Вогненне око - Ульяненко Олесь - Страница 29

• Предыдущая
• 29/55
• Следующая

За стіною сердито булькає. Сміх лунає гучніше, переливається за краї ночі, пузириться над містом срібною водянкою. Вони якось причаровано втихають, ковтаючи ледь розігріту смажену капусту, дмухаючи, за звичкою, на повну ложку. Перед очима Віталія пролітають, гублячись, видива смачніше смачнішого, – то ось він, римський трибун, який виборює громадянську справедливість; то він раб, який підняв повстання і переміг численні полчища; то він мудрий філософ десь у засланні… Тут згадка прийшла про Родика. Темно надавило. Він перестає їсти й шепоче: «Безжальна і сумна ніч… Кого ти мені принесла? Жінку, самотність? Чи це ти називаєш подарунком долі…» Аліса виявилася, як на свій зріст і поставу, дужою дівчиною. Не скидаючи халата, вона несподівано потягла Віталія на себе – той запхикав, захлинаючись словами, а тоді піддався, занурюючись щомиті глибше у пропарфумлене тіло. Спочатку він хотів подумати про Люську, про пані, полишену на розтерзання безконечних телефонних дзвінків залицяльників. Проте існує неминучість такого факту, як людська хіть. І він губився в маленькому тілі Аліси, квилячи самотнім нічним птахом, провалюючись у несподівані безодні, скидаючи стару шкіру, – розумів, що вороття нікуди нема. Комірчина доктора Шмулєвича виповзла наостанок, хилитнулася в зіницях зелених, до болотяного, очей Аліси, з гуркотом відійшла до вічної ріки.

Ріка знехотя замерзала. Ненабагато швидше, ніж сам Родик. Ріка – це миттєвість пам'яті: вона повертає десь біля Подолу, розкидавши навмання сіру мілкоту, мов розірвані артерії, змілілі затоки, дрібні озерця і струмочки з баговинням та протухлою водою; сонце разом з перекошеною хребтиною міста люто відбивається в них бронзою. Там можна вгледіти запізнілого, з перебитою лапою, бусла або фіолетового п'яного негра, що, розстебнувши штани, мочиться в калюжу озера, підвиває якусь пісню, окутуючись чарівно-сизими клубками пари. Далі вона плине, змиваючи хвилини, години, роки, заперечуючи дорогу і час, ковтаючи шмат за шматом ділянки суші, засіюючи довкілля малярійними комарами, а влітку притягуючи до себе розніжений чи змарнілий люд. Чорна паща гирлища невтомно працює, намиваючи мул, затягуючи на дно невтомних шукачів пригод та сп'янілі пари закоханих. Навіть узимку, скута, вона не припиняє збирати свій ужинок, огортаючи холодним їдким подихом цілі квартали, мовби кимось розтягнуті вздовж берега. Тільки біля самих смітників, що біло-жовтими горами зводяться над безлюддям пустирища, – ріка ніколи не замерзає. Це від дальніх її берегів набирається чарівність, засвічена золотоголовими банями Софії та Лаври. То минуле крізь каламуть розуму і розірваного безсоння кришталика очей надходить привидом учорашньої любові. Лишень біля самих смітників опівночі масними плямами вогнищ обростають береги. Золотушна дітлашня перемовляється по-дорослому, граючись у кохання або сім'ю. Іноді підбігає до води, щоб запустити пароплава. Жебрацькі помешкання починаються далі. Хто вони, ті жебраки? Вчорашні студенти-правдоборці, блідолиці актори, вигнані пастори-сектанти, торішні викладачі історії та географії; робітники, котрі втратили працю, а зберегли смак вільного, насиченого голодом і пошуком чогось кращого життя, яке відштовхує від того, освітленого сотнями вікон, берега, невпинно і невтомно прибиваючи до цього, що тяжко здіймає гори сміття, до яких ліпляться скособочені хижі та намети. Інколи там займається світло – це дочекалися чергової вантажівки, в нетерплячці і віддихуючи переляк, що то не міліція, палять каганці, навпомацки налаштовуючи металеві заточені стрижні та дротиняччя для пошуку чогось поживного чи придатного для вжитку…

