Святослав - Скляренко Семен Дмитриевич - Страница 40

• Предыдущая
• 40/161
• Следующая

Але вороття до минулого вже не було, десь далеко-далеко затихала пісня:

Тепер на обрії був тільки місяць, що складався з двох половинок: одна справжня, друга – відбиток у воді. Ці половинки швидко зменшувались – місяць заходив. І Феофано неодмінно хотіла раніше, ніж зайде місяць, вирішити, що їй треба робити.

Вона уперто думала. Коли ж на обрії залишилась тільки тоненька скибочка, Феофано вирішила – імператор Костянтин повинен померти, імператором стане Роман, вона буде імператрицею.

Коли ж місяць зайшов, Феофано тихо вийшла з кітону й рушила в сад. Там вона й зустріла постільничого Василя.

– Що трапилось? Чому молода василіса не спить? – запитав він, пізнавши її тонку постать.

Вона подивилась на безбороде, з блискучими очима, з хитрою посмішкою в куточках уст обличчя, його виразно було видно й у півтемряві.

– Чомусь я не можу сьогодні спати, – відповіла вона. – У кітоні душно, болить серце, от я й вийшла сюди, в сад.

– Але імператор Роман може образитись.

– Імператор Роман спить після вечері й міцного вина так, що його й грім не розбудить.

Вона подивилась на постільничого.

– Тут усі багато п’ють, а ще більше п’яніють. Скажи, постільничий, ти також багато п’єш?

– Я п’ю рівно стільки, щоб не сп’яніти, – відповів він, – бо чим більше п’ють навкруг мене, тим ясніший мушу мати розум я.

– Це правда, – сказала Феофано, – я помічаю, що ти п’єш менше від інших і, мабуть, менше, ніж хотів би сам.

– Так, – щиро згодився він, – я завжди роблю менше, ніж хочу.

– А постільничому багато хочеться?

– Ні, – глухо сказав він, – багато я не хочу, а все ж дещо мусив би мати…

– Що ти мусив би мати, постільничий?

– Я хотів би спати, – відповів Василь, – коли сплять всі, працювати так, щоб люди шанували мою роботу, та ще…

– А ще що?

– Я хотів би мати те, що мені належить.

– А хіба постільничий не має того, що йому належить? – здивувалась Феофано. – Він – найближча до імператора особа, він перший серед усіх, він, напевне, найбагатша в імперії людина… Чого ж ще бажає постільничий?

– Що слава паракимомена й постільничого, що багатство й пошана, коли я не той, за кого мене вважають, і не такий, як хочу…

– Послухай, паракимомен, але хто ж тоді ти?

– Невже ти й досі не знаєш, Феофано, хто я?

– Не знаю…

– Я такий, як і ти…

– Не розумію…

– Ти – дочка шинкаря Кротира, а тепер жона імператора Романа. Моя мати – рабиня-слов’янка, але батько імператор Роман…

– Почекай, то ти брат імператора Костянтина і дядько мого чоловіка Романа?

– Так, Феофано.

– І ти не любиш брата імператора?

– Як і ти, Феофано…

– Так ось чому ти не можеш спати! Тоді поговоримо, дорогий мій дядьку! Я думаю, що ми – ти і я – зуміємо поговорити…

– Вони мене зробили безбородим, і в моєму серці залишилась тільки помста.

– Коли до почуття помсти додати пристрасть, буде страшний напій.

Повернувшись пізньої години на монастирське подвір’я, княгиня знайшла там всіх своїх жон, слів, купців, служниць – їх привезли з Великого палацу набагато раніше, одразу після закінчення прийому в Золотій палаті й Юстиніані, але всі вони ще не спали, ходили з келії до келії, голосно висловлювали своє захоплення, вихвалялись подарунками.

Одразу ж, тільки княгиня Ольга опинилась у своїй келії, кілька жон зайшли до неї…

– Не вємо, – запально говорили вони, – на небі-сьми були чи на землі… онде бог з чоловіки пребуває, ми не можемо забути красоти тоя, всяк-бо чоловік, аще вкусить солодкого, після того гіркоти не приймає…

Вони розповіли княгині, хто з них який подарунок одержав у Великому палаці: купці – по 6 мілісарій[113], священик – 8, сли – 12, а всі жони також по 12 мілісарій. Жони показували княгині ці золоті кружальця, на яких був імператорів знак – голова Костянтина з куцою бородою і товстими вусами.

