Живі книги - Іванцова Міла - Страница 45

• Предыдущая
• 45/54
• Следующая

Амалія перевернулася на другий бік. Потім перекинула подушку туди, де лежали ноги, і перевернулася. Сон не йшов. Вона намагалася не думати про Артура, перебирання своїх образ знесилювало. Силувалася намацати варіанти майбутнього, але це виходило дуже погано. Найближчим майбутнім було запрошення Віктора зустрітися завтра і сходити в Кирилівську церкву. Чи хотіла вона цього? Жіночим нутром відчувала, що з якоїсь причини небайдужа цьому дивному чоловікові, інваліду, сповненому стриманої іронії та гумору, що не позичає слів, поводиться, як цілковито повноцінна людина, та ще й нерідко змушує її червоніти, щастя, що сам того не бачить.

Амалія не те що не була готова до нових стосунків, вона взагалі не розглядала такої можливості, тим більше – не шукала ніяких контактів і пригод на свою голову. Чого чекати від якихось геть незнайомих чоловіків, коли свій, рідний, знайомий із першого класу Артур…

Засинаючи, вона зовсім не була впевнена, що варто погоджуватися на ту екскурсію, узагалі підтримувати стосунки та впускати когось у душу з усіма наслідками.

Зранку, близько дев’ятої, Амалія прокинулася від відчуття, що хтось на неї дивиться. Розплющила очі. Навпроти ліжка на піраміді з двох коробок сиділа Сильва і ніби сканувала її. Жінка всміхнулася, і їй здалося, що кішка всміхнулася навзаєм.

Але німу їхню розмову перервав дзвінок у двері. Амалія здригнулася від несподіванки й подумала, чи, бува, не двірник знову з якимось сюрпризом. Вона накинула халат і тихо підійшла до дверей. Спробувала роздивитися в розбите вічко, кому то вона зранку знадобилася. Розрізнила лишень чоловічу фігуру.

Дзвінок повторився. Потім постукали у двері кулаком. І тільки коли «гість» подав голос, вона впізнала його, і все її нутро стиснулося, немовби битий пес, який знову побачив палицю.

– Амаліє! Ти вдома? Це я, чуєш? Ти там жива? Амаліє!

Артур іще кілька хвилин дзвонив і гупав у двері, потім постояв тихо, зрештою розвернувся і пішов до ліфта.

Вона стояла боса в темному коридорчику, і її брали дрижаки. Клацали зуби, а мускули посмикувало проти волі – на ногах, на плечах, знову на ногах, аж колінні чашечки нервово танцювали самі собою, ніби їй і не належали.

Загудів ліфт. Запанувала тиша.

Сильва завмерла поруч із німим запитанням в очах.

Виглядати з балкона не було ні сил, ні сенсу.

Амалія важко дійшла до кухні.

Витиснула пакетик котячої їжі в мисочку.

Повернулася до кімнати. Закрила штори.

Лягла до ліжка, нездатна побороти хвилю емоцій.

Скрутилася ембріоном під ковдрою й завмерла.

Раптом поруч із подушкою заграв мобільний.

Вона не відповіла. Їй не до екскурсій.

Амалія проігнорувала три його дзвінки, і Віктор захвилювався. Він набрав Женю, і коли та сказала, що вона в лікарні і не може зараз говорити, у нього похололо всередині.

– Амалія?! – видихнув він.

– Та ні, Господи Боже ж мій! Ні! – зашепотіла в слухавку дівчина. – У моєї квартирної хазяйки гіпертонічний криз. А що там знову з Амалією?

– Домовлялися сьогодні про зустріч, а вона не відповідає на дзвінки, я хвилююся.

– Я наберу її. Передзвоню вам пізніше, вибачте, не можу зараз.

– Добре-добре, вибач.

Віктор не знав, що робити й думати, але творча фантазія догідливо підкидала йому невеселі картинки, які могли б пояснити відсутність зв’язку з Амалією.

На дзвінок Женьки вона теж не відповіла. Не хотілося зараз ні з ким розмовляти. Несподіваний і незрозумілий візит колишнього чоловіка знову відкинув її назад, у вже добре обжиту печеру депресії, спричинивши пробоїну, з якої вихлюпнулися її сили, хоч і так небагато їх було. І розводити розмови по телефону, а тим більше з кимось зустрічатися й імітувати спокій не хотілося й не моглося.

Але треба було знати Женьку! За кілька хвилин після дзвінка без відповіді мобільний Амалії запікав, сповіщаючи про надходження есемески.

