Святослав - Скляренко Семен Дмитриевич - Страница 15

• Предыдущая
• 15/161
• Следующая

І Малуша увесь час дивилась із свого куточка на цей світ, що відкривався перед нею. Досі вона такого не бачила, знала тільки своє село, кожну кручу біля городища над Дніпром, кожне деревце і кущик. Там, здавалося їй, і закінчувався світ, вона навіть не замислювалась, а що ж може бути далі?

А тут вони пливли день, два, три, і Малуша увесь час із захопленням дивилась на береги, що стрічкою розмотувались перед нею, на городища, що з’являлись попереду, велично пропливали й залишались позаду, на лодії київських купців, які зустрічались їм на водному шляху.

І навіть коли вечоріло, вона довго не спала, а сиділа в своєму куточку, дивилась на небо, де сяяло безліч зірок, на таємниче темне плесо, береги, що вночі здавались високими, страшними, і на самотні вогники, що блукали десь далеко в полі.

Усе ближче й ближче був Київ. Якось удосвіта вона побачила на горі, на правому березі, цілий город – з високими стінами, вежами, а внизу, під горою, сотні лодій. Це був Вишгород.

За Вишгородом Дніпро круто повертав ліворуч. Тут на стрижні сходились вітри з Дніпра й Десни, чорториями вирували води, і лодія, розрізуючи їх, рила носом високу хвилю, за нею лишався запінений, схожий на борозну слід.

Але одразу ж за шпилем, де Дніпро, прийнявши деснянські води, повертав праворуч, вітер затих, плесо заголубіло, в ньому відбилися ліси, луки над річкою Почайною, що допливала до Дніпра, високі гори, а на них город Київ.

Мов зачарована, дивилась Малуша навкруг. Випливали з голубої далини і все яснішали три гори, від вершин аж до Дніпра й Почайни вкриті лісами. У багатьох місцях ці ліси по схилах були вже вирубані чи випалені, і там всюди темніли рільні землі й людські оселі. Найбільше ж вирубано було лісів і найбільше жител стояло на середній, найвищій, горі. Там і був город Київ!

З лодії видно було вершину, де височіли побудовані з колод стіни Гори – з багатьма вежами, заборолами, ворітьми, ровами й валами, з околлям перед ними. За стінами під промінням сонця, що вставало все вище над Дніпром, золотом грали дахи теремів княжих.

Нижче від города, кільцем вкруг нього, ліпилися до стін, як п’явки, чорні дворища бояр, яким не вистачало місця на Горі. На цих дворищах стояло чимало хиж дворян – ремісників, холопів, рабів. Ще нижче розкидані були, неначе ластівчині гнізда, хижі, халупи, землянки простого люду – чаді. Це місце так і звалось – переграддям. За ним гори круто обривались, між ярами тяглось кілька шляхів до Почайни, ще один, найкрутіший узвіз, спускався до Дніпра нижче від Почайни.

Унизу, над самою Почайною – на Подолі, – знову видно було хижі, землянки, намети, на кучугурі височів дерев’яний Волос[49], біля берега на тихій воді стояли з опущеними вітрилами лодії й однодеревки киян. Від цього ж місця важкі пороми ходили й до лівого берега, де починався й зникав у лісах гостинець – шлях, яким рушали на конях у далекі країни купці з Києва і яким приходили сюди чужі люди – заморські гості.

Тільки лодії пристали до жовтих круч Почайни, як туди прийшли купці, пригнали вози, заходились все купувати, везти на торг. Гомін стояв на березі, іржали коні, під ногами людей хмарами вставала пилюга. Незабаром один за одним навантажені вози стали підійматись на кручі.

Добриня ждав, доки все це скінчиться, але й тоді, коли купці й вози зникли, не пішов слідом за ними, а зупинився на кручі й довго стояв замислений і неспокійний.

Аж тепер зрозумів він, що в Києві все буде не так просто, як здавалось йому здалеку, з Любеча. Приїдь до Києва він сам, як це бувало раніше, ні про що й думати: ось – Подол, он – Гора, всі ворота йому відчинені. З лодії встав – у гридницю попав. А вже там йому і веприна, і конина, і, як це водиться, кухоль меду. Але ж він приїхав не сам, з ним Малуша. Он вона сидить, загорнувшись у ряднину, на кормі; принишкла, мовчить, переляканими очима позирає на Почайну, на берег. Що робити з нею, адже на Гору, до княжого двору, якоїсь дівчини не пустять?!

