Живі книги - Іванцова Міла - Страница 52

• Предыдущая
• 52/54
• Следующая

– Я? Я готова! Граймо у відвертість. Я – НЕ письменниця! – рішуче випалила вона, дивлячись Віктору в очі.

Він усміхнувся. Непередбачувані ці жінки… Навіть для письменників, яких вважають знавцями людських душ.

– Ну? Що ви мовчите? Ваш хід! Тільки фраза «Я не сліпий» не приймається. Про це я вже здогадалася.

– Я – письменник, – не відриваючи погляду від її очей, промовив він і знизав плечима. – Айм сорі.[23]

Вона не знала, гніватися чи терміново переосмислювати все, що сталося за останні півтора тижні.

– Це ще один жарт?

– Ні.

Амалія не витримала його погляду й знову подивилася на сцену зішестя Святого Духа. Розпис вражав розмірами та незбагненним динамізмом статики. Їй здалося, що вони з Віктором тут не самі. Дванадцять апостолів у білих вбраннях і жінка в синьому завмерли, вражені отриманим із неба Даром, їхні пози, руки, ноги, драпіровки вбрань, прописані з божественною майстерністю, не відпускали від себе очей глядача, навіть того, хто не надто розуміється на біблійному підґрунті побаченого.

Амалія, струнка, з рівною спиною, сиділа на стільці, закинувши голову, і дивилася вгору. Здавалося, їй зараз байдуже до всього. До чоловіка, який надто уважно дивиться на неї, також.

Сонячні промені били йому в очі з високого вікна навпроти, у них золотими цятками повільно рухалися порошинки, а профіль жінки виглядав темним силуетом, подібним до тих, які колись іще у Вікторовому дитинстві на Хрещатику художник-інвалід вирізав із темного паперу маленькими ножицями одним довгим рухом, при цьому невідривно дивлячись на завмерлу навпроти модель. Потім цей профіль наклеювався на листівку і вручався моделі за умовну кількість радянських грошей.

– Не ображайтеся на мене, прошу! – Він узяв її за руку, і вона не заперечила. – Я вже не перший день думаю, як саме мені йти до вас «здаватися». Гра затягнулася. Цей образ – не мій. І заважає. Пробачте мені…

– Ви справді письменник? – повернулася до нього Амалія.

Віктор винувато кивнув.

– І журналіст.

– Ото вже мені страм! – вона закрила обличчя долонями, але за мить у щілинку між ними визирнуло одне її око й оглянуло реакцію Віктора.

– Ну… Чому ж страм?! – засміявся він. – Рахунок «один-один»!

Вони засміялися, але відразу синхронно прикрили роти долонями – дорослі люди, а не вміють поводитися…

Круті кам’яні сходи старовинної церкви.

Високі вузькі сходинки.

Трохи світла з двох віконець-бійниць.

За скельцями буяє травень.

Прохолода. Напівтемрява.

Чоловіча рука підтримує жіночу.

Чоловічі очі знизу контролюють рухи жінки.

Вона ступає вниз слідом за ним.

Вона робить свій крок.

Але він пропускає свій.

Надто близько один до одного.

Він затуляє спиною віконце-бійницю.

Їхні вуста зустрічаються.

– Яке щастя, що я не сліпий…

Четвер добігав кінця, і Женька раділа, що попереду знову три вихідні. Правда, скоро в неї стане сім вихідних на тиждень, ото вже буде радості! Аби ще було при цьому на що жити…

Уранці Ілля закинув ідею дочекатися, коли випишеться Ольга Яківна, і підшукати їй заміну квартирантки. А самим знайти однокімнатну за помірну ціну і…

Правда, Женька досить швидко освіжила його мрії холодною водою реальності, поставивши питання і про гроші на оренду, і про те, чи не застреляться його батьки від такої знатної партії єдиному сину, і про те, чи спитав він її думки, коли будував спільні плани…

Розмова ця сталася вранці майже на ходу, а серйозні речі так не обговорюють. Проте вона й сама трохи злякалася такої його рішучості. Хоча… Слова – то лишень слова. Промовляти їх може будь-хто, а що з них направду вийде – поживемо-побачимо…

Вона саме передивлялася журнал записів на завтра, як заграв мобільний. Дзвонили зі службового телефону кав’ярні.

– Доброго дня! Це Євгенія?

– Так, це я, слухаю!

