Вогненне око - Ульяненко Олесь - Страница 27

• Предыдущая
• 27/55
• Следующая

Він загорланив, ламаючи крик у недавно, тільки-но випнутому зрілістю борлаку; розчахнутою, склеєною нашвидкуруч лялькою закрутився по кімнатах, б'ючи кулаками в груди: «Одійди від мене, стара облізла сучко…» – матері. Ридання, сухі і поморщені, мов калюжі в чеканні першого снігу, безслізні, дикі, клалися низько, похоплені вітром, розвіяні провінційною втомою осені, рівно розвіювалися над нудьгуючими полями. Квадрати вікон – дивись, чиясь рука торсає фіранку. Ба, не в нас одних горе. Але, мушу вас запевнити, рідко хто в таких місцинах чув щось подібне. Проте пам'ять, непомильний людський кат, лишає за собою останнє слово, – лупаючи порожнечу широкими очима, трохи зарозкосими, він ловить наостанок скрушно похилену, вибілену старістю й невдачами голову батька: мовляв, така сопля, а за собою носить ціле пекло. Прозорість порятунку пробивається крізь маківку черепа. Родику невтямки, не навздогін було, що перебуває він якраз на порозі власного порятунку. Ні. Свідомості його судилося крок за кроком пройти безконечно втомливий шлях, до непотрібності бурхливий, щоб тільки тоді, аж тоді, а не зараз, щоб нарешті проковтнути тишу, сполохавши у гумовому передпокої чистилища золотого джмеля на упрілій від дихання асистенток до сизого шибці; щоб під радісний схлип санітарки, під лаконічний, короткий матюк п'яного хірурга побачити перед собою бовтанку очей доктора Шмулєвича, а відтак його заблуканий по коридорах голос: «Да, синок, на землі важко жити перших сто років…» – по цій миті, лету короткому, йому, вивільненому від запечених ілюзій, закричати б од радості, – але якщо там, на небі, проливається миром на нас справедливість, що ми тут творимо на землі, маленькі голопуцьки, голі діти, нікому не потрібні – батькам, дідам, сестрам? І коли його перетягували на каталку, щоб одвезти до палати, він жадібно, ненатло навіть зупинився на спині медсестри, – сонце нанизувало пилюгу на проміння, пробивало білий халат, рожевлячи шкіру, гнучись лозинами проміння по опуклостях, нерівностях. Цього треба позбутися, блимнуло в голові у Родика, – щоб чогось здобутися в житті, треба забути про любов до грошей, до жінки, до слави, що химера її злим демоном прогризає довбешку. Але він не набув тієї цільності, яка здобувається завдяки жінці або з нею. На добро чи на зло, – там час окреслить, опустить, але цілісність тримається на двох половинках яблука, розтятого Всевишнім. І Родика нудить – готовий вирватися душею в лет, навіки, у провалля невідомості, як, сполохавши зграйку привидів, що зачаїлася горобцями, біле крило ангела затулило весь світ від його очей. Прийде час, і він усе згадає, невидимий хтось поверне в самотині, коли прийде та мить самотини. Мені вона відома. Це тоді, коли хочеться перекусити сухожилля й вени на руках, але тебе так зморило від голоду, що ти чуєш тільки радість кришталевого лету над сонною, нерухомою, прибитою першими морозами землею, проводжаючи птахів, яскраві спалахи комет і зірок одним лишень поглядом, закаламученим десь на дні; коли, зійшовши білими вошами, ти думаєш: нарешті позбувся страху зими, що кладе чужа, сусідська смерть на душу; коли далеко і зовсім поруч дотліває страчена кимось любов, хтось підходить ночами і дихає у безлюдні тисячі кілометрів до тебе, у запітнілу шибку. Підходить, відходить. Ти хочеш запитати: хто ти, невідомий гостю, обізвися…

