Святослав - Скляренко Семен Дмитриевич - Страница 105
- Предыдущая
- 105/161
- Следующая
– Ні, мамо, негоже мені в Києві бути, доки кесарі і імператори не розбиті, доки вони насилають на нас печенігів. Там, на Дунаї, стоїть моя дружина, там уся блага колись сходились, а зараз зійшлась вся лжа. Там зі мною поряд стали не кесарі, а болгари, – там середа нашої землі, мушу і я там бути.
– А Київ-город? – болісно промовила княгиня. – Не знаю всього, але боюсь і за землі наші. Котре вже літо іде війна…
– Думаю про Київ-город і про землі наші, – спробував заспокоїти її Святослав. – Але ж тут сидиш ти…
– Що я? – посміхнулась вона. – Сани мої вже стоять біля порога, кожної ночі кличе мене Ігор…
Спочиваючи, княгиня Ольга знову якийсь час помовчала, а тоді промовила:
– Ні, сину, на київському столі вже мені не сидіти.
– З тобою будуть сини мої…
– Ні, Святославе, не мені сидіти на столі. Якщо так – посади синів.
– Але кого з них посадити на столі Ігоревім?
Княгиня замислилась.
– Три сини – і всі три різні, – зітхнула вона. – Ярополк – він у мене хрещений, але злий, зухвалий… Олег також добрий, але дуже тихий… Володимир…
Знову помовчала княгиня…
– Добрий Володимир, хоч і язичник, але бояри його не приймуть… – княгиня замовкла й кінчила: – Ні, Ярополка треба.
– Так, мамо, й зроблю, а тоді піду.
– Ти, сину, зажди… Погреб мя і іди, яможе хощеши…
– Я не покину тебе, доки жива, мамо, – сказав Святослав, – і все зроблю по твоєму слову…
– То й добре! – промовила княгиня і, заплющивши очі, нібито заснула.
Мов уві сні, пробув князь Святослав три дні в Києві, все сходив на Горі, спустився з дружинниками в передграддя й до Подолу.
І скрізь його серце вражали спустошення й руїни, скрізь він зустрічав сполошені очі, скрізь чув висловлені вголос і німі запитання:
– Коли ж, княже, кінець руїні і війнам? Бачиш, княже, як страждає Руська земля?
Повертаючись на Гору, він заходив до синів і матері. Княгиня, видно, дуже мучилась і страждала, їй важко вже було й говорити, але хотіла, щоб син не знав цього. Коли Святослав заходив, німим поглядом запрошувала його сісти, і так у мовчанні минали години…
Третього дня увечері він також прийшов до неї, але затримався в сінях. У матері був священик Григорій, а Святослав не хотів заважати їхній розмові.
Потім священик вийшов, чимсь, видно, стривожений, неспокійний, і сказав Святославу:
– Іди, княже, вона кличе тебе.
Святослав зайшов до світлиці й зупинився біля порога. У куточку горів свічник. Мати лежала на своєму ложі надзвичайно бліда, але тиха і спокійна.
– Сядь, Святославе! – сказала вона.
Він сів недалеко від її ложа.
– От я і висповідалась в усіх своїх гріхах…
– Кому ти сповідалась, в чім? – не зрозумів він.
– Пресвітеру Григорію, а через нього Христу… кінець, сину…
– Навіщо, мамо, говориш ти про кінець? Тобі, княгинє, ще треба жити й жити…
Квола посмішка пробігла по її обличчю.
– Усяке життя закінчується, і княже – також, – промовила вона. – Не втішай мене, сину. І я вже готова до далекої своєї дороги.
Вона помовчала якийсь час, збиралась з думками чи перемагала біль.
– Я тільки одне хотіла попросити в тебе… Прости й ти мене, сину…
– За що я тебе мушу прощати? – запитав Святослав. – Адже ти мені робила тільки добро…
– Добро – це так, я хотіла більше добра зробити тобі, сину. А все ж ти, мабуть, гніваєшся, Святославе, за те, що я вчинила з Малушею?
– Це було так давно, мамо, що, либонь, не варто й згадувати! – тихо сказав Святослав.
– Ні, не говори так. Чим далі дороге минуле відходить від нас, тим дорожча про нього згадка… Тобі було боляче увесь час, Святославе. Мені також було боляче і тоді, і тепер, коли згадую Малушу… Але хіба я могла зробити інакше? Вір мені, коли б зробила так, як веліло серце, то не ти, а Уліб сидів би на Київському столі. А він зробив би все не так, як ти. Він повік не зробив би того, що ти, Святославе!