Туди, повен загробної печалі, тягнувся погляд Родика. Йому хотілося померти. Йому виповнилося сьогодні двадцять п'ять років, і погляд, що не втрачав надії, струменів на тепло вогнищ. Вогнища з настанням темряви бухкали дедалі частіше в низьке небо рудими клубками диму. Проте він непомильно знав – думав, а не переконував себе. Відчуття успіху не полишало його… Річка глибока, вона ховає тисячі людських тіней; охоплені хвилею, вони пливуть у майбутнє, мов ті нещасні розвідники-камікадзе, мозолячи пам'ять короткими спалахами спогадів. Спогади без смаку, позбавлені трепетного життя, кинуті з відчаєм напризволяще. Вони вічно щось нагадують – маленькі шумерські манускрипти. Це тоді, коли боротьба голоду з немічним тілом доростає до небезпечної межі, присмаченої галюцинаційними мріями. Проте змагатися з голодом – все одно що ставати на бій із сонмом ангелів. Амебна безколірність, безперспективність такої панорами ще одного відтинку його існування відкрилася Родику – одного дня він дрімав у хижі, що її винаймав за гроші, поназбирувані за літо. Подейкували, що він підробляв вантажником в овочевому магазині. А ще інші, через багато років, дорікали – мовляв, нічним сторожем у підпільному борделі підмітав стрижене лобкове волосся, обтирав засохлу кров, розбризкану на плінтусах після чергового заїзду несподівано розбагатілої сільської братії. Останнє довго трималося язиків. Того дня дрімота гумовим шедевром доросла до непотямної людському розумові межі, де вочевидь сплітаються дійсність, минуле та майбутнє, – вітер приносить терпкий запах матіол, сонне царство дитинства поряд, тільки простягнути руку. Тієї хвилини до комірчини, залитої крізь отвір затягнутого поліетиленом вікна золотом першої осені, заносячи жаску хвилю одноденної любові, до хижі увібгалося двоє. Дві особи – чоловічої і жіночої статі. Дівчина ловка. Схожа на гарненьку підчорнену кізочку. Захоплений і дурнуватий вираз струменів з очей. Хлопець – здоровий, червонопикий напівкровка – чіплявся довгими мавпячими руками за стільці, книги, атласи. Вічно розбурханий, із заліпленим слиною ротом, виставляючи кошлаті груди, він гарував на мітингах. Вони розшукували Віталія. Прочули, що Родик його земляк. Адресу дав доктор Шмулєвич. Звідки вони його знають? Хто не знає доктора Шмулєвича? У нього зараз дві дівки-кришнаїтки. З милосердя взяв на зиму. Трагедія затуляє любов, а милосердя заступає весь світ – чи не так? Так, так, так – цокотіла дівчина. Вона крутилася вивіркою в осінньому сонці. Наносило печаль, сум, нестерпну щемку радість. Здивовано дивився Родик на ту пару, що прийшла начебто з іншого світу. Голод відступив. Голод прибрав іншої подоби. Терпкий присмак торкнувся кінчиків губ. Листя з пружністю піддавалося ногам. Навколо, кутаючись у серпанок, усе безоглядно йшло до зимової дрімоти. Один Родик із жадобою втягував жаске повітря – як побитий звір, чув несподіванку. Десь невидимо зарипіла вісь його долі, важелі перетягло в протилежний бік. Тоді він подивився на дівчину: як вітер здіймає пилюку і листя біля її ніг, як тремтять куточки вуст, як рожевіє шкіра ніздрів, втягуючи повітря, насичене запахом яблук, динь, чавленого винограду. Тоненька рука, затягнута в червону рукавичку, відганяє ос… Вони йшли безкінечністю вулиці; сонце відкочувалося донизу, лускаючи мільярдами кульок у вітринах. Що воно таке, любов? Несподіванка, перетята життєвим шляхом, що ми через дурість називаємо своєю мрією? Вони були небалакучі. Говорила більше