Вогненне око - Ульяненко Олесь - Страница 23

• Предыдущая
• 23/55
• Следующая

Його цікавила ідея створення царства свободи і справедливості тут, на березі, де червивим крабом розтяглеся царство жеброти: він галопом проскочив Голосіївський ліс, дрімучий прихисток усіх єретичних вірувань, сект, збіговиська збоченців та вбивць. Груди Віталію розпирав надмір сили, голову – яскраві видива Середньовіччя; тут він наткнувся на хресний хід іванівців, які голяка перлися засніженою дорогою, щоб вийти до парламенту і таким чином вшанувати пам'ять дєдки Іванова, портрет котрого попереду голови колони несла недавня знайома Віталія з борделю. Це надало йому впевненості – лементуючи, вигукуючи слова, що для пересічного обивателя не мали змісту, він скотився до лівого берега. Йшло на мороз; вітер розтинав чистоту повітря. Затуляючись ліктем, він намацав поглядом куряву, смердюче пекло приміських смітників – ось він, Мідний Бик, казан, місце зборища жеброти. Безпритульні, після довгих і марних пошуків серед лютої зими, розсідалися, лагомлячись свіжою собачатиною. Тут чинилися суди, але легше розповісти про парламент, ніж про це втаємничене братство; за вислідом подій, воно дало прихисток не одному зборищу, не одній організації, котра діяла проти держави.

Мідний Бик влаштовується здебільше в таких місцях, куди навіть знесилені волоцюги не завжди знаходили дорогу; аби в державної охорони було бажання, вона б давно могла простежити дорогу по замерзлих узимку трупах. Сюди прямував Віталій; тут він відновлював занепале натхнення між перервами скніння по бібліотеках та окультно-хімічних дослідів. Він приходив туди зі стосиком списаних дрібним почерком паперів. Поважно, без усякої там зверхності, він виголошував промову, відтак лекцію, чергуючи її з розмовами на історичні теми, хитро, вміло вплітаючи туди вчення містичних філософів, теософів, святих. Напевне, він відчував себе рівнею якомусь апостолу, який прийшов просвітлювати, напучувати язичників. Якось він звернувся до Цигана, щоб провести невеликий експеримент із парапсихології та окультизму. Циган лишень вищирив гнилі зуби з двома золотими фіксами, зняв рукавичку, потер пучками пальців, – великий і вказівний, – мовляв, гроші треба, випивку, без цього не буде діла. Віталій, що був повірив у дитячу безпосередність, безсрібництво юрмища, дивлячись, як вони після містичних сеансів позіхають беззубими ротами, проймаючись духом свободи й справедливості, як вони захоплено лопотять одне одному щось на вухо, – зайнявся істеричним криком і надовго пропав у своїй кишеньковій лабораторії. Циган на той регіт відреагував по-своєму – змінив місце зборища: Мідного Бика перетягнуто в інше місце; але силою обставин, котрі не враховуються обтяженими сякою-такою владою, не зважив на те, що людина попалася не лише затята, а й вражена чимось. То, може, крило Вогненного Ангела або чорна недуга. Ознака царської величі. На це марно шукати відповіді, ними кишить історія. І Віталій невдовзі відшукав збіговисько.

Річка розтинає місто навпіл; вона роз'єднує людей, щоб змити долі в одне руслище, погнати до великого моря; ріка витікає з глибин стомленого мозку – як-то її перепливеш; ріка протікає між кулями наших мізків – що треба зробити, аби перепливти, дістатися до того берега; смерть коротким спалахом єднає, відмежовує, прокочуючи каламутні хвилі днищем засіяного кістяками минулого, того, що зветься людським буттям; ріка, як чорний косар, проходить між квадратами домів цього вселенського мурашника з жовтими вічками людських душ; ріка виходить на простори вселенського степу, щоб злитися з тисячами інших руслищ, спрямованих невидимою силою; тисячолітні міста сплять під в'язким її покровом; незчисленність неприкаяних душ пливе сріблястими рибинами, готова проковтнути всякого, хто намислив зазіхнути на її таїну; десь там, у чорних вирлах глибин, спить їхній бог, князь тиші, всохлий від крові і незчисленних жнив, і оповідають, що він колись із ревищем підніметься, повстане, збуривши глину води, щоб зжерти білим вогнем простір, од краю й до краю засипаний мурашвою люду; тоді пропаде теплий вітер, а прийде залізний протяг зі сходу, стинаючи, мов сухе бадилиння, люд, згрібаючи його до Великої Чорної Ріки, котрій не видно ні кінця ні краю; вона набереться вповні, засвітивши над собою тисячі сонць, набереться сили, заглушивши звуки, запахи – понесе в невідомість, збираючи в жмені хвиль голоси, голоси, голоси… Місяць, холодний степ, вода.

