Ерагон. Найстарший - Паолини Кристофер - Страница 9

• Предыдущая
• 9/121
• Следующая

— Давай-но я тебе спочатку погодую, — схаменулась Елейн. Вона поклала на стіл хліб і поставила миску з печенею.

— Як воно там? — схвильовано зазирнула вона в очі юнакові.

— Ліс довкола або вигорів, або зогнив, — зітхнув Роран. — Нема з чого вибрати. Щоправда, колодязь залишився цілий, та його доведеться добряче почистити. Ну, а дерево я заготую, аби встигнути до дощів… Та скажіть же нарешті, що тут сталося?

— Нехай йому грець! — буркнув Хорст. — Ми, як завжди, сваримось. Тейн загубив косу і думає, що то Альбрич її поцупив.

— Він, мабуть, залишив її там, де косив, — гмукнув Альбрич.

— Та й таке могло статись, — посміхнувся старий.

— Я гадаю, що Альбрич тут не винен, — пробурмотів Роран, заходившись їсти. — Якби йому знадобилась коса, то він би викував собі нову.

— І то правда, — озвався Альбрич, і собі сідаючи до столу. — А цей дурко, замість того, щоб шукати свою косу, бреше, нібито бачив мене в полі. Або там був хтось дуже схожий на мене…

Усе це виглядало доволі дивно, адже мало хто з місцевих людей міг бути схожий на цього велетня, котрий успадкував міцну статуру від батька, а волосся медового кольору — від красуні Елейн.

— Заспокойся, вона обов'язково знайдеться, — примирливо мовив худорлявий Бальдор.

— Хто б казав! — відгукнувся Альбрич.

— Я буду тобі потрібен завтра? — звернувся Роран до Хорста, упоравшись із вечерею.

— Ні, я ремонтуватиму візок Квимбі. Клятий каркас ніяк не хоче ставати рівно.

— Гаразд, — кивнув задоволений Роран. — Тоді я гайну на полювання. Там, у долині, я бачив оленів, і вони мені здалися нічогенькими. Принаймні ребра не світяться.

— А ти не проти, якщо я піду з тобою за компанію? — вигукнув Бальдор.

— Звісно ж, ні, — посміхнувся юнак. — Вирушаємо на світанку.

Помившись із дороги, Роран вийшов надвір прогулятися. Він роззирнувся довкола, а потім поволі рушив до центру міста. По дорозі юнакову увагу привернув галас, що долинав зсередини «Семи снопів». Отож, повернувши до таверни, він побачив доволі незвичну для вечірньої години картину. На ґанку сидів чолов'яга в шкіряній куртці, позаду якого лежала торба з мисливським начинням, а гурт спантеличених селян уважно слухав прибульця.

— Тому, коли я дістався до Терінсфорда, — вів далі той, — я пішов до чоловіка на ім'я Нейл. Це порядний чоловік, я працював у нього на полі весною й улітку.

Підійшовши ближче, Роран привітально кивнув усім присутнім і також почав слухати розповідь. Справді, мисливці, котрі взимку ставлять капкани в горах, запасаються шкурами й хутром, а повертаються навесні, аби продати їх торговцям. Потім вони наймаються на польові роботи до селян. А оскільки Карвахол лежав найближче до Хребта, багато хто з мисливців приходив заробити грошенят саме сюди.

— Після кількох кухлів елю, — розповідав прибулець, — ну… ви ж розумієте, що я мусив промочити горлянку, бо півроку не вимовив жодного нормального слова, тільки лаявся на цей клятий світ! Так от, приходжу я до Нейла й давай патякати. Розпитую його про місцеві новини, про Імперію та про короля… Може, кажу, той знемагає від гангрени чи ангіни? Може, хтось, про кого мені слід знати, народився або помер, або ж його було заслано? І що ж я чую? Виявляється, що від Драс-Леони до Джиліда гуляють лихі чутки. Мовляв, ургали зникли, але куди саме, ніхто не знає. Половина торговельних шляхів Імперії закриті через напади й пограбування. До того ж, товари не забирають, їх просто знищують на місці. І це ще не все…

Мисливець похитав головою й сьорбнув зі свого бурдюка.

— Люди кажуть, — вів далі він, гикнувши, — що на півночі з'явився Смерк. Його бачили на краю Ду Вельденвардена й біля Джиліда. Подейкують, що він має гострі ікла, очі кольору вина, а волосся в нього таке ж червоне, як і кров, яку він п'є. Я чув від одного чолов'яги з Терінсфорда, що збирається велике військо… Але для чого? Коли я був маленький, мій батько завжди казав мені, що диму без вогню не буває. Може, це вардени? Останнім часом вони сильно дошкуляли Імперії. Або ж це Галбаторікс, якого діймає Сурда. До речі, він знає, де її шукати, чого не скажеш про тих повстанців. Він знищить Сурду так само легко, як ведмідь розчавить мураху, це вже повірте мені.

