Святослав - Скляренко Семен Дмитриевич - Страница 44
- Предыдущая
- 44/161
- Следующая
– Я думала про тебе, – щиро призналась вона, – і завжди боялась… Коли ти говорив, коли мовчав… і гримав на мене.
– А може, – сказав він Малуші, а більше, мабуть, собі, – може, я був суворий з тобою і гримав через те, що любив тебе?
– Ой княжичу, – жахнулась вона, – навіщо говорити такі слова, та ще в ніч на Купала? Ти робив як треба, бо сам княжич, а я роба. Хіба ж можна воднораз ненавидіти й любити? – Вона знайшла силу стримано засміятись.
– Можна, – відповів він. – Коли я ненавиджу, то від усієї душі, коли люблю – то до останку.
– То ти, княжичу, разом любив мене й ненавидів?
Він сказав дуже голосно:
– Ні, тебе я тільки любив. Ненавидів їх, усіх на Горі…
Так, пустивши вінок на воду, й пішла вона понад берегом, пильно придивляючись, чи тоне він, чи пливе.
– За що, княжичу, за що?
– За те, що зневажали тебе, за те, що для них ти була тільки роба… Я сварився, і кричав, і гримав на тебе за те, що ти корилась їм.
– Ні, княжичу, я не розумію, як можна разом ненавидіти і любити.
– Але ж мене ти не ненавидиш?
– Ні, княжичу, як я можу тебе ненавидіти, ти – княжич, я – роба…
– Ти знову про це… Слухай і запам’ятай, – перебив він її. – Я говорю правду. Клянусь Купалом…
У тиші, яка настала після цього і яку, здавалося, ще й заглибила ця купальська ніч, він почав:
– Слухай, Малушо! Отам, на Горі, і скрізь – на Дніпрі, у полі – мені чогось не вистачало… Спочатку я не знав, чого мені треба, перестав спати, вибирав зорі на небі, все когось ждав. А тепер знаю, що шукав: вибирав і ждав тебе, тільки тебе. Я люблю тебе, Малушо!
– Княжичу! – жахнулась вона. – Як можеш ти мене любити? Я проста дворянка!
Малуша розповіла йому про себе. Втім, що вона могла розповісти? Кілька слів про Любеч, батька й матір, ще про те, як приїхав і забрав її з собою Добриня, як він під щитом вивіз її на Гору, як взяла Малушу до себе ключниця Ярина.
– То гридень Добриня твій брат? – запитав Святослав.
– Так, князю, брат.
– Добрий гридень, – задоволено сказав Святослав. – Ніколи не думав, що ти його сестра.
І тут же подумав про те, що мусить зробити щось таке, щоб Добриня відчув його княжу ласку: пожалувати чимсь, дати добру зброю. Тільки Малуші княжич про це нічого не сказав, а, дивлячись на плесо й вогні, вів далі:
– А може, я й люблю тебе саме через те, – запально говорив він, – що ти не княжна, не боярська і не воєводина дочка. Я для себе місця не знаходжу там, на Горі, я ночей не сплю, думаючи про тебе, ти для мене краща всіх на світі…
– Не говори так, не говори, княжичу Святославе.
– Та чому ж не говорити?
– Мені страшно, і я дуже нещасна, якщо ти говориш правду…
– Клянусь Перуном…
– Княжичу, якщо судилось нещастя, навіть Перун мене не захистить…
– Не зможе Перун – я захищу… Слухай, Малушо, хіба це не щастя сидіти нам разом?..
Вона подумала й навіть заплющила очі.
– Так… щастя…
– А коли я тебе обійму, поцілую?
Малуша бачила зорі над собою, але одразу вони затьмарились, згасли. Близько перед собою вона побачила очі княжича, почула його дихання, міцна, дужа рука стиснула її до болю, до крику… Проте цей біль тривав коротку хвилину, всю істоту Малуші пронизали радість, щастя відчутої любові. Разом з Святославом, ніби на хвилях річки, Малуша попливла кудись далеко, може, і в самий вирій…
Їй здавалося, що вона спить, кілька разів вона ніби прокидалася, бачила купальські вогні, тремтливі їх відблиски на плесі, до слуху її долітали звуки пісні, але все це було так далеко. Нові й нові хвилі любовного шалу захоплювали її, підносили, несли далі й далі…
Проминуло багато часу. Вони прокинулись. Малуша була стомлена, немічна.
– Я проведу тебе, Малушо.
– Не треба, княжичу, вогні ще горять. Ніхто не повинен знати, де я була.