– Це з кав’ярні вас турбують. Нам телефонувала пані Злата. Вона вас розшукує. Залишила номер свого мобільного. Просила, щоб ви зателефонували.

– Отакої! Класно. Дякую! Диктуйте, записую.

Женька чомусь розхвилювалася, але відразу всміхнулася, пригадавши Злату, її розповідь про падіння й підйоми, про несподівану зміну життєвого шляху, а також про донечку, таку тендітну й серйозну леді. Згадала, як після тієї розмови вирували в ній сили й бажання щось міняти в житті. Правда, небагато з того часу змінилося, але зерно, посіяне Златою, таки не всохло в Женьчиній голові, а час від часу давалося взнаки.

Цікаво, чому та її розшукує? Може, хоче знову зустрітися й розповісти нову історію? Але за такої зайнятості – коли їй?!

Женька відразу зателефонувала Златі. Ішлося направду про зустріч, але не в кав’ярні. Ця енергійна жінка, для якої, здавалося, немає перешкод ні в чому, запрошувала дівчину прийти на чергову виставку, куди з’їжджаються з усієї України майстри, що вдягають людей. Сказала також, що завтра пройде Fashion Show, де буде представлена і її колекція.

Женька дякувала, обіцяла неодмінно бути, але раптом почула від Злати, немовби з космосу:

– А як у вас із роботою? Щось знайшли собі до смаку?

– Ні. Ще ні. Поки що нічого не змінилося.

– Знаєте, було б добре знайти завтра час і на каву. Нам треба дещо обговорити. Але вже після показу, коли я звільнюся. Згода?

У Женьки ком став у горлі й заважав говорити. Усім своїм нутром, немов величезною супутниковою антеною, вона зафіксувала відчуття прийдешніх змін із легкої руки золотокосої жінки. Дівчина вдихнула на повні груди й максимально стримано й чемно відповіла:

– Так, звісно, я завтра вихідна, часу буде вдосталь на все. Вдячна, що згадали про мене!

Вони домовилися, що Женька набере Злату, щойно буде біля входу до виставкового павільйону, а та вийде її зустріти й проведе повз охорону. На цьому розмова закінчилася. Дівчина сиділа в маленькій перукарні за адміністраторським столиком, який днями збиралися винести до кімнати-комори як непотріб, і сяяла. Вона заплющила очі й відчула, що волосся її ворушить не струмінь охолодженого повітря з кондиціонера, а вітер змін.

Амалія й Віктор вийшли з Кирилівської церкви, обійшли її довкіл, – вона була зовсім невелика, – а потім спустилися з пагорба до великої вулиці.

– Прошу, складіть мені компанію. Я маю бути на Подолі, там невдовзі відбудеться одна акція, треба по-фотографувати там, а потім написати про це статтю. Не хочеться з вами розлучатися. Ми ще стільки всього не обговорили… А після цього пропоную разом пообідати, – всміхнувся він.

– Не знаю. Може, я заважатиму там? Це щось урочисте? Я зовсім не вбрана для якихось акцій…

– Ні, все нормально. Це не паті багатіїв, а соціальний проект. Ви побачите на власні очі. Дуже важлива й зворушлива акція.

– Ну, добре. Їдьмо. Будемо ловити таксі чи маршрутку? Адже звідси до Подолу недалеко.

– Кхе… – Віктор дзенькнув ключами, натиснув кнопочку на брелоку, і одна з машин, що стояли на узбіччі дороги, пікнула у відповідь і блимнула до нього фарами.

– Нічого собі! – Амалія переводила погляд із машини на Віктора й назад. – Цей сліпий ще й кермує?! То що ж ви стільки разів катали мене на таксі?!

– Отож… Поніс витрати, так би мовити, не знаючи, як вам признатися, що маю стовідсотковий зір, – вдавано сумно зітхнув Віктор і артистично втупився у свої черевики.

– Господи! І це дорослі люди! – засміялася Амалія.

– Ага. Женька сказала так само!

– Не завадило б зустрітися втрьох і прокрутити цей не дуже реальний сюжет іще раз, так би мовити, тривимірно, побачений і її очима! Бідна дитина! Який приклад! – похитала головою жінка і взялася за ручку дверцят.

Їхати справді було недалеко. Амалія сиділа мовчки і то всміхалася, то насуплювала брови, певне, передивляючись події останніх днів під іншим кутом зору. Раптом вона повернулася й спитала:

• Предыдущая
• 52/54
• Следующая