Живі книги - Іванцова Міла - Страница 41
- Предыдущая
- 41/54
- Следующая
– Ну, якщо ви така добра, то будемо дегустувати. А давайте ще замовимо до нього якогось сиру та домашнього хліба, ви не проти? Мені здається, що це пасуватиме.
– Я не проти, як скажете, – Амалія сиділа нерухомо, розглядаючи Віктора, обличчя котрого було повернуте ніби й до неї, але вектор його погляду мав би проходити на кілька градусів ліворуч. Звісно, якби чоловік щось бачив крізь ті темні окуляри.
В Амалії виникло відчуття дежавю. Вона, як і тоді, торкнулася пляшки, відкрутила кришечку. Налила по половині пляшечки в кожен келих, один узяла в руку, а другий обережно присунула до Вікторових пальців.
Його рука виявилася теплою, а він відчув прохолоду її шкіри.
Обидва, як і тоді, піднесли бокали й наблизили до обличчя.
Брови обох здивовано поповзли вгору.
Дивний терпкуватий аромат торкнувся ніздрів.
Пригубили келихи й зробили по ковтку.
Обличчя їхні синхронно відобразили здивування й цікавість.
Смак вина відрізнявся від знаних виноградних вин.
Таке не продається у винарнях.
До порівняння смаків двох дивних вин, надісланих невідомо ким, додалося і зіставлення ситуацій, коли двоє чужих людей ті вина дегустували.
– Незвичне. Невже справді з бузини? – промовив Віктор.
– Кажуть, що так. Точніше, пишуть. Але ж я вам не зачитала оповідку! Ото вже дірява голова, пробачте, чекаю на каву, бо щось я знову відчуваю дощ…
– Вам би на телебаченні прогноз погоди людям розповідати! – пожартував Віктор, ледве втримавшись від компліменту щодо її нової зачіски, який би видав його з головою. – Ну, якщо вам важко, то не читайте, перекажіть своїми словами! Чи й узагалі, Бог із ним, буду дегустувати навмання.
– Та ні, не настільки погано, дякую за турботу! – оцінила делікатність пана Амалія. – Зараз зачитаю, воно невеличке, але переказати таке неможливо.
Вона розгорнула паперовий сувій, вмостилася зручніше і…
«То не небо хилилося й не хмари обціловували цей дивний кущ. То мій давній друг Див з’явився переді мною в образі своєму прадавньому – у чорному довгому плащі й крислатому капелюсі.
– Диве, де ти був?
Він усміхнувся:
– Де ти був… Запитай мене про щось інше.
– Чому не ходиш помежи людьми?
– Світ став злим…»
Жінка гірко всміхнулася.
Віктор повільно випив до дна.
Вона теж ковтнула залишок вина й продовжила читання.
Він не міняв пози, сидів, повернувши обличчя трохи вбік, але очима слідкував за нею. Нова зачіска відкрила шию, її вигин вабив око, переходив у струнку спину і спливав униз, і чоловіку нестерпно захотілося торкнутися її губами чи хоча б провести по цій лінії рукою, хоч одним пальцем. Від цієї думки в нього запульсувала кров, і нормальні чоловічі рефлекси геть відволікли його від змісту тієї оповідки.
«…Я вчинила вино, як велів мені Див. Кожному, хто вміє грати на сопілці, наливаю цього хмільного нектару, і він грає мені мелодію. Незабутню мелодію Дива», – дочитала Амалія тихим мелодійним голосом.
Зависла пауза. Віктор захвилювався: хоч би не довелося обговорювати пропущену повз вуха історію.
– А я вмію грати на сопілці! – умить зорієнтувався він.
– Нічого собі! Правда?! – щиро здивувалася Амалія. – То виходить, це вино належало вам на всі сто, я його не заслужила.
– Нічого! Ви зі мною! – засміявся Віктор.
– А де ж ви навчилися? Ще скажіть, що й сопілку власну маєте?
– Маю. Минулого року купив на Андріївському, дядько якийсь так чудесно грав, рекламуючи свій товар, що я не втримався, згадав дитинство.
– А в дитинстві десь навчалися чи самоучка?
– Узяв кілька уроків у того, хто вмів. Випадково. Відпочивав у піонерському таборі в Пущі-Водиці, а наш вожатий був студентом консерваторії, грав на якихось духових інструментах, не буду брехати, уже не пам’ятаю, що він нам розповідав. Але із собою мав лише сопілку, то й награвав різні мелодії, коли мав вільний час. Діти збігалися послухати, а потім розходилися, а я сидів, мов причарований: як то можливо з простої деревинки видобувати такі казкові звуки?!