Роран заплющив очі, коли п'яний мисливець сяк-так угамувався і юрба почала атакувати його питаннями. Чутки про Смерка видались юнакові сумнівними, а от решта новин була надто вже невтішною, аби бути схожою на брехню. Наприклад, про Сурду… До Карвахола доходило дуже мало інформації про цю далеку країну, та Роран розумів, що хоч Сурда з Імперією й існували в мирі, ніщо не могло завадити сильному північному сусідові її захопити. Саме тому король Сурди й підтримував варденів.

І якщо прибулець казав правду про Галбаторікса, то це означало, що невдовзі розпочнеться війна, а разом із тим і військовий набір по містах і селах.

— Гарно було б жити в якусь тиху, спокійну епоху, — мріяв Роран. — Усі ці заворушення роблять наше життя просто нестерпним.

— А ось і інші цікаві новини, — хитро почухав носа прибулець. — Як вам, наприклад, історія про нового вершника з Алагезії? — ляснувши себе по череву, він розреготався й упав на ґанок.

Роран і собі посміхнувся. Справді, дурнуваті чутки про вершника з'являлися в цих краях повсякчас. Спочатку юнак цікавився ними, але потім йому набридло. Йому здавалося, що такі байки виникають лише тому, що люди мріють змінити життя на краще. Юнак хотів уже був піти, коли несподівано помітив Катріну, котра стояла неподалік, вбрана у довгу сукню, прикрашену зеленою стрічкою. Вона радісно глянула на Рорана, той рушив до неї й мовчки торкнувся її плеча. Закохані повільно пішли вечірнім містом.

Дійшовши до околиці Карвахола, вони зупинились і довго милувались зоряним небом, яке вигравало тисячами небесних вогнів. Там, угорі, висіла блискуча перламутрова смуга, неначе хтось розсипав діамантовий попіл.

— Як минув день? — спитала дівчина, схиливши голову на плече Рораца.

— Я ходив на спалену ферму, — знехотя відповів хлопець.

— І що? — аж зіщулилась Катріна.

— Жахливо, — він міцно стис дівчину в обіймах, вдихаючи п'янкий запах її волосся. — Якби не знав, куди йти, то ніколи б і не знайшов… Будинок, комора, прилеглі поля — все сплюндроване…

— Роране! — губи дівчини на мить торкнулись юнакових вуст. — Ти втратив усе, але ти такий мужній… Скажи, ти повернешся на свою ферму?

— А що робити? — гірко посміхнувся Роран у відповідь. — Поратися біля землі — це все, що я можу.

— А як же ж я? — прошепотіла Катріна.

Юнак не знав, що відповісти. Відтоді, як молодята зійшлися, між ними існувала негласна угода про майбутній шлюб. Раніше вони ніколи про це не говорили, тому запитання Катріни неабияк збентежило Рорана. Що не кажіть, а зараз він не був готовий зробити пропозицію, з якою спочатку мав звернутись до її батька. Утім, поставлене питання вимагало відповіді.

— Розумієш, Катріно, — зітхнув хлопець, — зараз я не можу піти до твого батька. Він тільки посміється з мене — і правильно зробить. Ми маємо зачекати, доки в мене з'явиться житло, доки я зберу свій перший урожай… Можливо, тоді він і вислухає мене.

— Тебе зупиняє тільки це? — ледь чутно спитала дівчина. — Ти боїшся глузувань мого батька?

— Звісно ж, ні! — обурився юнак.

— Тоді поговори з ним про заручини, — попрохала Катріна. — Поясни йому, що перегодом у тебе буде і гарний будинок, і добре господарство. Скажи, що він іще пишатиметься своїм зятем. Навіщо марнувати стільки часу, живучи окремо, якщо ми любимо одне одного?

— Я не можу цього зробити, — у розпачі вигукнув Роран. — Бо не зможу тебе утримувати, не зможу…

— Та зрозумій мене нарешті! — раптом підвищила голос Катріна. — Батько має власні плани щодо мого шлюбу! Так, я люблю тебе, але він наполягає на інших претендентах, мовляв, вони заможніші й кращі за тебе… До того ж, батько боїться, що я залишуся в дівках, і я теж цього боюся. Тому, якщо мені судилось обрати когось іншого, я оберу… — Дівчина звела очі, сповнені сліз, на Рорана, чекаючи відповіді. Той мовчав, і Катрін, зробивши кілька кроків назад, побігла до будинків.

• Предыдущая
• 9/121
• Следующая