Святослав - Скляренко Семен Дмитриевич - Страница 80
- Предыдущая
- 80/161
- Следующая
Стоячи на кермі, князь дивився навкруг, ніби бачив усе це вперше. Гострим, звиклим оком він помітив, що далеко-далеко за Дніпром ледь почало ясніти небо. Скоро світанок. І роса опадала на одяг, дубове кермо, – скоро новий день.
І тоді він особливо виразно почув, як завжди буває перед світанком, що близько, зовсім близько над берегами співають солов’ї. Вони співали поруч, у кущах, які минали лодії, скрізь на берегах, десь по той бік Дніпра.
Коли князь Святослав вслухався в цей солов’їний спів, йому здалося: то не солов’ї співають, а вся земля, що прагне життя, щастя, любові. А хіба не про те ж саме промовляє небо на сході – звідти йде світанок, світло хоче знищити ніч, розвіяти тьму?
Так чому ж не жити людям серед цієї краси й дозвілля, жити тихо, мирно, щасливо? Цього ж і тільки цього прагнуть вої, що сидять на лодіях. Не за здобиччю ратною ідуть вони в далеку сторону – хочуть миру.
«Але хіба, – думав князь Святослав, – був і є на землі мир? Брані були допреже дідів наших і при отцях наших, світ стоїть до брані, брань стояла до світу. І зараз тихо над Дніпром, тихо в луках навкруг, співають солов’ї, вої сплять, прагнучи миру й любові, а десь уже чатує, гострить меч ворог, він хоче поневолити цих людей, знищити Русь».
Князь Святослав дужою рукою повернув кермо. Ніс лодії різав плесо, за упругами дзвеніла вода, за кермом рябіла хвиля, кипіли вири.
Знак на небі уночі показував їм шлях на захід. Це знак перемоги!
2
Воям князя Святослава щастило. Усю дорогу, аж до порогів, стояла незвичайна яснина, вітер попрощався з ними востаннє біля Києва та й подався в інші землі…
Але в щасті цьому таїлося і нещастя. Вітрила на лодіях лежали згорнуті, доводилось пливти тільки на веслах, гнати важкі лодії було дедалі трудніше, дні стояли гарячі, смалкі, задуха не зменшувалась навіть ночами.
Швидко спадала й вода. Біля Києва, Родні й ще якийсь час лодії, коли навіть на них не гребли, несло за течією, вони пливли ніби в широкому морі. А далі води одшуміли, стали в берегах, на кручах засихали вже збиті повінню заплави. Усі турбувались: як буде в порогах, пощастить їх пролетіти на веслах чи, може, доведеться виймати волоки?
Недалеко від самих порогів, де на берегах громадились кам’яні скелі і де каміння вже рябіло по всьому плесу, лодії зупинились. Старі вої, що не раз пливли цим шляхом ще з Ігорем, залишили лодії, пройшли плавнями до першого порога, надвечір повернулись назад, та з невеселими вістями.
У порогах, розповіли вони, ще було багато води, перші три пороги можна пролетіти на веслах, на веслах пощастить, напевне, пройти й три пороги на пониззі. Але у головний поріг – Неясить – на веслах вони не наважувались рушати.
Усю ніч лодії стояли в плавнях біля берега. Завидна вої наварили їжу й повечеряли, щоб вночі не запалювати вогнів, а на скелях і далі в полі поставили сторожу. Тут, над порогами, блукали з своїми улусами печеніги, треба було стерегтися. Ніч минула спокійно, ніхто й ніщо не потривожило стомлених дорогою воїв. Тільки запалилась на сході денниця, всі прокинулись. На лодіях ставили нові керма – дубові, гребці готували весла, чимало воїв стали з довгими жердинами на упругах, щоб, на випадок потреби, відштовхуватись від каміння. Тоді ж на лодіях почали підіймати й укоті.
Не всі лодії рушали в пороги разом. Одривались від берега по одній, кожна випливала на плесо, шукала виру – і летіла вперед… Гребці навіть не брали весел, течія була така швидка, що досить було керма – і лодія слухняно завертала між гострим камінням. Коли ж одна зникала на обрії, рушала інша…
Перший поріг, який одні вої називали Будилом, інші – «Не спи!», а перелякані гречини за ними – «ессупь!», ледь було видно під водою. З обох берегів тут у Дніпро врізувались дві камінні забори, далі від берегів вони зникали під водою, а на самому плесі над заборою широким потоком линула вода: там ледь-ледь рябіла хвиля. Одна за однією, мов випущені з луків стріли, пролітали лодії цей поріг, виходили на чистоводдя.