– Мамо! – сказав Святослав. – Я знаю Гору й Уліба. А зробив я тільки те, що мусив і зміг…
– Що мусив і зміг, – повторила його слова княгиня. – Ні, Святославе, ти зробив більше, ніж міг… Колись… тоді… я мучилась і вагалась. У трудний і страшний час жила я, сину. Твій батько Ігор не закінчив збирати землі, це довелось мені… Ти був зі мною, пригадуєш Іскоростень?
– Пригадую…
– Люди говорили, що я мстива, зла, хижа. Не помста, а страх за землі наші, за Русь вели мене в Деревлянську землю. Бо коли б одпала від нас Деревлянська земля, то пішли б за нею й інші. І, може, не було б днесь і Русі!..
– Ти – мудра, мамо! Я бачив, що ти тоді зробила, знаю й те, чому ти замінила дань уставом…
– Що устав, – княгиня показала за вікно, – коли вони думають про одне. Я, сину, роздала вже їм усі землі, ліси і ріки…
– Але ж є ще й люди, мамо… Русь – не токмо Гора, а багато племен, язиків, городів.
– Так, – згодилась княгиня. – Русь – це багато племен, язиків, городів… Вони тепер з’єднались, і ти веди їх проти ворогів, веди проти Візантії. А за Малушу ти мене прости, сину! Прощаєш?
– Прощаю, мамо!
– І другий раз прости…
– Прощаю…
– І третій…
– Прощаю…
– Спасибі, сину, – княгиня довго лежала із заплющеними очима, ніби спочивала.
– Усе кінчається, – згодом промовила вона і подивилась на Святослава. – Отак затихає життя. Проминуть літа, пройдуть віки… Чи ж взнають колись люди правду про те, як важко нам і всім людям було на Русі?
– Взнають, мамо, – впевнено сказав Святослав.
– Коли помру, – сказала княгиня, – не роби тризни по мені… маю пресвітера… нехай поховає як християнку…
– Мамо! – вирвалось у нього. – А дозволиш мені взяти Малушу?
Княгиня Ольга довго не відповідала, потім, ніби їй треба було сказати щось надзвичайно важливе, спробувала підвестись… і підвелась, сперлась на руку, сіла…
– Ти знаєш, Святославе, – сказала вона, дивлячись на сина якимись надзвичайно великими очима, – що тоді… у ту ніч… коли Малуша виїжджала з города… я пожалувала їй село… Будутин…
– Пожалувала село?
– Так… але вона його не взяла. Відмовилась… бо хотіла не пожалування, любила тебе… отакого світлого… як ти є… Знаєш тепер, яка Малуша…
Княгиня зупинилась…
– Малуша, – кінчила княгиня. – Вона… вона дужча, ніж я… знайди… візьми її…
І враз очі її згасли, мертва голова одкинулась на подушки…
Всю ніч після цього князь Святослав не спав. Київ давно вже знав, що княгиня непоправно хвора. І як тільки чорне знамено, – вісник смерті, – з’явилося над стінами города, зашуміла, загомоніла Гора, боярині й воєводині жони кинулись до княжого терема, звідти залунали їхні сумні, розпачливі крики – вони опоряджали й збирали княгиню в далеку дорогу.
Ліпші ж мужі з Гори, що були своїми людьми в теремах княжих, поспішали зараз до князя Святослава – їм треба було розв’язати багато справ.
Князь Святослав сидів у великій своїй світлиці, що виходила високими вікнами до Дніпра, оточений трьома синами. Поблизу них стояло кілька воєвод, що приїхали разом із князем від Дунаю, біля дверей світлиці ждали напохваті слуги.
Горянські бояри й воєводи заходили до світлиці, зупинялись перед князем і, низько вклонившись, мовчки одходили набік – у годину, коли княгиня спокоїлась, але душа її, як усі вони вірили, блукає ще десь близько, не годилось ні про що говорити.
Мовчки, схиляючи голову, відповів їм і князь Святослав з синами. Люди співчувають їм у великому горі, горе князів – горе і їх.
За вікном швидко темніло. Ще видно було темно-сині води Почайни, острів, голубе плесо Дніпра, жовті коси по той бік, ліси, небо. Але все це примеркало, гасло. Ніч насувала зі сходу…
У сінях дворяни били в кресало, роздували вогонь. Потім хтось із них з свічкою в руках зайшов до світлиці і заходився запалювати світильники, що стояли попід стінами. Тоді за вікном зовсім потемніло.
І враз стало видно усіх бояр і воєвод, що збились попід стінами. Бородаті, засмаглі мужі переминались з ноги на ногу, ховали руки з високими шапками за спиною, уперто мовчали. Але мовчати отак увесь вечір було несила. Один із бояр – це був муж ліпший Лаврит – ступив крок уперед і, прокашлявшись, запитав:
- Предыдущая
- 105/161
- Следующая
