Вогненне око - Ульяненко Олесь - Страница 31

• Предыдущая
• 31/55
• Следующая

На вежі годинник заблимав, востаннє кинувши буряковий жмут на скло. Родик дивиться, не відриваючи зору, в спину дівчині. Провидіння завжди поруч. Воно голодне і холодне; воно не завжди приносить полегкість. Міста не видно за рекламами; давно не прибраний сніг смугується поодинокими людьми. Важкий комбіжирний сопух пре з розчахнутих дверей кулінарії. Родик хоче обминути це місце, проте дорогу йому перетинає чоловік в окулярах, що ледь тримається на ногах: «Старий, я винен… Пам'ятаєш, торік…» – І чоловік починає говорити про книгу, яку Родик буцімто написав. Родик робить спробу втекти від чоловіка, але той настирно, як і кожен п'яниця, хоче довести, що не помилився. Взагалі він ніколи не помиляється, і шеф у нього класний мужик – бабник, не платить грошей, але тримає

місця. Чоловік послизнувся, Родик підтримує його, не спускаючи ока з дівчини, що відходила все далі. Підтримка Родика чомусь сповнює чоловіка захватом. Він без угаву говорить – то дорікає, то плачеться. Так Провидіння торує рівчака випадкові. І невідомий уже заходиться в жовчних конвульсіях, читає, ридаючи, рядки невідомих авторів, відтак бере під руку Родика і тягне до кулінарії. Назустріч – дама зі зморщеним прокуреним обличчям, простягає руку і говорить таким трагічним голосом, що здригається непорушність снігу, світил, усього: «Нарешті ти з'явився…» Якби не голод, то можна несподівано на годину уявити себе загубленим сином якогось арабського шейха, принаймні на крайній випадок – Рокфеллера. Проте дійсність забиває подих; Родик пручається, відбивається від десятка рук, котрі пнуться чимось допомогти, горлянки вигукують, проковтуючи слова. Він виривається і біжить нагору, затиснувши в посинілих від морозу пальцях ключі від кімнати, що їх наостанку тицьнув підстаркуватий, теж невідомий брюнет. Він летить фіолетовим мороком, пірнає в червону темряву закутів кінотеатру; погляд розбивається людьми, вітринами, розчиняється в безбарвності неба. Досвід роз'їдає його – ніщо так легко не губиться, як те, що тяжко знаходиш. Ноги наливаються свинцем. Місто вислизає з-під зору, і Родика виносить кудись у білу пустку. Він прямує вулицями, сумка відтягує плече. Він іде вздовж стріловидних потічків, жадібно вдихає звітрілий запах гот-догів, розчавлених помаранчів, мандаринів і кислих яблук. Світ поволі, з рипом, обертається в інший бік. Тяжка запона парфумів туго просідає від інших запахів. Він бачить клекітливе море безпритульних: підняті, опущені горби, вони, наче ті раки, труться спинами, боками – світ їхній зараз далекий, одчахнутий несподівано одним звучним ударом, – вони сидять безликими ватними ляльками, сьорбаючи повітря дірками носів, вистромивши та раз у раз підбираючи ноги у підземному переході, залитому липкими калюжами; вони цмулять з пляшок, пускають по колу недопалки, розвіюючи від високих будинків чарівний, штучний, лоскітливий для нервів дух; одні, щасливіші, сплять, важко схлипуючи; їхнє сонне царство нагадує порухи замерзлої річки, – життя вошей і тарганів, життя і смерті – тягнеться цілий кілометр; метро з ревом, що нагадує істеричне ревище натовпу, пролазить під панциром міста, а згори, в голубому мороці мрії, електропотяги падають назустріч дванадцятій годині, і вони, лінькувато потріскуючи кістками, слухають, як земля гуде під вухом, сповнюючи розум каламутними спогадами вічного свята. Вони цілуються одне з одним, раз по раз вдивляються в темряву: чи не подасть їхній вістун знак тривоги, щоб, попудивши тічку собак, прихопити милиці, протези, нехитре манаття. Туман оцту, ацетону, дешевої горілки роз'їдає мізки. Вчорашні вчителі читають щось при світлі люмінесцентних ламп під єхидне хихикання неписьменних товаришів. До Нового року лишився місяць, але вони зачакловані, як малі діти, яскравими вивісками, котрі волають про свято. їм у дрімоті бачаться гори ковбас, професорам – смажена курка, домашній стіл і пляшка кагору, дружина, донька, обличчя якої він навряд чи пам'ятає. Перехід губиться за поворотом – Родик випиває в маленькій кав'ярні, серед строкатої юрби, де він бачить коротко стриженого чоловіка, погляд його втятий випитим і банькуватими окулярами. Родик під бабахання корків шампанського та пугукання натовпу випиває склянку води – його виносить слизькими сходами, тягне повз фронтон Головної пошти, висохлі фонтани тріпочуть вирвами, веде Великою Житомирською повз маленькі комірчини кав'ярень. Він бачить на узвишші вогні, потім шпиль Андріївської церкви розпанахує брудний морок, і коли він видирається вище, перед ним вимальовується розтріпане крило, віспа вогників порту й недалекого Подолу. Каміння спуску чаклує перебором підошов, шарудінням суконь, мерехтінням білих жіночих литок. Тривога гадом ворушиться в грудях. Він іде, ковтаючи сльози, заплющивши очі, щоб не бачити освітлених вікон; він плаче, бо несподівано згадує жінку, яка образила його, пошук котрої заповнив трунком мозок і серце. Чому він згадав її? Марнославство? Якби так легко було дати відповідь, то половина сліз у цьому світі висохла б. Може, це зветься справедливістю, а може, то просто висохла мрія… Але то тільки легкий трем: йому відлягло від серця, коли він подумав про дівчину. В пам'яті трималися червоні рукавички, підрізане мокрим пасмом око. Нова, вже гаряча хвиля смутку наповнює його істоту. Сипле, стіною падає сніг. У порожніх будинках жовто порипують на довгих шнурах – від першого по п'ятий поверх – лампи, затягнуті в бляшані абажури. Закоцюбле тіло відходить. Думки жвавіше повертаються в черепі. Пальці мацають сумку, але це ні про що не говорить, а тільки про дівчину в червоних рукавичках. Родик підходить до води і довгим протяжним поглядом, загубленим далекими роками мандрів, дивиться на мертве плесо, густе, готове взятися кригою. Річка зараз не будить думок. Пригріло сполохом дитинства. Він став пригадувати, як, повертаючись додому, проходячи крило залитої золотом сонця осоки, виходив до старого мосту, що завис над тонкою смужкою води. З мосту він бачив у темній муляці велетенську срібну рибину, луска – завбільшки з великий чоловічий палець. Рибина ворушила зябрами, і видно було червоні півмісяці гарної банькатої голови. Він хапає, мов рибина, повітря ротом, – з того берега, пропеченого цівкою вогню, з темряви летять роїща чорних мух. Гудіння їхнє б'ється в раковині вуха, колошкає шибки, обтрушує кригу на дахах, обсипається роздвоєними жалами на голови збайдужілих, ситих і сповнених щастя громадян.