А душа проситься з тіла до неба, до землі. Ти псом гавкаєш на світ, кричиш проти вітру, запитуєш тисячу голосів, котрі радять: умри… умри… умри… А волає в тобі інше щось: сонця! сонця! сонця! повітря… повітря… повітря… Мені щось із цього відоме – мушу запевнити. Це час прокляття, падіння і віри великої, що приходить, розгинаючи плоть, кинувши жужмом тіло на коліна. І це бачить Шмулєвич. Несправедливість шкірить йому зуби. І він рипить зубами, мов той звір, у котрого одібрали здобич. Цей чоловік трохи прорахувався, складаючи шану більше своєму мозкові, ніж тому, що діється навколо. Більше вірив власним розумуванням. Прикмети вмирання світу пройшли повз нього, як і весь народ, до якого він зараховував себе. Він так і купався в океані власних ілюзій, присмачених незрозумілою навіть для цього символікою, котра, попри вікову таємницю, змушувала підтинати ноги. І, гнаний вітром, чорним і холодним, він летів далі, мов лист падшого янгола. Іноді я бачу його тінь над свинцевими плесами водозбірень, де мій несподіваний рятівник заблукав, замилувавшись десь на дні глинистого озера великою срібною рибиною, схлипуючи щохвилини, що йому треба відриватися від найкращого світу і влазити у світ людських ілюзій, рятуючи мене від звіриного болю, котрий розвіювався терпким присмаком кави, несподіваної любові, пачки цигарок; і вона, моя рятівниця, лик її, кажуть, подібний до античних богинь – від ненависті людської оберіг складає мені. З нею я поринаю в таємниці жіночих думок, мандрую світами, баченими мало ким із простих смертних… Вони наздоганяють Шмулєвича на півдорозі до смерті, бо ще не час.

Ранок б'ється у прірві ночі. Родик пише листи. Каліграфічні, точним почерком. Куди вони йдуть? Кому адресовані? Його останні дні – це туга, це зимова невідомість, замішана на страху вимирання всього живого. І він живить свої мрії, ледь теплі, прогріті сонцем дитинства. Він не чує шамкотіння воронячих дзьобів; він не бачить, як драглистою кулею сходить червоне сонце, затуляючи півгоризонту. До нього сміттям налипли кам'яниці міста, розтягнутого розчавленим крабом… Ось пані… Вона заходить у вагон. М'які зелені штрихи поранку крізь вікна кладуть ідилію на її руки, лоскочуть зір навколишніми пейзажами. Зимова туга голодом проїдає його кістки… Ось вона поправляє сукню, відводить од каламуті скла голову, – так може тільки вона. Ніхто не спроможний повторити рухи наших коханих. Біла дорога виривається, летить у порожнечі, торованій солодким пошуком заблудлого людського духу. О пані, пані, заговоріть до мене. Дозвольте сказати вам пару слів. Мені багато, ох, як багато треба комусь сказати, пані… Він пише листи нікому, невідомому створінню, риси якого навіть пам'ять тримати не хоче, а небо посилає сни, страшніші від страшніших, але він приймає їх за казковий кришталь. Шлях-бо, кинутий світові, завжди пломеніє сором'язливим подихом смертельного голоду, котрий і роз'ятрює ті несподівані пишноти, які простому смертному заборонено бачити. Блідий шарлат зі сходу вдарить по коралях губ. Повітря не витримає напруги голосів і звуків. І нас обмиє хвилею білих черепів вікінгів, виметених вітром зі сходу, вихлебтаних потоками загусклого щастя; і вперше криком, тупим виттям загнаної звірюки, він пожалів когось, а не себе, – забутів, скулячи беззморшну пику, на небо, на чорні дірки вікон, порожні руслища вулиць. Місто, котре він ненавидів, велетенським пароплавом, дихнувши холодом вічності, попливло на нього… І якщо по тій хвилині непорушний погляд двох ангельських очей зупинив його, Родика, зір на двох баптистах, що схилилися, переконуючи власне сумління щодо письма, на двох кишенькових злодіях, кількох повіях на додачу, то об'єднав його з ними у неспроможній тузі довести своє існування до менту справедливості. Проте кожну ніч, щоб економити електроенергію, запалюючи недогарок жовтої свічки, він каліграфічним почерком виводить листи… Пані, дозвольте заглянути у ваші очі… Я, на превеликий жаль, забув їхній колір, але повірте, вони сняться мені. Так, так, так. Але час… Розумієте, пані, час. Ви тільки на хвильку зупинилися в моєму вагоні… Бачите, ось він пролітає, лишаючи цілі країни під своїми крильми, маленький і скривджений людською любов'ю – Ангел Смерті… Він вирвав своє серце, затиснув у лівиці тонких пальців… Це нерозділена, зашмульгана любов до людей. О пані, дозвольте мовити слово до вас. Ні, ні, непомильність мого шляху до вас зобов'язує говорити…