дівчина. Вона широко ступала. Мовби кудись поспішаючи. Родик, дивлячись на неї, вже знав, що ніколи не забуде ні того свистячого безумства її очей, ні широкого поступу. Сонце, дорога – все пропадало в пітьмі. Птахи, пролопотівши крильми, зникали за дахами, полишаючи подовгу шелемтіти гілля на липах. Проте кінець, а може, й початок, нудотно уривається. Виплекана мрія, вдаривши наостанок крильми, відлітає. Натомість темрява початку. Родика призначили до помираючої баби. У баби – емфізема легень. Вона мешкає сама у двокімнатній квартирі. Четверо її синів, які служили в органах держбезпеки, повмирали один за одним. Лишилася одна стара, що допіру швендяла по молоко. Недуга вразила несподівано, і доктор Шмулєвич взявся допомогти бабусі віддати Богові душу легше, ніж те обіцяли офіційні лікарі. Проте сиділки не знаходилося, тож до баби призначили Родика. Він сидів на кухні або в передпокої, зголодніло чекаючи на черговий дзвінок. Коли баба здіймала нестерпний вереск – робив їй укол димедролу та папаверину. Баба замовкала, хлипаючи дірявими легенями. Він дрімав, одним оком зирячи на торішній календар, де наклеєний взятий із журнальної світлини Христос у терновому вінку, вирізка про смерть Сталіна, поряд – вождь на повен зріст. Баба дбайливо збирала все докупи. Акуратність сліпила очі. Бляшанка з варенням, консервовані гриби, окости, обгризені осами; розкладене ганчір'я, присипане нафталіном, стягнуте звідусіль. Якби встав котрийсь із небіжчиків, той, хто носив ті чоботи чи піджак, – він би мило подивувався, як воно ото збереглося. Баба помирала спокійно, – нишпорила, коли при пам'яті, поглядом з-під кошлатих брів по кімнаті: чи нічого не взято? Родик мучився голодом. Ковтаючи липку слину, щоб відійти до сну, згорнувшись калачиком на розкладачці, пробігав очима по бабиному манаттю і, харкнувши в куток, пускався у сонні мандри. Привілля всіх голодних та бездомних. Родик навіть не думав – для чого він тут, чому доля круто змінила свій напрямок. Він, голодний, дрімав, мріючи про повернення додому, – цьому так і не судилося збутися. Баба кричала криком серед ночі. Тоді він викликав «швидку». Приїздили лікарі. Завше веселі. Ситість дратувала Родика, і він ображено зачинявся на кухні. Доктор Шмулєвич зрідка телефонував – сонним голосом кидав кілька запитань, заспокоював знервованого Родика. Четвертого дня прийшла вона. Та дівчина. Вона ходила кімнатами, зазирала, мов сорока, в кожну шпарину; скинула несподівано погляд на Родика: «Слухай, цукерок хочеш?..» – «Ну… Не варто брати чужого…» – Короткий, проте щирий сміх: «Облиш, мертвим нічого не треба… Мертві сорому не мають. Здається, так?» – «Щось схоже…» – Рука несподівано потяглася і прибрала пасмо з чистого, трохи низького чола. Губи розліпилися усміхом – ряд білих зубів. Мрія забилася в їхніх кутиках. Він поцілував її в губи. Матрац зарипів під тілами. Баба проклинала Бога, кричала: «Христос так не мучився, как я мучаюсь!» – «Скотина…» – пробурчав Родик крізь солодку дрімоту, вивільняючи рота від пасма волосся. Потім вони з трилітрової банки тягали шоколадні цукерки. Вони сиділи голі на розкладачці й наминали цукерки, золотисті кульки папірців з шурхотом листя летіли під ноги. Так поклалося у них за звичай, – вона влітала у брунатний морок яскравою кометою, скидаючи одяг на ходу. Це та мить, коли людину не мучать спогади. Вона яскрава, мов нове вибухле сонце, що світлом своїм розганяє тління навколишнього. Привид невідомої пані одходить від змученого розуму Родика. І вони з дівчиною, під харчання і прокльони баби, віддаються любощам. Хвилина, котрій позаздрять