– І він вас навчив? – Очі Амалії засвітилися добротою.
– Так, я був затятий, чого хотів, добивався. Тож за ту зміну навчився грати кілька народних пісень. Але в мене своєї сопілки так і не було, у місті навалилися інші школярські клопоти, а потім клопоти чоловічі, і лишилася хіба що згадка про те сопілкове літо. Аж до минулого року, коли не втримався й здійснив свою дитячу мрію.
– І що, невже граєте тепер? Чи просто так лежить як сувенір? – Амалія майже не сумнівалася, що відповідь буде негативною, і в голосі її прозвучала іронія.
– Чесно? – опустив голову Віктор, немовби роздивлявся край столу.
– Звісно, чесно! – всміхалася Амалія, намагаючись уявити його в піонерському віці.
– Граю. Коли треба відволіктися від дурних думок. Або на чомусь зосередитися, або…
Він ледь не почав розповідати цій так мало знайомій жінці, що тихенько грає на сопілці, коли йому не пишеться, грає, намагаючись приманити Музу, яка приходить чомусь не так часто, як раніше, не викликає серцебиття, не мордує його до ранку, а зазирне, бува, нагадати, що колись тут жила, і бувай… Усе це сталося після хвороби і смерті дружини. Сказати, що в них було аж таке кохання – то збрехати. Емоції перегоріли за перші три роки, а далі вони просто жили. Ростили сина й кожен сам себе. А коли її не стало, Віктор усе повертався думками до неї, прокручував, мов старе кіно, якісь уривки спільного життя, аналізував колишні стосунки, загалом рівні, без пристрастей, любові чи ненависті, і розумів, що треба було якось інакше… І що не без його провини… І взагалі…
Муза – примхлива, гонорова жінка, і коли творча людина надто багато думає про іншу, вона цього не пробачає. Певне, так і сталося. Лишився Віктор і без дружини, і без натхнення. Пробував пити. Чи то зі смутку, чи замість допінгу. Не допомогло. Але й не засмоктало.
Він повернувся до журналістської роботи та взявся редагувати свої давні тексти, вже видані чи ті, що десь завалялися в папках його комп’ютера. І вони ставали кращими, це тішило. Але нові сюжети не з’являлися. А ті ідеї, що він із себе вичавлював, не були варті зусиль для їхнього виписування та розкручування.
От і повівся він на цю гру в Читачів і Книги: може, щось вартісне почує… А тут ось сидить навпроти нього така красива жінка, що він ледве стримується, аби не пройтися губами по вигину шиї, а в очах її не зникає сум-байдужість до життя, хоч і бувають моменти, коли вона ніби вмикається, оживає на якусь хвилину. Але це не переважує загального стану, хоч і грає вона в сумлінну Читачку й письменницю. Проте хто знає, як би закінчився її вчорашній день, коли б не зустрілася йому Женька і не допомогла відвернути цю жінку від краю… І треба її втримати по цей бік, не дозволити вислизнути.
Йому хотілося підставити їй плече, хотілося пояснити, що все в цьому світі відносно і що сьогоднішня трагедія завтра видаватиметься дріб’язковою або й смішною… Хотілося проводити з нею час, ходити, розмовляти, розглядати його улюблене місто, ділитися історіями, грати їй на сопілці, причепити її десятками маленьких гачечків до цього реального життя, яке таки варто дочитати до кінця, адже хто знає, що там, на наступній сторінці?
Ці думки непокоїли його не перший день, а вчорашня історія й очікування сигналу від Женьки в машині неподалік від будинку Амалії так розбурхали його внутрішні енергії, що вдома він до третьої години ночі колотив пальцями по клавіатурі, пив чорний солодкий чай із коньяком і знову брався виписувати те оповідання, що «валялося» розпочатим уже кілька місяців. Герої його тепер були живішими, опуклішими, справжніми, вчинки їхні стали не такими, якими мусять бути, а правдивими, хоч і не надто логічними. Події розвивалися, Віктор вливав свої переживання в судини персонажів і вигадував їхні долі, стривожений долею Амалії, до якої відрядив свого посланця Женю, але щасливий, що Муза знову завітала до нього жива-здорова.
- Предыдущая
- 41/54
- Следующая
