Живі книги - Іванцова Міла - Страница 6
- Предыдущая
- 6/54
- Следующая
Гострий біль у руці минув, але дві рани боліли тупо, і здавалося, ніби через ті місця з моєї руки тягнули жили.
Відкрилися двері вантажного ліфта. Мені було байдуже, який приїде першим, аби лишень швидше! Я ввійшов до кабіни, наштовхнувшись на стривожено-незадоволений погляд молодої особи з пишним рудуватим волоссям, і ліктем натиснув кнопку першого поверху. Здавалося, ліфт спускається безкінечно довго. Я втрачав сили, а перед очима все ще стояла абсурдна картинка – мої пальці сантиметрів за двадцять один від одного на світлому паркеті вітальні, і біля кожного з них крихітна червона калюжка.
Раптом ліфт завмер і зупинився, але двері не відчинилися. Я зачекав якусь мить і знову натиснув кнопку з одиницею. Рух відновився. Але тепер здавалося, що ліфт везе нас не вниз, а вгору і при цьому повзе так довго, ніби у висотці, а не в шістнадцятиповерховому будинку. Я спересердя вдарив ногою у двері, у відповідь рука відгукнулася різким болем, але нічого не змінилося – ліфт повз повільно, наче знущався. Я підніс до обличчя поранену руку – рушник уже був у крові.
Баришня, яка стояла позаду мене, суворо промовила: «Що ви витворяєте? Доросла людина! А я, між іншим, поспішаю!»
Я вже втратив контроль за часом, сили мене залишали, хотілося присісти, а ще краще – лягти, завмерти і заснути. Але десь назустріч мені вже мчали лікарі, і я теж мусив поспішати… Щоб не впасти, я поміняв позу і притулився до стіни. Певне, зачепив якусь кнопку, бо ліфт знову смикнувся і завмер. Двері не відчинилися. Моя сумка зрадницьки сповзла на підлогу. Дівчина гнівно глянула на мене і відсахнулася – я не мав сил говорити і лише простягнув до неї банку зі своїм скарбом. Вона завмерла. Я показав їй другу руку, сповиту просякнутим кров’ю рушником. Вона швидко второпала, що з однією рукою погано, але що в другій?
Я підняв банку вище, мутне світло від блідої лампи освітило її вміст, дівчина пригляділася, зойкнула і прикрила рот долонею.
Якусь мить ми дивилися очі в очі, але раптом вона хитнулася і почала сповзати вниз. Сумочка з її плеча впала на підлогу, я наче прокинувся від цього звуку й обхопив дівчину обома руками, хоч одна була в крові, а пальці другої судомно тримали банку.
Це тендітне тіло виявилося доволі важким, ніяк не хотіло стояти на ногах, і мені нічого не лишалося, крім як посадити її на підлогу спиною до стіни. Тупий біль у руці від рухів переходив у гострий, мене самого хитало, і раптом я почув, що десь на іншому поверсі хтось гупає у двері ліфта.
Оповідач дістав із кишені мобільний, порився в меню, і на екрані з’явилося фото чарівної рудоволосої дівчини.
– Ось вона! – він простягнув мобілку до слухача. – Ой, пробачте, я знову забув, що ви… Тобто…
Вибачте, щоразу хвилююся, коли переповідаю цю історію, хоч розказую її, мабуть, тридцятий раз, але то все своїм, а ось так, як Книгу, – то вперше.
– Нічого, Ярославе, не варто вибачатися. Тим більше, що, коли дозволите піднести екран до очей, я можу й побачити, він же світиться. А це полегшує… – слухач прийняв на долоню смартфон і підніс екран до очей, тобто до темних окулярів.
– Правда, гарна? – не стримав широкої усмішки співрозмовник.
– Дуже, просто казкова! – всміхнувся Віктор і віддав мобільний господарю.
– Ну, так от. Вона сидить долі й оклигує, я ледве стою на ногах, ліфт завис, а знизу хтось гамселить кулаками у двері й кричить: «Подуріли там, чи що? Катаються вони! А нам що – холодильник на собі тягти?!»
Тут я зібрав останні сили, притулився обличчям до щілини в дверях і гаркнув: «Та зробіть же що-небудь! Тут людині погано! Викличте когось!»
