Святослав - Скляренко Семен Дмитриевич - Страница 102

• Предыдущая
• 102/161
• Следующая

Аж тоді вони рушили до землянки Ангела. Сам Ангел, правда, назвав її бурделем. Як нагадувала вона Микулі їхню землянку над Дніпром! Викопана вона була в землі під горою, через що хворостяна, всипана землею покровина[170] її, що лежала на сошках, суціль зливалася із схилом гори, поросла травою. Між травою там червоніли якісь квіти.

Навіть наблизившись до бурделю, Микула не зрозумів, де вони опинились.

До бурделю вело кілька викопаних просто в землі східців. Коли Ангел відчинив двері, вони зайшли одразу до гривиці[171], де стояв верстат. За нею ж була велика землянка з обкладеними дошками стінами, з вогнищем посередині, від якого вгору до покровини вів плетений з лози і обмащений рудою глиною димар.

– Клянусь Перуном! – сказав Микула. – Як дома!

І увесь час, поки вони сиділи біля вогнища, у якому варилась страва, і коли, запиваючи вином, їли, Микула дивився на бурдель – на дві скрині й лар для борошна в одному кутку, на дерев’яний поміст-ложе в іншому, на дверцята, що вели до тісної кліті.

– А що це за страва? – розпитував Микула, коли Цвітана поставила перед ним ще одну миску.

– Каша, – відповів Ангел.

– Що каша – бачу, – засміявся Микула, – каша є всюди, а от з чого вона?

Ангел зрозумів Микулу й, повівши до кліті, набрав пригорщ гречаного зерна. Микула взяв одно з них на зуб.

– Добре жито! – промовив він.

– Аще много беден чловек – то суть його жито, – пояснив як міг Ангел Микулі. – Орну землю імам малко, тоя жито сею дваж всяко лято. Грецьке жито суть, гречка…

– Гречка! – голосно засміявся Микула. – Другаре Ангеле, дані я ніде не брав і не візьму, а оцю дань – гречку – дай мені.

Вершники, що їхали з долини, привезли з собою й подали князеві Святославу стрілу.

– Що це за стріла? – запитав він.

йому розповіли про воїна, який помер на березі Дунаю від цієї стріли, але перед тим сказав, що під Києвом стали печеніги, а княгиня Ольга просить помочі в князя…

Замислений стояв князь Святослав, дивився на Дунай і гори. Уже близько, так близько, здавалося, була перемога над ромеями, за Преславою і горами він стане сукупно з болгарами проти Іоанна – і переможе його.

Але хитрі, зрадливі, підступні імператори ромеїв. У цей час, коли воям його треба почати ще один, мабуть останній, бій і коли він іде супроти ворога чесно, з піднятим заборолом, вони діють, як і завжди, – заходять з спини, заганяють ніж у саме серце.

Не самі печеніги стали під Києвом. О, князь Святослав добре знав їхніх каганів. Вони блукають, як пси, над Дніпром, вони бояться руських людей і ніколи б не пішли на Київ і Русь. Якщо ж пішли, то їх підкупили, дали свої кентинарії імператори ромеїв…

Невимовна образа наповнювала серце князя Святослава. Але на зраду імператорів він міг відповісти тільки одним – силою на силу.

– Збережіть цю стрілу для того, хто послав її в серце воя мого, – сказав Святослав. – Я чую твій голос, Руська земле, чую, матінко княгинє! – закінчив він.

І тоді князь Святослав велів кликати до себе брата Уліба, воєвод, тисяцьких, всю вищу дружину.

У глибокому роздумі стояв він з нею над берегом Дунаю, довго дивився, як хвилі набігають і набігають на пісок.

А поруч із ним стояли князь Уліб, Свенелд, Ікмор, ще чимало воєвод і тисяцьких земель Русі.

– Дружино моя! – почав князь Святослав і підняв очі на подругів своїх у ратних справах. – Много крові нашої пролилося тут, дерзно боролися вої руські, ворог дає уже плечі, близько нам тепер і до Візантії, до правдивого суду на брані. Але імператори ромеїв, по християнському своєму звичаю, велику гнесь сотворили, веред зробили взад нас. Маю вісті я, що печеніги стали під Києвом-градом, княгиня Ольга кличе рятувати землю Руську, поміч дати Києву…

Воєводи мовчали, але блискучі очі, покладені на мечі руки, стиснуті уста свідчили про їхню образу й ненависть.

