Святослав - Скляренко Семен Дмитриевич - Страница 89

• Предыдущая
• 89/161
• Следующая

– Да живе князь Святослав! Да принудим ромеїв до миру… Другарі!

Князь Святослав стояв, дивився на цей людський натовп. Він розумів, що цими людьми керують найрізноманітніші почуття: ненависть і любов, страх і відвага. Але є між ними й такі, якими керує лжа і облуда.

Вої князя Святослава швидко йшли вперед, вже в їхніх руках було гирло Дунаю й Малий Преслав, вони просувались вгору по Дунаю й займали фортеці, сунули низиною між Дунаєм і Руським морем, далі й далі на південь берегом, займаючи там затоки й городи, – аж до Варни.

Багато жорстоких війн знав цей куточок землі між Дунаєм і Руським морем, кожен камінь тут і кожна піщинка политі були людською кров’ю. Кожна з фортець високо на горах над Дунаєм в різні часи знала облоги, наступи, голод. Бувало, що війська імператорів, а пізніше війська болгарських каганів довгі місяці тримались у фортеці і ніяка ворожа сила не могла їх взяти. Був час, коли цар болгарський Симеон, оточений уграми, заперся в Доростолі, кілька місяців тримав облогу і зрештою пішов у наступ проти угрів, прогнав їх у Ателькуз.

Воїв князя Святослава не затримала ні одна фортеця. За короткий час вони взяли вісімдесят городів над Дунаєм, сотні городищ на долині, ще багато городів над Руським морем. Відколи стояли Родопи і відколи п’ять морів бились у круті береги Болгарії, ніяке військо в такий короткий час не доходило до вершин Родопів, ніяке військо так швидко не посувалось уперед.

Вої князя Святослава жорстоко, не шкодуючи крові, боролися з болярами і їхніми дружинами. Убогі ж болгари – всі ті, кого боляри прозивали простими людьми, смердами, париками, – приєднувались до війська князя Святослава.

Коли князь Святослав взяв Доростол, до нього прибули гонці із-за Родопів, від коміта Шишмана[160] і його чотирьох синів, які недавно підняли повстання проти Петра і не визнавали тепер Преслави…

Гонці повідомляли, що там, над Адріатичним морем, ждуть Святослава, і тільки він промине Преславу, приєднаються до нього, щоб разом іти проти ромеїв.

Планина горіла, тут тепер знову згадували царя Симеона, його іменем вітали один одного, ім’я його і князя Святослава відкривало ворота фортець. І вже кільце все тугіше й тугіше стягувалось навколо Преслави, з її стін уже видно було заграву пожеж над Дунаєм, заграву в горах на заході, заграву – в бік Руського моря. В одному тільки місці не видно було заграви – на південь від Преслави – у Візантії. І туди – через ущелини в горах, – до Константинополя, і назад, з Константинополя до Преслави, летіли й летіли гонці.

Про все це, звичайно, чує, все це знає імператор Никифор. Вої князя Святослава ідуть не так, як би хотів він. Мовчить патрикій Калокір, мовчить Святослав, страх і відчай поволі починають вповзати в душу імператора.

О, коли б знаття, він би ніколи не став кликати князя Святослава сюди, в Родопи, ще й платити золото. Переляканий василевс починає збирати до Константинополя військо, сюди ідуть легіони, які стояли досі в західних фемах. Стратиги за наказом імператора висилають свої війська, вони заливають сірим потоком узбережжя Золотого Рогу.

На протилежному березі Золотого Рогу, в Галаті, починають лагодити старі, побиті й закладають нові дромони, хеландії, скедії. Із голубої імли Пропонтиди до Константинополя поспішають кораблі з легіонерами із Азії.

Велике військо вимагає зброї, і її кують у майстернях на Галаті й біля Влахерну, – кують мечі, списи день і ніч, безперервно. Там же, в майстернях, готують величезний ланцюг і тягнуть його через Золотий Ріг від Сотенної вежі Юстиніанової стіни до Галатської вежі на протилежному березі. Ця вежа досі була відома тим, що в ній жило кілька ченців, які нібито виліковували жінок від безпліддя. Тепер почеплений до неї ланцюг мусив рятувати Великий палац від лодій Святослава.