Родик відкидає ручку, свічка шипить парафіном, змія дороги перед очима. Удари з сусіднього двору, де кришать лід, будять його свідомість. Зараз він дихає спокійно, відлічуючи останні подихи тепла, пережитого в цій комірчині, а завтра холодний вітер мандрів кине у крижані обійми, заволочить очі. Од жалю до самого себе Родик виє і закусує губи. Одна лишень думка про Шмулєвича сповнює його істоту чимось липким і гидким на смак. Перед ним чорним шматком – невідомість. Це як у дитинстві, серед степу, охопленого пожежею. Бачити вогні. І він, кинувши списані папірці, тупцює по них на лівій нозі, плаче, а потім щасливий регіт дороги накриває його. Вокзали, міські нічліжки. Скоро весна, – бухтять жебраки, подумки порпаються в кишенях сусіди, начебто там більше, ніж у них. Купи тіл сходять гірким потом. Ті, що тільки-но прибули, тиснуться задки до холодних батарей опалення. Непорушним поглядом, закутавшись у шинель, спить Шмулєвич, геть утомлений, відчуваючи, але не турбуючи Родика. Він лежить і думає про намарність людського існування, про його пиху перед життям, відрізок якого проходить повз нього. Доктор витягує книжечку, без трему й трепету гортає аркуші, жовті, обгризені. Погляд вилуплюється на світлину – двоє чоловіків, зодягнених чи то в ризи, чи то в адвокатські мантії. Він знає, що скаже Віталієві після повернення. Родик косує поглядом в інший бік. А для цього знайдеться те, що він шукає. Привиди завше мають здатність більше лякати, ніж зачакловувати. І він гортає з солодким задоволенням книгу, зрідка поляскуючи по палітурці, чим дуже лякає жеброту. Вони сходяться після опівночі, перед цим приховавши вициганене у туристів десь на міських смітниках. Він лежить там, їхній скарб, щоб у неділю або в наступну по ній вибухнути цілою трагедією – війною за його належність до того чи іншого гурту. В хід ідуть милиці, протези, криві тесаки, вкрадені у м'ясних лавках разом із кендюхами, беконами, шинкою. Згори, від будівлі місцевої трупарні, у засклених вікнах видно зграйки студентів, що поглипують на рейвах. Декотрі бувальці рахують жертви, б'ються об заклад. Потім тиша, тільки вітер свистить над здибленими грудьми бідолахи, котрого вхопив інсульт або інфаркт від утраченого навіки добра. А Шмулєвич гортає книжечку зі світлиною двох чоловіків. Лаковані лисини цих шолудивих мудрагелів із параноїдальною настирливістю переслідують його по всіх усюдах, навіть тут він дістає цю книжечку, – в жебрацькому притоні, де однаково блищать зуби і ножі. Попри здоровий глузд, попри дикторів радіо і телебачення, місто, розкинуте на чиряках пагорбів, зараз схоже на великий мурашник жебрацького передмістя – це як напіврозкладений мастодонт. Когось бере острах, а інших навіть не зворухнуло, – тупо бовтають у лунці черепа очі, бо дядько Сем продовжив життя кількома упаковками жувальної гумки. Очі, зволожуючись романтичним видивом, наповнюються просмерділою спермою. Ці саквояжні лисини переслідували Віталія, просвітлюючи ніч до ранку: азійські полчища топталися по його вухах, сцяли з низькорослих своїх коней, а зараз, на ранок – дивіться, умиротворила його, Віталія, рідна кирилиця, од котрої товстозада Європа труситься, рве боки од реготу.

• Предыдущая
• 27/55
• Следующая