– Мислю так, – вів далі князь Святослав, – що не можемо ми брані з імператорами припинити. Станемо тут і будемо стояти. Я ж уборзі з дружиною меншою іду Києву. Обапол будемо боротись – ви тут, а я там. Знаю, буде вам ослаба, дружино, але відаю – станете на смерть, і супостат вас не одоліє. Не нам, а імператорам ромеїв пагуба буде.

– Роби, княже! – відповіли всі.

Тієї ж ночі, перепливши Дунай, князь Святослав з дружиною вборзі полетів до Києва.

Кілька разів пробували печеніги копієм узяти Гору. Вони дерлися до стін удень, підповзали й лізли на городниці вночі, стягали дерево й хотіли запалити ворота.

В той же час вони гасали на своїх конях по всіх околицях, пограбували княжі двори в Берестовому й на Оболоні, палили боярські отчини Щекавиці й Хоревиці.

Над Либіддю, де збилося стільки печенігів, що ніде було коня напоїти, на Подолі, а також і в передградді – скрізь лунали зловісні, пронизливі голоси печенігів: напившись медів у княжих і боярських медушах, вони ходили п’яні.

Від Либеді й Подолу долітали іноді й інші крики, від яких здригались всі на Горі, – печеніги мучили й вбивали людей, які не встигли втекти на Гору і ховались десь у лісах і ярах.

Так проминуло багато днів. Спочатку у людей на Горі була надія, що печеніги постоять під Києвом і повернуться в поле. Але ті не думали залишати Києва. Дедалі їх ставало нібито ще більше, певне, з поля підходили нові орди.

На Горі було важко. Гридні день і ніч стояли на стінах, одбивали напади, лагодили городниці. Вже багато їх було покалічено, багато лежало в землі біля воріт на Перевесище.

Гридням допомагали ремісники з передграддя, смерди з Подолу, вони стояли на городницях і під стінами – подавали каміння, носили пісок, готували стріли.

Не відставали й жони полянські – їхні руки були також у надобі, багато з них мали гострі очі, вміли метко стріляти з луків.

А потім люди почали страждати від голоду й нестачі води. Княжі й воєводські кліті дедалі порожніли. Чим більш зростала спека, тим меншало в джерелах біля берестянської стіни води.

Немічна, хвора була й княгиня Ольга. Вона, правда, намагалась, щоб ніхто не помічав цього, і хоч часто не спала ночами, але так само, як і все життя, прокидалась до схід сонця, виходила в сіни, говорила з боярами і тіунами, думала, як зробити, щоб легше було людям.

Турбувалась княгиня й про онуків своїх, оберігала їх у важкі години. Коли печеніги бились під самими стінами, була з ними, – боялась за них.

Особливо боялась вона за Володимира. Він ставав все більше схожим на Малушу – ті ж очі, ніс, уста. Але княгині Ользі він нагадував ще й молодого Святослава – такий самий мовчазний, упертий, завзятий, дерзкий. Втім, княгині він нагадував не тільки молодого Святослава, – а хіба дід його, Ігор, не був таким?

І Ярополк, і Олег жили як княжичі, багато часу проводили з княгинею, з Пракседою виходили гуляти у сад за теремом, з вуйками своїми вчились стріляти й стрибати, хоч це й не подобалось їм.

Княжич Володимир був увесь час з Добринею. Тільки тоді, коли Добриня рубався на стіні, Володимир лишався в теремі.

Але хіба вгадаєш цього уношу? Раз на світанні, коли дуже важко було на стінах, княгиня кинулась в опочивальню й побачила, що княжичі Ярополк і Олег сплять у своїх ложах, а княжича Володимира там немов і не бувало. Княгиня Ольга обійшла терем – княжича ніхто не бачив, вийшла у двір – там його не знайшла, і тоді піднялась на Подольську вету й там побачила, як Володимир, прикипівши до заборола, цілиться в печенігів під стінами.

– Володимире! – сказала вона онукові потім. – Чому ти не бережеш живота своєго?

– А хіба живот у князя не такий, як у його воїв? – зухвало відповів Володимир.

Княгиня Ольга похитала головою, – такий, такий самий, як Святослав!

«А втім, – подумала вона, – може, саме такими й повинні бути вони, бо така ж Русь?!»

• Предыдущая
• 102/161
• Следующая