Здавалося, що Константинополь і всі його прибережні феми були добре захищені з суходолу й моря. Усі ждали, що імператор Никифор вирушить з своїм військом проти Святослава. І сенатори, і всі чиновники одверто й давно говорили про це.

Але Никифор не поспішав. Імператор Візантії не вагався – іти йому чи не йти проти Святослава. Питання це імператор Никифор вирішив давно, ще тоді, коли посилав до Києва василіка свого Калокіра. Інші причини змушували Никифора стримуватись з походом у Болгарію.

У імперії було неспокійно. Сидячи в Константинополі, імператор Никифор відчував гаряче дихання з Європи. Там імператор Оттон Перший посувався з військами своїми в Південній Італії, він уже вийшов до моря, біля Сицилії кораблі його зіткнулись з численним могутнім флотом Візантії…

Сталося щось незрозуміле. Візантійський флот мав дромони, чудові хеландії, кубари, в його розпорядженні був грецький вогонь, і все ж він був розбитий, потоплений…

Неспокійно було також і в Азії. Там у Сирії й навкруги – у Ісаврії, Кілікії, Фінікії – протягом кількох років не вгавали повстання проти імперії, і імператор Никифор давно послав туди свого доместика схол[161], славетного полководця Іоанна Цимісхія з наказом будь-що придушити повстання.

Але протягом цілого року Іоанн Цимісхій не міг придушити повстання в Азії, все стояв під стінами Антіохії, і імператор Никифор змушений був послати туди на чолі кращих легіонів стратопедарха патрикія Петра, про якого всі говорили, що він муж хоробрий, жорстокий до ворогів. Водночас роздратований імператор велів, щоб Іоанн Цимісхій негайно повертався до Константинополя.

У самому Константинополі також було важко. Три роки підряд у імперії був неврожай, феми, які межували з Болгарією, охопив голод, нестача харчів гостро відчувалась і в столиці. Тут усю торгівлю хлібом взяв у свої руки, з відома, звичайно, імператора, його брат – куропалат Лев Фока. Він скуповував весь хліб, який довозили до Константинополя, і продавав його по високій ціні, наживаючи тисячі кентинаріїв.

Лев Фока був не один. Кожен патрикій, сенатор, найменший чиновник, крім великої платні, яку він одержував з царської скарбниці, намагався ще щось заробити. Всі вони торгували будинками в місті, маєтками в фемах, тисячі рабів працювали на імператора і його поплічників. Голодне, зубожіле населення Константинополя і ближчих фем було доведене до відчаю.

Канцелярію єпарха міста, що була недалеко від Великого палацу, кожного ранку оточували м’ясники, хлібопеки, торговці милом, воском, полотном. Вони скаржились, що Колхіда й Керосун не продають їм полотна, що ніхто не хоче гнати баранів і худобу з Сангарії й Нікомідії, що в Таврії нібито ніколи не було свиней.

Та не тільки торговці товпились біля канцелярії єпарха. Сюди йшов і голодний люд столиці, нарікаючи на те, що не було роботи, а коли вона й траплялась, то за свій заробіток не можна купити хліба.

Дедалі більше й більше в столиці поширювались грабіж, розбій, вбивства. Уночі то тут, то там спалахували пожежі, то тут, то там злодії розбивали крамниці. Паліїв і грабіжників ловили, в’язнями було набито всю преторію, але це не допомогло. Місто вирувало, хвилювалось.

Хвилювання і неспокій ще більше сколихнули місто, коли туди дійшли чутки про перемоги князя Святослава в Болгарії.

На іграх в Іподромі, в надзвичайно урочистий момент, коли на арену вийшли всі учасники ігор, а імператор Никифор разом з імператрицею Феофано з’явився у своїй ложі, щоб вітати людей, на лавах почулись крики: «Хліба!.. хліба!..» – далі свист. В імператорську ложу полетіло каміння.

Імператор Никифор і Феофано змушені були тікати з Іподрому. Через вузькі переходи Кафізми, підвали храму Дафан і галерею Маркіана вони потай пробрались до Буколеону.

Цей Буколеонський палац імператор Никифор велів будувати ще тоді, коли сів на престол, бо він боявся жити у Великому палаці, де царювали й гинули насильницькою смертю імператори – попередники Никифора.

• Предыдущая
• 89/161
• Следующая