хорста.

— Це була найкраща бійка в моєму житті, — посміхаючись, мовив той юнакові.

Поволі селище ожило, люди почали виходити з домівок, щоб з'ясувати причину нічного гармидеру. Роран стомлено спостерігав, як у будинках спалахували лампи, долинав притишений гомін, рипіли двері й віконниці. Раптом неподалік він почув тихеньке схлипування. Це був хлопчик на ім'я Нолфаврел, він стояв навколішках над тілом солдата, методично вдаряючи його кинджалом у груди, тимчасом як з його підборіддя скрапували сльози. Джедрик і Альбрич кинулися до малого й відтягли від трупа.

— Він не мусив тут бути, — сумно мовив Роран.

— Це його право, — знизав плечима Хорст.

Юнак знову подумав про те, що вбивство одного з вояків тільки ускладнить їхні стосунки з разаками. Хоча, які там стосунки!

— Нам треба перегородити дорогу й спорудити барикади між будинками, щоб разаки не змогли заскочити нас зненацька.

Роззирнувшись довкола, Роран помітив глибокий поріз на руці Делвіна. Фермер перев'язав рану стрічкою, яку відірвав від своєї сорочини.

Тим часом Хорст скликав їхній бойовий загін. Він відіслав Альбрича з Бальдором до кузні, щоб ті знайшли й привезли візок Квимбі, а синів Лоринга й Пара послав на пошуки всього, що може згодитися для оборони.

Саме під час його палкої промови довкола почали збиратися люди, роззираючись на те, що залишилося від табору разаків.

— Що сталося? — боязко гукнув Фіск, побачивши вбитого вояка.

Лоринг несподівано швидко підійшов до нього й глянув просто в очі.

— Що сталося?! — перепитав він. — Я скажу тобі, що сталося. Ми розбили цих потвор, розумієш? Заскочили їх без штанів і викинули геть із Карвахола, як скажених собак!

— Я дуже рада! — пролунав гучний голос Бірджит, жінки з темно-рудим волоссям, яка пригортала до грудей Нолфаврела, незважаючи на заюшене кров'ю обличчя малого. — Вони заслужили на таку смерть за те, що вбили мого чоловіка.

Селяни стиха гомоніли між собою, ніби погоджуючись, але потім наперед виступив Тейн.

— Чи ти бува не здурів, Хорсте? — вигукнув він. — Навіть якщо ви розігнали разаків і купку цих вояків, то завтра Галбаторікс пришле сюди нових. Імперія не здасться, аж доки не отримає Рорана.

— Нам треба його віддати, — похмуро буркнув Слоун.

— Я згоден. Ніхто з нас не вартий спокою цілого Карвахола, — здійняв обидві руки Хорст. — Але невже ви й справді думаєте, що, віддавши Рорана, ми уникнемо кари за опір Галбаторіксу? Тепер ми нічим не кращі за повсталих варденів.

— Тоді навіщо ж ви нападали? — спитав Тейн. — Хто дав вам право на таке рішення? Ви ж усіх нас. підставили!

Цього разу слово взяла Бірджит.

— А ти б дозволив їм убити свою дружину? — вона показала на обличчя свого сина, заюшене кров'ю чужинця. — Ти б дозволив їм нас спалити? Та де ж твоя мужність, чоловіче?

Той зиркнув у підлогу, не в змозі витримати розгніваного жіночого погляду.

— Вони спалили мою ферму, — раптом озвався Роран. — Вони зжерли Квимбі й майже зруйнували Карвахол. Такі злочини не можуть залишатися безкарними. Хіба ми перелякані зайці, аби, прищуливши вуха, змиритися з такою долею? Годі! Ми маємо право на захист. — Він на мить замовк, коли неподалік з'явились Альбрич і Бальдор, тягнучи за собою візок. — Одним словом, у нас нема часу на суперечки, — звернувся він до юрби. — Нам треба озброюватись. Хто з нами?

На його заклик зголосилося майже сорок чоловік. І вони разом узялися за дуже нелегку справу. Треба було зробити з Карвахола неприступну фортецю. Роран працював без хвилини спочинку, прибиваючи цвяхами дошки на загорожу між будинками, споруджуючи саморобну стіну з барил, наповнених камінням, перетягуючи колоди на головну дорогу, яку заблокували двома перекинутими возами.

Коли Роран перебігав від одного укріплення до іншого, на доріжці його зупинила Катріна. Вона обняла хлопця й мовила:

— Я така рада, що ти повернувся й що тепер ти в безпеці.