найвишуканіші некромани. Баба дряпає стіни, просить уколу, щоб навіки заспокоїтися. Дівчина, відриваючи рота, піднімає голову і дивиться на зляканого Родика: «Може, дати?..» – «Нехай тягне… Скільки, ти подумала, у неї за плечима концтаборів? Скількох вона затягла до могили?..» Іноді вони забуваються. Потямившись, бачать, що у пестощах дісталися до бабиного ліжка. Реготнувши, вони голяка кидаються коридором до своєї кімнати. Бралися за чергового слоїка з цукерками. Баба голосила, кляла Христа, підвивала якоїсь пісні. «Я тебе сюди поцілую…» – «Цілуй…» – «А якщо так спробувати…» – «Давай, може, так краще…» – «Про що ти думаєш?..» – «Ну, звісно, про цукерки. Якось воно недобре». – «Воно їй не треба». – «Так думаєш?» – «Гм-м, ми ж живі…» Проте ледь відчутний, огидний до солодкого сморід починає проїдатися крізь шпарини, забиваючи дух шоколаду. Першим відчуває його Родик. Він зводиться і нюшить повітря, мацає, начебто щупом, ніздрями кислий бабин віддих. Дівчину це збуджує. Це наповнює очі незрозумілою потойбічною вологою. Вона кривиться, бо бачить, як замикається у собі Родик. І тоді вона стає перед ним гола, виставивши груди, гарної форми, з червоними набухлими сосками. І він, тихенько постогнуючи, звалюється до неї в обійми. Баба тягне з дня на день. З'явився Шмулєвич – одягнений у щось біле, голову-бо покривав чорним каптуром. Він ходить кімнатою, зазираючи у шпарини, а потім лишається сам на сам зі старою і говорить вуркотливим, сонним, але переконливим голосом. Чим він цікавиться? Невже коротке життя старої, знівечене службою синів, натхнене її вірою в краще майбутнє, важливіше для Шмулєвича, ніж дві кімнати? Про що напучує доктор? Смерть має властивість притягувати і відштовхувати життя, прошиваючи цей світ кольоровими кометами, ковтками чистого озону. Родик заворожено дивиться на двох дівок-кришнаї-ток, які туркотять, мовби дві велетенські курки. Баба хрипить. Кришнаїтки годинами співають мантри, обкурюють пахощами. Відтак з'їдають напівзіпсовані копченості – йдуть, пропадають разом зі Шмулєвичем. Знову дні, чекайня смерті. Ріка за вікнами міліє, запорошується снігом. Він заламує голову від сміху. Нарешті пройшов той зляк перед вічністю ріки. Ось вона – злиденна, обміліла, перетята тисячами людських доріг. Дівчина тихо спить, іноді підходить до старої. Через два дні в кімнату, супроводжена сержантом Гільмедовим, прийшла сухорлява жінка. Вигляд її цнотливо опущених очей нагадує засоромленого ката. Дівчина, метельнувши чорною шапкою волосся, зойкнувши, біжить на кухню. Жінка оком не поведе; вона чомусь рекомендує Гільмедова: «Лейтенант Гільмедов, він займається справами молодих злочинців. А ще… – Вона замовкає, тільки чути, як виє смертний вітер у легенях старої. – А ще він займається безпритульними. Так. А я – Галина Львівна, свідок Єгови…» – Вона прийшла, почувши біду, до своєї сусідки, навернути на вічне життя перед… Вона червоніє, вона боїться вимовити слово «смерть», їй, напевне, соромно. Погляд некліпних очей нишпорить кімнатою. Вона чує якийсь запах. Гільмедов бере під козирок. Порипуючи новими черевиками, підкахикуючи, якусь хвилину стоїть перед люстром. Вузьке чоло, запалі щоки, подзьобані віспинами. Крізь щілини в череві не добереш кольору очей. Він одкахикує: «Я думаю, Галина Львовна, ми єйо найдьом. А где ваш дом, маладой человек?» – Родик тицьнув паспорта, який належав кому завгодно, але не йому. Гільмедов кинув сліпнями своїх прорізів на замусолений документ: «Да, харашо. Всьо харашо. І за бабушкой харашо смотреть. Люді должни бить мілосєрдни, не так лі?»

• Предыдущая
• 29/55
• Следующая