– Гаразд, Малушо! Але завтра ми зустрінемось, і я скажу тобі те ж саме, що й сьогодні. Де тебе ждати, куди прийти?
– Не знаю, княжичу.
– А коли я прийду через сіни в твою хижу?
– Я тебе чекатиму, княжичу. Тільки страшно, ой як страшно мені…
– Не плач, не плач, Малушо, все буде добре…
Малуша пішла на купальські вогні, тонка постать її вималювалась серед трав, а там і зникла в темряві ночі.
А княжич Святослав ще довго стояв над Дніпром. Навкруг нього пливла тиха, спокійна ніч. Було темно, як це буває перед світанням. Темряву не могли прорізати навіть кволі вогні, що догорали на лузі. Найгостріше око серед цієї пітьми не помітило б, де кінчаються на обрії береги й Дніпро, а де починається небо. Яскраво світилися угорі зорі, десь глибоко внизу під кручею дзвінко плескалася вода.
Княжич Святослав був щасливий, він відчував усю велич цієї ночі, вдихав тонкі пахощі квітів, трав, води, чув пристрасну стару, але вічно нову пісню солов’їв, що співали тієї ночі так само, як і сьогодні.
Щастя, безмежна радість, любов до життя обгортали його, гріли серце, живили душу. І особливою радістю була та, яку він пережив цієї ночі. Княжич Святослав почував себе найщасливішою людиною в світі, він глибоко вірив, що любить Малушу і може знайти щастя з нею.
Вогнища на лузі палали, молодь хотіла, либонь, гуляти до самого ранку. Наблизившись до вогню, Малуша одразу ж потрапила у вир пісень, криків, танців.
Але тепер вона вже не зупинилась, а швидкою ходою, скрадаючись між кущів, попрямувала до узвозу, щоб швидше дістатися на Гору, піти в свою хлівину, залишитись на самоті з своїми думками.
Раптом вона почула за собою кроки. Той, що йшов за нею, поспішав, намагався її наздогнати. Подумавши, що це, може, княжич Святослав, вона, аби тільки не зустріли їх разом на воротях, пішла швидше, мало не побігла. Але кроки позаду лунали все ближче, все чутніше.
Нарешті Малуша зупинилась, бо зрозуміла, що однаково не втече. Хтось у темному підійшов до неї й також зупинився. Вона придивилась і в червонкуватому відсвіті вогнів від Почайни побачила обличчя гридня Тура.
– Ти гнався за мною?
– Так, побачив тебе і погнався…
– Навіщо?
– Щоб тебе хтось не скривдив цієї темної ночі…
– Хто ж мене міг скривдити?
– А хіба я знаю, Малушо? Купало – великий чародійник, він часом удалий, часом п’яний. Я увесь час, відколи ти тут, на Горі, чогось потерпаю за тебе…
Вони йшли поруч – Малуша легкою, нечутною ходою, він – важко, твердо, впевнено, як ходять гридні.
Тільки в словах Тура не було певності.
– І ще я боявся, – вів він далі, – щоб ти мене не скривдила…
– Чим же я тебе, Туре, могла скривдити?
– Хто знає? – відповів він. – Коли б ти була такою, як я, і коли б ти була між нами, я б тоді не боявся. А коли ти стала ключницею, опинилась у теремі, я боюсь за тебе.
Після всього, що сталось цієї ночі, їй важко було зрозуміти, про що говорить і на що натякає Тур. Але її вразили щирість і теплота цього простого гридня, що так багато вже зробив для неї й ще раз виказав свої почуття цієї ночі. Тому Малуша й промовила:
– Слухай, Туре! Та ти ж сам, зустрівши мене на Горі, казав, що коли я виїхала сюди під щитом, то буде мені честь і слава…
– Так, я говорив це…
– То невже ж ти зараз не хочеш мені честі й слави?
– Хочу!
– Помолись за мене!
– Молюсь! – зупинився він і подивився на всіяне зорями небо. – Нехай Перун дасть тобі тут, на Горі, велику честь, славу, щастя…
– Не поспішай, Туре! – сказала Малуша, помітивши, що він хоче йти далі. – Я також постою й помолюсь. Перуне, дай щастя мені і гридню Туру. Даси? Він дасть, Туре, бачиш, як нам посміхаються зорі. А тепер ходімо. Тут так темно, дай мені руку.
Він взяв її руку і обережно повів узвозом. Недалеко на тлі синього неба вже видно було міст, ворота.
– Перун кожному дає свою долю, – тихо говорив Тур. – Але в мене немає, не було ще щастя, долі…
- Предыдущая
- 44/161
- Следующая
