Ангели помсти - Ульяненко Олесь - Страница 14

• Предыдущая
• 14/56
• Следующая

– Я дзвонив батькові.

– Брешеш, Рибка, брешеш. Батько про нього чути не хоче… Батько не хоче й чути про цього виблядка, – повторив я і з цими словами вийшов, незчувшись навіть, як проскочив темний коридор. Я вийшов на вулицю. Стояла уже осіння темінь. Дуло холодним вечірнім вітром з піском і пилюкою. На тому боці, хитаючись, попадаючи на жирні ліхтарні плями, йшов Жора Стрижак. У дуплину п’яний. Він побачив мене і зупинився. Привітався широким театральним жестом і заревів:

– Гриш-а-а! Собаковод! Прівєтствую весь твій собачий виводок! Ану йди сюди, сучий потрух!

– Шо тобі, Жора? – віднєкнувся.

– На хуя мені штраф виписали? – заверещав він у відповідь.

– Погано работаєш, Жорік. А будеш хуліганити, то п’ятнадцять діб будеш гівно на дільниці прибирати.

– Г-к. Сам ти гівно, – умиротворено муркнув Жора.

– Жора, іди додому, – сказав я, продовжуючи стояти невідомо чого. Стояв і чекав, коли все закінчиться. Коли Жора відіграє свою прелюдію. А Жора розстібнув матню і сцяв прямо під пам’ятником Третяку. Дунув вітер – і Жору обмочило. Він розвернувся, але не тим боком, і знову історія повторилася. Жора щось мугикнув, та позиції вже не змінював. Я почекав, коли все закінчиться, підійшов і відвів його вбік.

– Гришо, – захрипів він пропитим басом. – Цигани поїхали шукати Батрака.

– А на хуя їм Батрак? – склеїв я дурня.

– А шоб було дохуя, Грицуня. Ку-ку нашому сраному мажору, – Жора гикнув. – Шкода, шо на зону не попаде. Там би йому сраку на німецький хрест порвали. І усь-о-о-о… – Жора потеліпав додому.

Після того я його більше не бачив. У той рік багато пішло; в той рік багато чого визначилося, наче викреслило, видряпало, пізніше, через багато років, наклало густої фарби. І потім, коли осінь заглядає у мої очі, як у вікна, і я, спостерігаючи, як оранжевими колобками вітер гонить листя, звертаюсь до пам’яті, що заскорузла нервовими клубками у голові, що все більше і більше зраджує, показує лише те, чого хочу я, а не Бог, і ця думка мене так страшить, що я п’ю щодня, доки ніч не покриває всі думки і почуття. Так воно завжди буває, принаймні з такими, як я, не інакше. Да, так завжди буває з тими, хто служить, чорт забирай, зовсім не відомо кому. А тоді я не знав, де Ульяненко і де Марго: разом, поодинці? Але, сам не розуміючи чому, побажав їм везіння, бо чомусь враз усе стало на свої місця, хотілося того комусь чи ні; все робилося задля того, щоб розв’язатися неприємністю, але, на щастя, не для мене. Саме так. Ноги налилися неприємною тяжкістю, і, перевалюючись, я пішов до Марії Ульяненко. Стара Ульяненчиха жила на 8 Березня, в маленькій однокімнатній квартирці, переділеній невісткою стіною, де колись мешкав Пейса, молодший з Ульяненків, Володька, друг нині покійного Володимира Негруци. Пейсу вбили, а Негруца, єдиний його товариш, ще був тоді живий. Ми обидва, Негруца і я, знали, хто це зробив, але одного це мало обходило, він виливав скорботу разом з похмільним потом, а про себе навіть чесно скажу: знати і не діяти було моїм правилом. Я йшов і думав не про щиру дружбу Пейси та Негруци. Брехня, що людина дбає про інших, а про мертвих і поготів. Людина завжди в першу чергу зайнята собою. Вона навіть про інші речі не бажає слухати, а тільки про власну користь. Так воно є. Але іноді буває так – зі здивуванням ми відкриваємо рота, – що обставини складаються інакше. Такого ще не було на моєму шляху. І тому, коли Пейсу, тобто Володьку Ульяненка, знайшли під чайною «Хорольчанка» з пробитою головою, то всі – від дільничного Шульги до райвиконкомівського клерка – знали, що це робота, п’яна і дурна, не кого іншого, як гунявого Жорки Стрижака. Але мовчання – золото, а на ті часи – то нові соломонові копальні. Негруца не береться до уваги: п’янки, тяжке життя, дві освіти – це впало на його шию ярмом, котре він тягнув усе своє нужденне життя. Від такого життя кров у жилах холонула. Знати і діяти дуже тяжко. Це як віра в Бога. Знають, що він є, але краще б не було, і вони говорять: нема. Нічого нового. Людина звикає до сонячного світла так, що тяжко, неможливо заставити повірити, що є інше, щоб примусити розстатися з ним; і кожен крок, зроблений у цьому напрямку, майже нічим не закінчується. І в кого черствіше серце: у священика чи у мента? Ти кожного дня тицяєшся мордою у гівно, розуміючи, що всі рівні перед Богом: і ті, які створювали, і ті, які знищували. В очі мені летять рештки літа, я йду, ні про що таке не думаючи, на роботу. Але як тоді, так і зараз, підходячи до будинку Марії Ульяненчихи, в останню хвилину, перед тим як переступити поріг, мені до пекучого, бажаніше від жінки захотілося зрівняти це місто до самого фундаменту, щоб щодня не тицятися в гівно писком, доки однієї ночі не захлинешся.