«Ти жива? Як не відповіси, викличу на твою адресу ментів і “швидку”!»

Амалія всміхнулася кутиками припухлих губ, уривчасто вдихнула, очі її знову стали вологими: таки комусь на цьому світі не байдуже, жива вона чи ні!

«Я ж дала розписку. Ще 5 днів можеш не хвилюватися», – відписала вона.

«Не бачила ти справжнього лиха! Наберу потім».

Амалія знову зітхнула, згребла в оберемок Сильву, яка саме мостилася біля неї на ковдрі, притисла її до грудей, як діти обіймають на ніч плюшевого ведмедика, і провалилася в сон.

Віктор отримав від Женьки коротку есемеску: «Жива». Це вже було втішно, і якась частина «страшних сюжетів» у його уяві відсіялася. Але пояснень такій поведінці жінки, з якою вчора домовився про зустріч, він не знаходив, тому хвилювався.

Найліпше, що зміг проти цього вигадати, – це поїхати до кав’ярні й побути там, скільки висидить, можливо, Амалія теж зайде туди чи він попросить дів чат набрати зі службового мобільного її новий номер… То як карта ляже.

Учора вночі він знову з колишнім азартом купався в словах і фразах, виліплював із них своїх героїв, наділяв їх характерами й долями, серце його калатало чи то від захоплення роботою, чи від міцної нічної кави, пальці дріботіли по клавіатурі, як колись по тугих клавішах друкарської машинки «Москва», що дісталася йому в молодості прощальним подарунком від знайомого журналіста, теперішнього таксиста в Нью-Йорку.

Сьогодні попри хвилювання за Амалію йому теж хотілося працювати, тому Віктор, виїжджаючи з дому, прихопив із собою ноутбук, і лишень виходячи з машини, зрозумів, що сліпий із ноутбуком у кав’ярні – то не дуже реальний персонаж… Тому «засіб виробництва» письменника було заховано під сидіння, окуляри, розсувна паличка та торбинка-барсетка доповнили його образ, добре знайомий і працівникам, і деяким відвідувачам кав’ярні.

Закінчувався обідній час, співробітники найближчих офісів уже впоралися зі своїм бізнес-ланчем, і столики закладу помалу звільнялися. Віктор теж замовив обід – хвилювання зазвичай провокувало в нього неабиякий апетит. Книжниця Катя принесла грибний суп-пюре, салат «Олів’є», порцію вареників із м’ясом і узвар на додачу. Він влаштувався за тим столиком біля перил на третьому ярусі, де зазвичай сиділа Амалія, і поводився в обраній два тижні тому манері, тобто все ще не наважився «вийти з образу». Навіть попросив Катю, як буде вільніша, почитати йому картотеку, може, хтось цікавий записався до цієї гри.

Вони перекинулися парою фраз про акцію, Катя повідомила, що директорка замовила ще й календарики з рекламою цього експериментального заходу і що люди цікавляться. Розповіла також, що з’явилися й нові читачі, і навіть не обійшлося без курйозу: під час своїх вихідних завітала і записалася в Читачки їхня книжниця Аня, чим неабияк здивувала всіх співробітників. Але правила не забороняють, то чом би й ні?

– І кого ж вона обрала собі «почитати»? – направду здивувався Віктор із несподіваного повороту.

– А десь серед найперших записався був один студент, родом із Карпат, обіцяв купу цікавих історій.

– Ааа! Он воно що! – розплився в усмішці Віктор. – Ну, тоді зрозуміло! І що, вона його вже «почитала»?

– Авжеж! Учора сиділи тут більше години ввечері, він гомонів і руками розмахував, а потім, здається, гуляти пішли разом!

– Молодець студент! І кава з тістечком задурно, і дівчина гарна дісталася!

– То ще хто в нас молодець! За своє тістечко він сам заплатив – по-чоловічому! І за Аніне все теж! – пирснула сміхом Катя й сторожко озирнулася.

– Бачите, яку ви справу закрутили! Респект керівництву! І кав’ярня живе цікавим життям, і люди так несподівано корисно проводять свій час, та ще і з перспективою!

Віктор усміхнувся, усвідомивши, що й сам віднедавна надіявся на певні перспективи, хоча сьогоднішнє мовчання Амалії показало, що не так сталося, як гадалося…

Катя пішла обслуговувати інших клієнтів, а він узявся до обіду, намагаючись діяти відповідно до свого образу.

• Предыдущая
• 45/54
• Следующая