Святослав - Скляренко Семен Дмитриевич - Страница 110

• Предыдущая
• 110/161
• Следующая

– Так от, Володимире, у своєму житті я мав двох жон. Одну з них – княгиню, дочку угорського князя, від неї-бо й народились Ярополк і Олег. І я, сину, можу тепер тобі сказати, бо вона давно померла, а ти вже вийшов у люди: я не любив цієї жони, але мусив взяти, бо так вимагала мати моя, твоя баба Ольга.

– То вона недобра, моя баба Ольга, – вирвалось у Володимира.

– Ні, – відповів князь Святослав, – нехай прощена буде княгиня Ольга, вона не винна, бо зробила так, як вимагали мужі ліпші, нарочиті, купці, бояри, вся Гора. І коли б я не виконав їх волю, то не був би й князем, не зробив того, що вже встиг і ще мушу зробити…

І знову якусь хвилину князь Святослав помовчав, закрив чоло руками, ніби його засліплювали блиск неба, хмар і води…

– А любив я тільки одну жону, – одірвавши від чола руки, далі мовив він, – і була вона справді робою в княгині Ольги, ключницею її була…

– Як її звали, отче?

– Малушею, – тихо сказав князь Святослав. – Малуша… Малка… Мала… – кілька разів повторив він. – І любив я її так, як люблять оце небо, хмари, Дніпро, рідну землю. Розумієш, як я її любив?

– Так, отче!

– От від неї, – закінчив князь Святослав, – і народився ти, Володимире. Запам’ятай, що мати твоя Малуша, Малка – роба, але ніколи не соромся цього, сину, бо це не тавро, а любов і честь моя. Нехай вона буде честю й моєму сину! Хіба сила в тому, що один князь, а один робочич? Сила в тому, хто з них любить Русь, людей наших, землю… Люби й ти її!

– Я люблю й любитиму землю, як і матір свою, – урочисто сказав Володимир. – Але, отче, де зараз моя мати Малуша?

Це було так просто й звичайно – син хотів бачити свою матір. А хіба сам Святослав не хотів би в цю хвилину побачити тут, у світлиці, любов свою Малушу?

Але він не знав, чи може зараз задовольнити волю сина, і тому сказав:

– Малуша жила в селі, куди вислала її моя мати, і я не міг повернути її, привезти до Києва, доки була жива княгиня Ольга. Але, помираючи, княгиня Ольга дозволила її привезти до города, і я привезу її. Ти побачиш її якщо не тут, то в Новгороді, я привезу твою матір…

– Що ж ви зробили?! – вирвалось у Володимира. – Привези, дай мені матір, отче!

Проминуло багато літ відтоді, як княгиня Ольга вислала ключницю свою Малушу до Будутина над Россю.

Багато води збігло в Росі, багато горя зазнала Малуша, а передумала стільки, що коли б тими думками та засівати землю, то вже все поле й шляхи від Росі до Києва поросли б шипшиною й тернами.

Та завжди у холодку тернів і шипшини витикаються з трави голубі квіточки, що звуться незабудками. У суярмному житті, серед трудів і клопотів про хліб щоденний ждала все чогось Малуша і надіялась. Чого ждала? А хіба є на світі людина, яка живе без надії?

Часто, а то й кожного дня, натомившись після важкої роботи, сідала Малуша на призьбі біля хижі, дивилась на Рось, яка червлено мінилась під промінням згасаючого сонця, переводила очі на хижі Будутина, над якими куріли вечірні димки, а потім прикипала поглядом до далекого обрію, туди, де стелився битий шлях на Київ.

Вона знала, що робиться в Києві. До Будутина часто приїжджали княжі люди, їздили смерди й з Будутина до Києва, Малуша жадібно ловила кожне їхнє слово про стольний город.

Малуша знала, коли князь Святослав сів на стіл, коли він одружився з угорською князівною. Дуже печалилась і тяжко пережила літа, коли князь Святослав ходив у хозарські землі, відтак рушив на ромеїв.

Вона бачила й воїв Святослава, які йшли тоді на брань і ночували під Будутином, дуже печалилась, що не було з ними Святослава. Може, думала вона, хоч здалеку подивиться на нього. Але князя не було, він поплив Дніпром. Вона дала воям його, що мала, – хлібину. Може, той, що їв, пом’янув спраглу її душу.

А потім до Будутина долинули нові чутки: під Києвом стоять печеніги… Чутки сполошили село: печеніги під Києвом, кожного дня вони можуть з’явитись і біля Будутина.

