Святослав - Скляренко Семен Дмитриевич - Страница 93

• Предыдущая
• 93/161
• Следующая

А Сурсувул біг покоями царя. Сторожа догідливо розступалась перед ним і проводжала низькими поклонами.

Але що це? Зайшовши до одного з покоїв, він почув, як десь близько співає великий хор чоловіків. Хор співав урочисто, дужо:

Роздратований Сурсувул відчинив ще одні двері. Хто в царському палаці сміє говорити і співати про мир, коли над Дунаєм гине слава Болгарії?

І коли Сурсувул на всю силу своєї руки відчинив ще одні двері, то побачив, що там під стіною стоїть хор, а посеред покою кілька священиків підняли хрест над ченцем, що схилив голову до підлоги.

– Що тут робиться?! – крикнув Сурсувул.

Чернець підвів голову, і Сурсувул побачив кесаря Петра – у чернечій рясі, блідого, з довгим волоссям – зовсім не схожого на самого себе.

– Кесарю! – заволав Сурсувул. – Ми відступаємо… Іде останній бій…

Найбільше ці слова вразили, мабуть, співаків та ще священиків. Співаки обірвали спів і, намагаючись не тупотіти ногами, вийшли в сусідній покій. Священики опустили хрести й одступили назад…

Тільки кесар Петро не змінився й не здригнувся, почувши слова Сурсувула, бо те, либонь, що він пережив до появи болярина, було страшнішим, ніж те, що йому сказав Сурсувул. Кесар все ще стояв на колінах, байдужими очима дивився на Сурсувула, сказав:

– Ти шукаєш кесаря? Але його тут немає…

– Що ти говориш, кесарю? Що чую від тебе?

– Те, що я сказав… Кесаря Петра, якого ти шукаєш, тут немає. Є тільки чернець Петро. Продовжуйте, священики! – сказав він байдуже.

– Прокляття! – крикнув Сурсувул. – Геть! Геть звідси! – заволав він і рушив з кулаками на священиків. Ті знали вдачу головного болярина і стрімголов кинулись з покоїв.

– Кесарю Петре, – сказав він, коли священики залишили світлицю. – Встань, бо не гоже кесареві стояти навколішки тут, перед оцими священиками, ченцями і передо мною, болярином твоїм…

Не піднімаючи очей, кесар Петро повільно встав, слухав, що скаже далі Сурсувул.

– Болгарія гине, – вів далі головний болярин. – І ти в цьому винен.

– У чому я винен? – безпорадно промовив кесар.

– У всьому, – коротко відповів Сурсувул, – і про це не будемо говорити. Але зараз, у цю ніч, у цю годину, ще можна врятувати Болгарію. Ходімо до твоєї опочивальні. Іди-бо, дай мені свою руку…

І болярин підтримав руку кесаря Петра, завів його до опочивальні.

– А тепер, – промовив він, – я наллю тобі келих, з якого пив каган Симеон, і ти мусиш випити його до дна, яким би гірким не було це вино…

Поспішаючи, він узяв з полиці келих, який каган Крум зробив з черепа імператора Никифора Першого, і з корчаги налив у нього червоного вина.

– Пий! – владно наказав він.

– Чому я мушу пити?

– Ти мусиш випити, щоб знову ненавидіти, як і колись, імператорів Візантії і щоб подати руку русам і їхньому князеві Святославу.

– Руку Святославу? Іти на Візантію?

– Так, іти на імператора Никифора разом із князем Святославом. Пий це вино або вмирай, кесарю!..

Кволою рукою кесар узяв келих, якусь мить тримав перед собою і раптом випустив його з руки…

За годину боляри, як було їм наказано, зібралися в одній із палат Преславського палацу. Вони не знали, що робиться в цей час у покоях і навіщо їх кличуть кесар і болярин Сурсувул, і тому збились у покоях, стиха між собою говорили, ждали.

Нарешті двері до покоїв кесаря розчинились, звідти вийшли, стали з списами в руках заковані в броню вої. Боляри стихли, завмерли на місці.

З покоїв кесаря вийшов болярин Сурсувул. Він важко ступав уперед, зупинився біля золотого трону кесарів.