Час ніби зупинився. Перемовини з диспетчером за допомогою вбудованого зв’язку вселили надію, що колись нас таки випустять. Ми сиділи в напівтемряві навпочіпки один перед одним, а на підлозі між нами стояла банка з моїми пальцями…
Дівчина промовила: «Розмотуйте руку, треба перетиснути судини, чимось перев’язати зап’ястя, он рушник весь у крові…»
Вона встала і витягла з довгої спідниці саморобний пасок, сплетений зі шкіряних мотузок і монеток. А мені веліла знімати футболку. Я звільнив руку від закривавленого рушника, кинув його в куток кабіни, з острахом глянув на обрубки пальців. Дівчина цієї ж миті побачила те саме, але не знепритомніла, а вся ніби підібралася, втягла голову в плечі і вправно перехопила мій зап’ясток ремінцем, а потім сповила руку футболкою, складеною вздовж.
Не знаю, скільки минуло часу…
Раптом у двері енергійно постукали: «Це ви викликали «швидку»? Хто в ліфті? Скільки вас там?»
«Це ми викликали», – промовив я вже без жодної надії.
Але раптом попутниця моя підхопилася й почала колотити кулачками у двері й кричати: «Бригада! Рятуйте! Рятуйте людину! Йому погано! Втратив багато крові! Та й пальці ж тут у баночці! Не можна гаяти час!»
Невпевнений молодий голос іззовні промовив: «Що, будемо ламати двері?»
«А ти вмієш? Були прецеденти?» – замість відповіді спитав другий.
«Розумні ви, Гіпократи! Вам аби ламати… Ви людей лікуйте, а до механізмів краще не лізьте!» – забуркотів третій.
«Ви що там, знущаєтеся?!» – не витримав я і з усієї дурі гепнув ногою по дверях. Ліфт здригнувся і знову рушив униз, а я побачив перед собою перелякане обличчя дівчини з розтріпаним кучерявим волоссям і здивованими круглими очима…
Ярослав замовк і випив одним ковтком каву-еспресо, що вже захолола в маленькій чашечці.
– А далі що? – не втримався від запитання Віктор.
– Далі? Коли ліфт зупинився, а його двері роз’їхалися, ми вийшли удвох, підтримуючи один одного. Люди, що зібралися на площадці першого поверху, відсахнулися. Я напівголий, обоє брудні, закривавлені й виснажені, ми йшли, наче останні захисники Брестської фортеці, при цьому дівчина плакала й вільною рукою тримала банку з моїми пальцями.
Протупотів сходами і збіг униз захеканий медбрат. Тієї ж миті зупинився пасажирський ліфт, і з нього вийшов лікар зі своєю валізою, а слідом ліфтер зі своєю.
«У машину! – оцінивши наш вигляд, скомандував лікар. – Часу немає! Хоча… Скажіть, о котрій ви отримали травму?»
Я на це тільки знизав плечима. Моторний медбрат зиркнув на годинник і повідомив, що виклик надійшов рівно опівдні.
«Мдааа…» – невесело промовив лікар, а ми з дівчиною зустрілися очима.
«То що? Що це означає?!» – дівчина перевела погляд на лікаря.
«Ну… означає, що травму було отримано ще раніше. А зараз пів на другу… А така хірургія – це дуже делікатна справа… Плюс – доїхати до спеціалізованого відділення, це навіть із мигалкою хвилин сорок… – Він дістав із кишені цигарки, але потім рвучко запхнув їх назад. – По конях! Все одно треба їхати зашивати. А нормальний мужик проживе і без пальців! Це ж не голова і не…»
Впритул до під’їзду стояла «швидка».
Дівчина раптом спитала, чи можна їй поїхати зі мною і, не чекаючи відповіді, передала медбрату банку, а той із виразом безмежної скорботи урочисто прийняв вантаж.
Я витер здоровою рукою сльози на її щоках і спитав, як її звати. Виявилося, що Веронікою.
Раптом із під’їзду хтось гукнув: «Сумки! Сумки ж у ліфті лишилися!»
«О Господи! – дівчина ляснула себе по лобі. – Я ж саме їхала на співбесіду, на роботу влаштовуватися! Там же всі документи! Та вже чорт із нею, з тою роботою!»
І ми поїхали зашиватися. От така історія.
Ярослав усміхнувся і глянув на годинник.
Віктор, передчуваючи, що це ще не кінець історії, стримався і нічого не спитав.
– Ну, ось майже і все. Правда, історія не нова, їй уже чотири роки, – стримано всміхнувся Ярослав, оцінивши витримку колишнього військового, – і вона мала продовження. Може, це комусь і видасться дивним, але не мені. Доля, забравши в мене одним махом два пальці, натомість познайомила з жінкою, яка невдовзі одним махом народила мені двох синів!
- Предыдущая
- 6/54
- Следующая