– А тобі що подарували, матінко княгинє? Покажи!

Вона кивнула в куток, де на лаві лежало замотане в шовк блюдо з грішми, і вони кинулись туди, розгорнули шовк, вийняли блюдо, розсипали золоті, кинулись їх збирати.

– Чудо! – верещали вони. – Ні, немає на землі красоти такої…

– Ви ліпше вже йдіть спати! – зупинила нарешті княгиня Ольга жон, що ладні були сидіти тут і розповідати про чудеса Великого палацу до ранку.

Жони вийшли з її келії, але заспокоїтись не могли і ще довго стояли на подвір’ї, гомоніли, плескали руками.

Аж тоді, коли все затихло, княгиня Ольга покликала служницю й веліла їй запросити в келію до себе купців Воротислава, Ратшу, Кокора й кількох слів.

Вони не спали й одразу з’явились. Помітно було, що вони немало й випили у Великому палаці, а проте на ногах тримались твердо.

– Сядьте, купці мої й сли! – звернулась до них княгиня, сперлась руками на стіл, подивилась на свічу, що стікала воском, на блюдо з золотими…

Потім підвела голову, обвела усіх поглядом.

– То як же, купці мої й сли? Чи бачили чудеса Великого палацу – птахів співучих, левів рикаючих і самого імператора?

– Бачили, – відповів купець Воротислав, – і вельми милувались… Там, у Золотій палаті, зібрано чудес багато.

– А навкруг пустота, тлань і мряка, – засміявся раптом купець Ратша.

– Яка пустота і тлань? – поцікавилась княгиня.

– Купець Ратша випив надто грецького вина і всує згадує про пустоту й тлань, – підвівся й заговорив Воротислав. – Проте коли почав, скажу, матінко княгинє… Довго ото ми сиділи з ним на прийомі в Золотій палаті, де нас вельми частували всяким зіллям, а потім по надобі своїй вийшли з палати й пішли та й пішли. І от, по правді скажу, княгинє, таку ми побачили там пустоту й тлань, що й не сказати… Адже вони все поздирали, аби ту Золоту палату прикрасити. А пішли ми навкруг неї (всякими там сіньми та переходами), а там пустота, тлань, де-не-де каганці горять, скрізь плісень, імла. Обійшли чимало, ледве до Золотої палати добрались, і всюди однаково!

Княгиню Ольгу розвеселила розповідь купців.

– То правда, – згодилась вона. – Велика Візантія багата, розумна, але пустоти й тлані в ній вистачає… Коли б це багатство нам…

– Не такі ми ниці, матінко княгинє, – сказав Воротислав. – Нам аби не орди, не ця Візантія, та ще щоб пробитись з своїми товарами на схід сонця й сюди, на захід сонця, то ми б їх своїм багатством засипали… Ти б бачила, княгинє, що робилось з ними днесь, коли ми викладали свої дари! Адже заніміли, такого вони не бачили й не ждали. Оце чудо з чудес! І ти добре зробила, княгинє, що взяла в нас усі товари. Знай – не купила ти у нас їх, ми тобі їх подарували, і не ти давала дари імператорам – уся Русь! А вони що дали нам? По десять мілісарій кожному, а як по-нашому, то по гривні? Та я слугам своїм даю більше.

– Ось ще блюдо мені дали, – промовила княгиня.

Воротислав ступив уперед, взяв блюдо, підкинув його на руці, попробував на зуб.

– Що ж, – промовив він, – наші київські кузнеці не згірше зроблять, а золото це не щире, є в ньому мідь, се реку – іржа.

– На те я й покликала вас сюди, – суворо сказала княгиня. – І ви, і я з одним їхали сюди – говорити з імператорами, укладати ряд, аби-сьми могли торгувати тут, а гречини в нас і аби я могла взяти в них науку.

Княгиня замовкла й довго дивилась на свічу, що стікала й стікала воском.

– Імператор нині не став про це говорити, але обіцяв ще раз зустрітись і тоді про все домовитись. Як бути, купці й сли, – чи ждати?

– Горе, горе з імператорами цими, – зітхнули вони. – Але що ж, будемо ждати, княгинє!

Імператор Костянтин змусив руську княгиню вистояти кілька місяців на Суді, бо хотів якнайдужче вразити, приголомшити горду північну княгиню, показавши їй Новий Рим, велич його соборів і палаців, красу й багатство города.

• Предыдущая
• 40/161
• Следующая