Віталій підійшов до Мідного Бика, коли вже давався взнаки мороз. Старий скособочений сарай. Шмигають, січучи повітря, вгодовані щури. Безліч слідів від кованих чобіт його не стривожили. Здалеку почув голос, радше дитячий плач. Віталій подався на голос, що шелестів, наче дощ. Він перебрався через купи гнилого сміття, по п'ятихвилинній ході надибав сховище, зібране з автопокришок. Його тут щось зупинило. Він втиснувся животом у трухляві дошки, тіпаючись од холоду; в обличчя віяв теплий смітниковий сморід. Спочатку, обтираючи піт, що заливав очі, він розгледів плями. Пізніше, як викотив безжальний повновидий місяць, він угледів купку людей. Жеброта, старші й зовсім нікчемні, тупцювали осторонь, мляво й підозріло перемовляючись. Циган говорить із сержантом Гільмедовим, а той, розставивши ноги, дивиться поперед себе, кудись туди, на безконечні гори лахміття. Відтак вони, поручкавшись, ідуть до сарая. Заходять досередини. У шпарину Віталій бачить купку хлопчиків і дівчаток десяти-дванадцяти років. Грюкає знадвору, з тіні сарая виходять двоє. Віталій прикусив пальці на руках, щоб не закричати. Один із них Розан. Вони вишиковують дітей, змушують їх роздягтися. Той, що з косою, і Розан називає його Гіменеєм, мацає їхні задки, закидає голови, розкриваючи пальцями роти. Гільмедов стоїть, розставивши ноги на ширину плечей. Розан на колінах, перевертає бліді виснажені тільця, говорить: «Цей не протягне… боюсь, у нього лейкемія… Так… Наступний… Не кусайся, бо нікуди не поїдеш…» Зайшов Циган. Він задоволено всміхається. Примощується поруч Гільмедова, пробує заговорити. Гільмедов мовчить, спльовує. Він наглядає за Розаном. Циган говорить тоді: «Приїхала машина». Всі повертають голови. Гільмедов піднімає пальцем Розана і ще одного. Гіменей, осторонь, бридливо протирає хустинкою руки. У нього стандартне рубане обличчя з масними очима. Віталій одриває погляд і дивиться, як повагом, порипуючи чобітьми, вони йдуть снігом до гурту безпритульних. Розан витягує з-за халяви коротку пневматичну гвинтівку. Пострілів не чути. Різали очі спалахи. Юрба підстрибувала, кричала в ніч ненаситними горлянками, одриваючи шматки, останні ковтки життя, простягнутого, мов темна вода безіменної ріки. Тіла зміюками повзають по снігу, простягають кудись руки, ґвалтують, шиплять кривавою піною. Розан, не чекаючи, коли вони помруть, за ноги стягує до будівлі з автопокришок. Хтось хапнув його за халяву. Розан матюкається: «Сука, штани замазав!» – пострілом добиває молодика, котрий на автовокзалі вдавав безногого. До трупа підступає ще один, у військовій формі без розпізнавальних знаків: бере його за патли і допомагає Розану. За півгодини втихомирилося. Шугонули рвані язики вогню. Загуркотів двигун. Підкотило крите авто. Дітей, потилиця в потилицю, вивели надвір. Вони рвуться до вогню побавитися. Гіменей підганяє їх копняками. Циган регоче, косуючи на Гільмедова. Нарешті, дітей заводять, і Циган важко випускає з широких грудей повітря. Гіменей повертається і просить у сержанта одного, для проби, найздохлішого. Той знятою рукавицею вимахує в повітрі перед носом: «Нельзя!» Тоді звертається до Цигана: «Вот дєньгі! Ето настоящіє дєньгі. Долари». Пластиковий червоний пакет потрапляє в широкі долоні, Циган застромляє туди руку, витягує жменю зелених папірців, висмикує із жмута кілька банкнот, – дивиться на купюри крізь сяйво місяця. Віталій перебирається по купах. Чує голос, бачить широку велику голову Гільмедова: «Ти вільний. Заходь за цією адресою…»