– Боляри! – сказав він, і голос його пролунав, як удар по бильниці серед темної ночі. – Кесар Болгарії Петро, син Симеона, тільки що помер у своїй опочивальні. Помираючи, він випив з келиха кагана Симеона і заповів нам…

Але болярин Сурсувул не закінчив говорити, бо раптом на дверях до палати почулись кроки, шум, брязкіт зброї. Кілька чоловік швидко увійшли до палати, за ними прямували вої в бронях.

Попереду всіх прибулих ішов кесаревич Борис.

– Де батько? – запитав він у болярина Сурсувула.

– Кесар Петро помер…

Кесаревич Борис вийшов і зупинився на помості біля трону.

– Вічна пам’ять кесареві, – почав він. – Шкода, що я не встиг прийти із Константинополя з великою дружиною, а ще більше шкода, що сюди ще не дійшов з численним своїм військом імператор Никифор. Але він скоро тут буде…

Болярин Сурсувул тільки зараз, здавалося, зрозумів, що сталось, але пізно вже було щось робити, пізно було боротись із кесаревичем і імператором Візантії. Вони ще раз перемогли болгар.

А вже в палаті гриміло:

– Нехай живе кесар Борис! Многі літа кесареві Борису!..

Паракимомен Василь раптом і на здивування всіх захворів. Звичайно, всі – і божественний імператор, і смертні люди – час від часу хворіють, лікуються, одужують, знову хворіють. Але паракимомен, він же і постільничий імператора, цього права не має, бо супроводжує імператора, коли той здоровий, не відходить від його ложа, коли імператор хворий.

І все ж паракимомен Василь захворів. Кілька днів підряд він скаржився всім у Буколеоні, що нездоровий, – у нього справді гарячково, а особливо надвечір, блищали очі. Коли він щось подавав імператору, в нього тремтіли руки, говорив задихаючись, сухий його кашель чути було вночі в покоях Буколеону. Зрештою він не зміг працювати, і кілька рабів однесли його на ношах у власний будинок, що стояв на руїнах Акрополя над Золотим Рогом.

Імператора Никифора це виводило з себе. Він у думках лаяв і проклинав паракимомена, що зараз був йому потрібен, як ніколи. Часто посилав до нього етеріотів на чолі з начальником Львом Валентом, допитувався в них, як почуває себе хворий, радив звернутись до лікарів-болгар, що знались на травах, і сам послав до Василя лікаря з Єгипту Уне-ра, який вдало лікував константинопольських патрикіїв і їхніх жон печінкою з крокодилів і гадючою отрутою. Але паракимомену ніщо не допомагало.

Імператор багато пив, але мало їв, у довгі осінні ночі його мучило безсоння, він лягав у своє ложе, але одразу схоплювався, бо йому вчувались підозрілі звуки за вікном, кроки в покоях і самій опочивальні… Тоді імператор кликав великого папію Михайла або начальника етерії Льва Валента, цікавився, чи спокійно в палаці й затоці, а сам дивився на лики імператорів колишніх, падав навколішки перед іконами й молився, молився…

Звичайно, тривати так без кінця не могло, великий папія Буколеону Михайло забирав усе в свої руки, цьому потурав і сам імператор, бо, як йому здавалось, це був цілком відданий імператору чоловік, він, як тінь, ходив слідом за ним, уночі ні на хвилину не склеплював повік, на перший поклик з’являвся на порозі.

Не забувала свого улюбленого імператора і Феофано. Вона розуміла, що тепер потрібна йому більше, ніж будь-коли, і проводила з ним довгі вечори, а часто й ночі, примушувала молитись не дерев’яним іконам, а живому, жагучому її тілу.

Проте на цьому не закінчилось лихо імператора Никифора. У ці ж дні помер батько його Вард Фока.

Смерть його не була несподіванкою. Вард Фока прожив на світі майже сто років, довго хворів, давно повинен був переселитись до предків. Але імператор Никифор тяжко переніс цю втрату, дуже печалився, коли довелось ховати батька. Сам ішов під охороною етерії через весь Константинополь за труною до кладовища за Софійською пристанню. З ним поруч крокував брат його Лев Фока, що торгував хлібом, кілька небожів.

Увечері напередодні десятого грудня імператор велів зробити в Софії службу. Її провадило багато священиків і дияконів, у олтарі на почесному своєму троні сидів патріарх Полієвкт – старий, немічний, глухий, – його завжди приводили в собор, коли там молився імператор.

• Предыдущая
• 93/161
• Следующая