Проте довго думати не доводилось. Він мусив щось робити, і то швидше, поки не настав вечір і на Горі не опустили мосту й не замкнули воріт.

– Ти вже сиди тут і жди, – сказав він Малуші, – а я піду поникаю там і повернусь.

– Я сидітиму й ждатиму, – відповіла дівчина і, щоб брат не турбувався, навіть посміхнулась.

Та коли Добриня закрокував по кручі й зник, їй стало страшно. Вона так загорнулась у ряднину, що видко було тільки бліде чоло й надзвичайно великі очі, і схожа була на пташку, що, почувши небезпеку, щулиться, ховається в своєму гнізді.

Добриня повернувся не швидко і зовсім не так, як могла уявити Малуша. Вона ждала, що прийде він такий, як їхав з нею в лодії, – звичайний, простий. Аж гульк – на кручі кінь ударив копитом, а на коні сидить князь чи воєвода. Вона хотіла щільніше загорнутись у ряднину, а вершник гукає до неї: «Малушо! Малко!»

Тільки тоді пізнала вона, що то Добриня сидить на коні, з щитом у лівій руці, з списом у правиці, ніби богатир, про якого розповідала їй мати.

Малуша одразу ж ластівкою випурхнула з лодії. Добре, що хоч вузлика – материн подарунок – не забула взяти. Стала оддалік від коня, дивиться, що буде далі.

А Добриня їй каже:

– Лізь до мене!

– Куди?

– Та сюди ж, у сідло…

Ще й руку подав.

Малуші це була не первина, на незасідланого коня в Любечі стрибала, учепилась і тут за стремено, за руку Добрині – і мов прикипіла на луці поперед брата.

Добриня торкнув коня, вони поїхали, і тоді Малуша побачила набагато більше, ніж із лодії. Вони їхали якийсь час по низині – Оболоні, де то тут, то там стояли убогі хижі й землянки, а праворуч і ліворуч за огорожею виростало всяке зело. То були, як пояснив Добриня, княжі огороди. Потім вони одразу пірнули у велике стовпище людей, що, збившись навкруг високого дерев’яного боввана, перед яким горів вогонь, кричали, сперечались, махали руками.

– Не бійся, – сказав Добриня, – це – торг, а ото стоїть бог Волос.

І Малуша довго озиралась на багатоголосий торг і на освітленого полум’ям вогнища бога, що срібними блискучими очима дивився на Подол, Почайну і, як здавалося Малуші, позирав також і на неї.

Коли ж Малуша одірвала погляд від торгу й бога, то помітила, що вони вже їдуть узвозом і що попереду них, зовсім близько, вималювалась на небі, ніби заступила половину його, висока гора, на вершині якої видно стіни, ворота, міст.

Але на цей раз Малуша так і не встигла побачити нічого на вершині гори, бо Добриня раптом закрив її щитом, ще й сказав:

– Отак під щитом і сиди, а вже потім все побачиш.

Ось чому сталось так, що Малуша потрапила на Гору, не побачивши нічого з того, що хотіла бачити, та й не розуміючи, що замислив і робить її брат. Вона зрозуміла тільки, що чомусь їй треба ховатись, зщулилась, як звірятко, за щитом, бачила тільки руку Добрині, якою він тримав ремінь щита, чула, як, важко ступаючи нагору, дихає кінь, чула, як важко дихає й Добриня.

А Добриня їхав, гордовито тримаючи поперед себе в лівій руці щит, правицею грав легенько списом. Ось копита коня затупотіли по мосту, на якому стоїть кілька сторожів города, ось ворота, біля них ще кілька сторожів. Але Добриня не помилився, він все зробив так, як замислив. Сторожі, які стояли на воротях, подивилися на Добриню, що, гордовито сидячи на коні й тримаючи щит перед собою, їхав мостом, але нічого в нього не запитали. Мовчали сторожі й тоді, коли кінь Добрині рушив у ворота. Скільки тих гриднів проїжджає цими ворітьми – один туди, другий сюди, з Гори їдуть – коні гарцюють, від Подолу підіймаються – коні ледве йдуть. А кожен гридень щось везе з собою – той козу, інший – вівцю, ще один – бранку з поля. Спробуй поговорити з ними, – не перекричиш, клопоту не оберешся, ще й до князя на суд потягнуть. А хто в князя за гридня дорожчий? Інша справа ремісник з передграддя чи купець з Подолу. З них можна запитати, з них можна і взяти. Для того й стоїть на воротях сторожа – береже князя со дружиною, але й себе не забуває.

• Предыдущая
• 15/161
• Следующая