Ми дивилися на телефон, як на великого чорного павука, що враз заговорив людським голосом. І я, і батько, і сестра, і моя мати знали, що це або Ульян, або Марго. Іншого не могло бути. Телефон наче зник, тільки чорна пляма чорною катарактою літала у густому повітрі. Навіть не запитуйте, звідки таке береться, але отаке паскудство є в житті, що ти нормального слова не втнеш, а от шкіру коробом візьме, і все розумієш. А в голові крутяться думки про Марго. За цей час, від дзвінка, я все продумав, але тільки не те, про що пишуть у книжках, показують у кіно: ну, там хлопчик з обручем біжить до річки чи ще до якоїсь калюжі, а там дівчинка з кісками, а зараз вона – картинка міняється – пропечена блядь. А я думав, як би по самі помідори вжарити Марго. І це тривало так довго, що у мене піт виступив на лобі. Це таке відчуття, коли ти не можеш ані йти, ані бігти, ані летіти, як би того не хотів, а так би і лишився, до солодкого хрускоту в кістках, на місці, і всі предмети набирають того змісту, якого ти їм зроду не надавав. Я відчував кислоту і сморід народження, пізніше – всупереч волі і здоровому глузду – картини змінювалися, і лише чув, як скриплять велосипедні педалі, а тоді знову приходив запах літніх жіночих тіл, що налягали на педалі уздовж важкої, округлої стіни верболозу. І за той час, як ми всі невідривно дивилися на чорний горбатий телефон, у мене в паху крутило, а потім виникла яскрава червона картина, якої не було насправді: я входжу в піхву Марго з такою силою, що будь то насправді, вона б не витримала. Насправді страх розпускав у мені липучі пелюстки блудства, що я і не заперечував: Марго тут була набагато бажанішою, ніж сам Ульян. Але я з цим сум’яттям почуттів не міг упоратися, та, власне, і не дуже поспішав позбутися цього відчуття, солодкого, наче відходить біль і ти дихаєш, дихаєш легко. І тут до мене дійшло, що він-таки, Ульян, потрапив сюди через Марго, і лише я можу бути тим малим і єдиним, хто або шургоне його в провалля, або врятує. Мене навіть знудило від таких думок. Ми сиділи і чекали невідомо на що. Сама невідомість збуджувала. Сестра терла ногу об ногу, мати у кухні – тихо, а батько димів біломориною. Потім та ж чорна катаракта пролетіла в повітрі, і я перший зрозумів, що телефон задзвонив, але всі сиділи, і ніхто не зрушив з місця. Ми дивилися на чорний телефон так, наче він ускочить і вкусить. Ще раз задзвонило, але зірвалося. Щось на вулиці гепнуло, а сестра зойкнула. Я підняв слухавку, нарешті таки підняв, але у вусі відбилися короткі гудки, які прошивали густий простір зі швидкістю швейної машини. За вікнами дув вітер, доносячи до нашого слуху рештки мелодій, голосів, глухих, колодязних. Звичайне життя стало кошмаром. Воно витікало крізь наші пори страхом. Усе як у провінційних містечках. Я згадав чи уявив розтуленими пелюстками уста Марго, холодне й оманливе зазивання у її погляді, як вона танцювала під тугими стьобаками дощу, сама туга, з вигнутою спиною, з оранжевими сосками, обличчям, виліпленим зі шматка цілого світу – дощу, повітря, світла, запахів, жаху. Так, було так страшно, що я багато б міг сказати. Відчуття втрати свободи, втрати чогось перетворило мене на писклявого дебіла. А я уперто пам’ятав її шерехуваті гарячі губи у себе на плечі, потім на шиї, коли ми танцювали, і тоді, й зараз розумів, що вона думає про Ульяна, хоча їй нічого не вартувало скаконути. Ось вона веде і думає про Ульяна, потім про Джулая і брата свого Батрака, і всього цього не існувало, а вона полетіла в провалля, немов у холодну воду, щоб потонути, йти на дно не зупиняючись. І тут знову тишу розірвав телефонний дзвінок. І я сказав сестрі:

• Предыдущая
• 14/56
• Следующая