Він так і продрімав до ранку, притиснувши сумку. Порожнеча сонячного дня викидала в безодню зав'язаних на вузол, мов пам'ять, вулиць, що крізь сизий перегар спогадів нагадувала йому: пошук закінчився; але збожеволілий людський дух пробуркувався, нишпорив навколо, наче хотів учепитися за щось. І Родик став пригадувати неймовірне – він і вигукнув дівчині адресу. Поволі, обтрушуючи сніг, сновидою почвалав до ранніх крамниць, пригадуючи, де він її полишив. В ларку випив склянку дешевого портвейну, з'їв четвертину свіжого гарячого хліба. Це повернуло йому надію. Скрегіт, то джергавий, то лункий, приглушений видих міста наповнив його жили гарячою кров'ю. Жеброта по переходах вимахувала протезами і милицями в спину нарядові міліції. Родику все здавалося втраченим. Воно, власне, так і було. Пізнане-бо до краю, перелилося в провалля невідомості. Рух смерті в натовпі – ось що він бачив. Не більше. Він бачив учорашніх людей – шкіра блищить кварцем березня, отруєні обличчя, безкровні, неживі. Проте Родик знає, що, втративши, він став кимось іншим. Портвейн гріє думку, душу, розв'язує мертві порухи. Хліб відригується приємною хвилею тепла. Заможніші повитягували пластмасові стільці, потягують грог, віскі, «Криваву Мері», готові до самого дійства, рокованого людьми і життям. Ось вони протоптують шлях від своєї нори до смерті. Ангел Смерті скинув крило над яскравими терасами, затишними їхніми помешканнями, домами. Лід топиться під яскравим сонцем. Сонце скидається вгору, мов тінь Люцифера, чавить сік із висохлих мізків, пробігаючи полотнищами кварталів, майданів, площ, що їх, здавалося, можна покласти на долоню і побавитися. Пряма його тінь набігала на шибки й мокрі стіни. Тріснули у сферах останні зірки. На захід потягнули хвости комети. За столиком, розмазуючи бруд, душачи паперові стаканчики, сопучи парою, розвалився, порохкуючи, Товстий Лящ. Лящ, вільний літератор. Вільний від усього. Вже п'ятий рік він спростовує християнську ідею милосердя. Зараз бутить, оперезаний вчорашнім перегаром: «І що тоді, коли мій попіл згорить у пеклі… що потім?» – Лящ підозріло дивиться на Родикову сумку. Лящ одригнув: «Нема нічого? Да-а-а-м, хрінові діла…» – Креснув сірника, смачно потягнув дим, тицяючи куцим пальцем на сигари тойот, мерседесів, фольксвагенів: «Е, ні… Хай не випендрюються, бо дати драла за кордон і ми вміємо, а спробуй пожерти одне одного. Га?! Малий, що ти на це скажеш?.. У тебе в торбі, принаймні мені так видається, літрів зо три. Га?! Ні? Ні, так ні. Лящ не нахабний чоловік. У мене пішов текст. Да, пішов нарешті. У злиднях нічого не пишеться, але коли навколо злидні, то навпаки. Я так думаю… Мене все дивує, коли я голодний. Проте, коли про такі речі базікає вельможна людина, то мені хочеться зняти штани і показати йому свій прищавий зад. Да-а-а-м. Кортить просто. Злидні й голод вибивають параною з наших мізків, навіть ошатні думочки, і якщо ти, малий, доберешся статку, то вони ляжуть на папір, на полотно. Здається, ти художник? Ні? Вибач, я тебе часто бачив поміж художників, але, власне, всі ми – митці одного нікчемного шматочка, дарованого нам невідомим, кимось невідомим… Налий сто грамів. Га?! Маєш? Це здорово. Ще трохи постовбичимо, і піду. Пішов текст, розумієш…» – Вони йдуть переходом, під фальшивий виск скрипки, анемічна дівчинка виводить фугу Баха, а облізлий песик дзяволить на перехожих.

• Предыдущая
• 31/55
• Следующая