Але вдалині у цей час з’явився острів – там знову був поріг, Дніпро в цьому місці дуже вузький, тільки один прохід був на плесі, між двома скелями, і треба мати добре око, міцну руку, щоб лодія пролетіла, не черкнувшись каміння між скелями.
Проте і цей поріг лодії одна за одною проходили щасливо. А попереду вже шумів Будило. Це був тихий, спокійний поріг. Будилом його прозвали, бо за ним зовсім близько гула страшна Неясить.
Уже здалеку було видно, як шипить, вирує вода в Неяситі. Зрадливе пасмо каміння там одразу ж під водою перетинало Дніпро від берега до берега. Подекуди каміння, як гострі ікла, витикалось із води. Спадаючи, вируючи на цьому камінні й між скелями, вода в Дніпрі шуміла так, що луна котилась далеко берегами.
Вої з страхом дивились на цей поріг. Вони були певні, що тут під водою живуть страхітливі водяники, що це вони виткнули з-під води свої гострі ікла, що вони вічно неяситні – жадають людської жертви, присмоктуються, ловлять мацьками лодії, які рушають у поріг, перевертають їх, жеруть людей. Боротись з Неяситтю? О, це було не під силу людині.
Лодії зупинились вище Неяситі, вої виймали з них приготовлені ще з Києва волоки – дерев’яні котки. Волокти лодії доводилось по низькому берегу, а тут у ярах і лісах завжди чатували печеніги. Тому частина воїв клала котки, витягала лодії на берег і волочила їх вподовж всього порога, а ще більше воїв з списами й луками напоготові йшли в яри й ліси над берегом, щоб одбивати, якщо буде надоба, печенігів.
Волоком треба було пройти шість тисяч кроків. Вої князя Святослава знали, що коштує кожен з цих кроків. Вони переносили до самого кінця порога вантажі на плечах, але лодії однаково були важкі, посувались на котках повільно, вгорі висіло смалке сонце, гарячий пісок обпікав ноги, всі обливались потом.
З самого ранку до пізнього вечора волочили по піску лодії, навіть ніч не зупинила роботи. Ранок другого дня застав їх на кручах проти скель Неяситі. Але вже зовсім близько була тиха вода, і незабаром, коли сонце підвелося високо в небі, лодії одна за однією стали спускатись на воду. Неясить була позаду.
І вже їх не лякали три пороги за Неяситтю – Вільний, Вручий, і останній – на стрижні; після перших порогів і Неяситі лодії проходили їх впевнено, швидко.
Ще деякий час Дніпро линув між двох високих кам’яних берегів, що нагадували вузькі ворота. А там вої опустили у воду весла, могли й спочити на широкому плесі, далі за яким посеред Дніпра височіли скелі й зеленіли ліси на острові Григорія.[147]
Здалеку було видно на ріжку острова велику площину, де стояв старий крислатий дуб. Під ним гості й вої, що збирались рушати в пороги, а також і ті, що щасливо їх проминули, завжди приносили жертву.
Жертву – хорта і півня, як це водилось по покону, – складав Святослав, бо в поході він був князем і жерцем. Він стояв перед високим дубом, на якому тріпотіло молоде листя, а між гіллям висіли зотлілі полотнища, заіржавлені, пощерблені мечі, пробиті шоломи і списи – жертви багатьох людей і язиків, що минали цей священний острів.
Тепер перед дубом на острові поклав меч і щит Святослав. Він дякував богам за те, що вони допомогли воям його пройти пороги, він просив і надалі допомагати їм…
Позад нього стояли вої. Коли князь Святослав склав жертву й землю під дубом змочила кров хорта і півня, вої стали на коліна, з уст їх зірвалась молитва – давня молитва пращурів:
Князь Святослав стояв проти дуба, за яким спускалось велике, багряне, схоже на жорно сонце, і думав про те, чи доведеться йому і всім їм ще раз стояти тут і складати вдячну жертву?!
147
Острів Григорія —Хортиця.
- Предыдущая
- 80/161
- Следующая