Тоді всі люди з Будутина залишили свої хижі й пішли в ліси понад Россю аж до Дніпра. Малуша також пішла з усіма. І вони жили в лісах та ярах дуже довго, вночі ходили до села, копали там різне зілля, багато днів з тривогою дивились на поле.

А однієї ночі, коли чимало печенігів їхало через Будутин і зупинилось ночувати на скелях біля Росі, боячись спати в полянських хижах, будутинці, а разом з ними й Малуша, взяли ножі, серпи, вила й кількох печенігів убили, а ще кількох наздогнали й потопили в Росі. Малуша була рада, що ходила з усіма людьми й що все щасливо відбулось. Це й вона допомогала князю Святославу, мстилась за муки сина Володимира в Києві.

Пізніше, якось уночі, в полі по той бік Росі почувся тупіт. Вершники їхали всю ніч, люди з Будутина чули, як коні бредуть через Рось, чули далекі голоси. Але боялись вийти з лісів, не спали всю ніч, ждали…

Тільки вранці дізналися, що вночі через Рось, їдучи на Київ від Дунаю, переправлялись вої руські і що з ними був князь Святослав…

О, коли б хто знав, як забилось серце у Малуші, коли вона почула, що минулої ночі тут був князь Святослав. Він був тут, він їхав повз хижу, в якій вона прожила так багато літ. Може, він, переїхавши Рось, зійшов з коня і стояв біля дверей її хижі?! Боги, боги, як близько біля серця Малуші проклали ви шлях князя Святослава! Чому ж ви не проклали цього шляху через серце Малуші?! Втім, вона була рада вже й тому, що князь Святослав повернувся до Києва, отже, він живий!

Але в Малуші боліло серце за сином. Хоч би почути про нього, дізнатись, що було з ним в час печенізької навали, як він зараз, чи здоровий?

І тоді, вперше за багато літ, Малуша відчула, що не може далі бути в Будутині. Вона вирішила будь-що іти, а якщо не пускатимуть – повзти до Києва.

Знала, що буде там усім чужа, зайва, – кому потрібна ще одна раба, яких у Києві і без неї вистачає?

Знала, що в Києві їй доведеться стерегтись, – крий боже, дізнаються про неї на Горі, на княжому дворі, – адже схватять, замучать, скарають…

Вона розуміла, що не може побачити ані князя Святослава, ані сина Володимира, – у них свої шляхи, у неї своя гірка доля…

А все ж Малуша не могла не піти й пішла, бо коли в людини спалена хижа, вона однаково хоче побувати бодай на пожарищі й руїні, коли в пташки зруйноване гніздо, вона однаково летить до нього й довго ще літає над ним, розвіваючи свою муку.

Тільки ж Малуші було важче, ніж їм, бо коли людина приходить на пожарище, вона може потужити й сльозами вгамувати свій біль, над зруйнованим своїм гніздом пташка може закричати, поквилити… А Малуша мусила мовчати, вона нікому не могла розповісти про своє горе й муки, бо добивалася здалеку до руїн своєї душі, до пожарища своєї любові.

І йшла Малуша з лісу до лісу, від весі до весі – в одній убогій хижі переспала, ще в одній погодували, – і над Дніпром, і над Россю, куди увесь час залітали то печеніги, то половці, люди охоче допомагали їй, як і багатьом бездомним.

Проте ця жінка поводилась не так, як інші. Вона не простягала руки, не розповідала про своє горе й бідність, не просила, а тільки розпитувала: як їй пройти до Києва, чи далеко до сусідньої весі?

Так, ця жінка, одягнена в просте домоткане чорне платно, зав’язана таким самим убрусом, у мотузяних постолах на босу ногу й з невеликим вузликом у руках, була убога, бездомна, як і тисячі інших, але трималась гідно, гордо… І хто вона, ця жінка із стомленим, змученим, але таким чудовим обличчям і великими карими очима?

До Києва Малуша прийшла надвечір, шляхом від Перевесища, і стала на Щекавиці, звідки видно було Гору, передграддя, Подол, Дніпро і Почайну.

Дивний і напрочуд красивий був Київ у цю передвечірню годину. За лісом, по той бік Щекавиці, спускалось велике багряне сонце, проміння його золотом заливало княжий двір із теремами, гріло чорні хижі передграддя, сягало до Дніпра й далі – в ліси й поле по той бік.

І Малуші здавалось, що збулась її багатолітня мрія. Вона хотіла побувати в Києві – і от він перед нею; вона змальовувала його в своїй уяві дивним і красивим – насправді він був ще кращим.

• Предыдущая
• 110/161
• Следующая