Циган, радісно схлипуючи, накидав петлі між горами бруду, підтримуючи лівицею гроші за пазухою; він зупинявся, витягував пакунок, закинувши гривасту голову, реготав; він загубив капелюха, але не зважав на те. Місяць уповні, а Циган вірив: коли новий місяць, то повинно скластися добре. Він перелазив із купи на купу, грузнучи по коліна у смердючому місиві, обдирав штани кістяками тварин. Відлига била в тім'я, а Циган реготав. Хмари рвалися вітром. Тягнуло по-весняному: пройшовши так добрий шматок шляху, він притишив ходу, – насвистуючи, став добиратися до берега, щоб перебратися через міст у безпечну частину міста. Він зупинився біля чорної річки, дивуючись її широкому плину, крутобокому місяцю, – заспівав на всю горлянку велику шану місяцю, простягаючи руки й притупуючи в ритм ногами. Пара від тіла струменіла у фіолетовому сяйві, а Циган усе танцював кружка; як перестав, щасливий та натомлений, то наткнувся на дві колючки очей Гільмедова, що стояв, широко розставивши ноги. Циган мовчки побіг берегом. Гільмедов простував широким кроком. Вода липкою тінню лизала халяви високих чобіт. Він ішов, муркаючи під носа пісеньку. Циган побіг дужче, хутчіше, вибалушивши очі в ніч. Ніч втягувала обох. Місяць пробивав хмари і морок. Чорна задубіла гола земля косою загинала гирловиння. Циган почув пружність і легкість свободи – з розгону, розкидаючи руки, він прошив ніч, полетів у воду, впав на живіт біля берега. Звівся, долаючи слабину, судому в м'язах, на чотири. Гільмедов витягнув широкого куцого військового ножа і черконув по лівиці, дослухаючись, як разом із тканиною лускає сухожилля. Циган, верескнувши, перевернувся на спину, затулився здоровою рукою. Гільмедов закурив цигарку, потягнув поспіхом кілька разів, кинув у воду. Підбіг Розан, захеканий і мокрий. Ударив обрубком під щелепу Цигана так, що той хавкнув. Притримав підборіддя, попросив, ковтаючи слова: «Дай ножа… Мать його туди… Не кусайся, тварюко!» – «Я сам… Аставь…» – Гільмедов відтягнув куце тіло Розана, що в нього вчепилася здорова рука Цигана; набрав у легені повітря, змахнув ножем, загнав лезо між брів. Розан вивільнився, якусь хвилину вертів головою по смітниках: «Чуєш, тут хтось є…» Віталій втиснувся у смердючу масу. Десь поряд скавуліли собаки. Гільмедов нагнувся, обтер ножа: «Ето пси, Розанчик…» Оголений місяць котився важкою дорогою неба. Павуки пальців Цигана ще ворушилися. Розан витяг швайку і тричі засадив під серце, примовляючи: «Ну, от і все. Шкода, така грошовита точка була. Де ми ще знайдемо таке ось…» Злякано, стоячи навкарачки, повернув до Гільмедова голову. Гільмедов бавився ножем, перекидаючи в повітрі, ловлячи за ручку: «Пашлі. Пока ета страна стоіт… Пойдьом отдельно. Не бойся…» – «А мені нехер бояться, поняв. То ти бойся…»

• Предыдущая
• 23/55
• Следующая