— Катріно, — поцілував дівчину Роран, — нам треба поговорити… Ти мала рацію. Це дуже нерозумно з мого боку так довго відкладати заручини. Кожна мить, яку ми проводимо разом, безцінна, і я не хочу втрачати час, якщо нас будь-якої хвилини може розлучити доля.

Переговоривши з Катріною, щасливий Роран повернувся до роботи й почав поливати водою солом'яну стріху на будинку Кжельта, аби та не зайнялася під час раптової пожежі. І якраз тоді закричав Пар:

— Разаки!

Кинувши цеберку, Роран побіг до возів, де залишив свій молот. Коли юнак знайшов зброю, то помітив неподалік одного з разаків, котрий сидів на коні. Його постать вихоплював із темряви вогонь смолоскипа; який він тримав у лівій руці, а правою замахнувся, наче збирався щось кинути.

— Він що, хоче жбурляти в нас камінням? — здивувався Роран. — Але ж він надто далеко, аби когось поцілити… — Та раптом разак різко змахнув рукою, і скляна кулька врізалась у візок, праворуч від хлопця. Тієї ж миті вибухнув сніп полум'я, і Рорана відкинуло назад гарячою хвилею.

Оглушений юнак упав навзнак, хапаючи ротом повітря. Крізь шум у вухах він почув, як наближається кіннота разаків, і змусив себе підвестися. А разаки тим часом уже мчали до Карвахола, прорвавшись крізь підпалену загорожу з возів. Тільки в останню мить юнак устиг відскочити, аби вороги не збили його з ніг.

Разаки швидко зупинили коней, і їхні мечі замерехтіли в повітрі, коли вони заходилися рубати людей. Троє селян впало відразу, а потім замість них з'явилися Хорст із Лорингом і почали відтісняти чужинців вилами. Але селяни не встигли згуртуватися, бо через дірку в загорожі влітали все нові й нові вояки, безжалісно рубаючи всіх у темряві.

Роран розумів, що їх треба якось спинити, інакше Карвахол буде знищено. Тоді він підскочив до найближчого вояка й ударив його в обличчя клинком молота — той тихо впав на землю. А коли решта ворогів кинулись на хлопця, він вихопив із руки вбитого щит і приготувався до оборони.

Відступаючи, юнак ухилився від першого удару, а потім підняв молота й зацідив ним ворогові в щелепу.

— За мною! — гукнув він. — Захищайте свої домівки!

Тієї ж миті його спробували оточити відразу п'ять нападників.

Першим на заклик друга відгукнулись Бальдор і Альбрич. Дуже скоро до них приєднались сини Лоринга, а потім посунули й інші. Навіть жінки й діти жбурляли у воїнів камінням з вузьких провулків.

— Тримайтесь разом! — гукав Роран, ухиляючись від граду ударів. — Їх тут повно!

Побачивши, як збільшується юрба войовничих селян, нападники несподівано зупинились. За спиною в Рорана зібралося близько сотні людей, тож він почав повільно просуватися вперед.

— Атакуйте, бовдури! — загорланив разак до воїнів, насилу вивернувшись з-під вил Лоринга.

Тим часом у Рорана полетіла стріла, що влучила йому в щит. Юнак висмикнув її й божевільно розреготався. Цієї ж миті разаки стали в одну шеренгу з воїнами. Вони зосередили всю свою увагу на хлопцеві, а той раптом відчув, що не може навіть поворухнутись. Здавалося, втома скувала йому руки й ноги.

А потім усе було як уві сні. Десь далеко зойкнула Бірджит, зовсім поруч пролетіла каменюка, від якої з надприродною швидкістю встиг ухилитися ватажок разаків… Може, це магія? Зібравши докупи рештки волі, юнак примусив себе кинути щит і схопити молот. Звівшись навшпиньки, Роран з усієї сили змахнув зброєю і вдарив у щит найближчого разака.

Двох атак було цілком досить, щоб підірвати останні сили нападників. Разаки стривожено щось белькотіли між собою, тим часом селяни невпинно відтісняли воїнів з Карвахола.

— Відс-с-ступаємо, — просичала одна з потвор, проїжджаючи верхи повз розгублених солдатів. Ті миттю почали задкувати, відбиваючись від ударів розлючених селян. І тільки опинившись на порядній відстані, чужинці таки насмілились повернутися спиною до Карвахола.

• Предыдущая
• 21/121
• Следующая