Ангели помсти - Ульяненко Олесь - Страница 20

• Предыдущая
• 20/56
• Следующая

– Марго, – тихо покликав я її. Але вона продовжувала тримати Батрака на прицілі. Я повторив: – Марго, кинь пукавку. Вона стріляє.

– Не заважай, – спокійно, наче ріжучи петрушку, сказала Марго.

– Марго, поклади пукавку, – я підходив до неї повільно, крок за кроком, а вона почала тремтіти. Веселий деньок, пролетіло в голові, але пожартувати так і не виходило. Нарешті я підійшов до неї, мокрий від поту, і Марго впала мені на груди, рушниця голосно брязнула об підлогу прикладом, але вона продовжувала її тримати.

– Ну все, все, – я навіть не хотів нічого розпитувати, як Батрак знайшов нас, хто йому наплів про нас і так далі. Не час для цього. Людина дурить себе, потім розраховується за свою дурість, і в тій дурості завжди хтось крайній. Дурив і я себе, віддаляючи низку подій і те, що прийде, замружувався від життя, як від сонця. Таке кохання. Навряд чи це єднало нас із Марго в найжорстокіших ситуаціях. Пізніше, сидячи у світлому квадраті, курили, і вона несподівано заговорила:

– Тобі треба їхати.

Я мовчав, не дивився на неї, а уважно розглядав сосну, по якій гасала руда білка, з верткою мордочкою і чорними краплинками очей.

– От зараза, – сказав я.

Марго спробувала розсміятися. Я поцілував її у маківку.

– Я бачив японців. Наших японців. Вони там, внизу. Вони приїхали за нами чи за ним? – спитав я. Марго знала, що японцями у нас називають циган.

– Думаю, за Батраком.

– Діла…

Марго дістала другу сигарету, війнувши на мене чужим запахом.

– Ти мені розповіси хоч що-небудь? – спробував я заговорити у справі.

– Не зараз. Потім. Добре? – вона взяла мене за руку. Зовсім по-товариському.

– О’кей.

– Я просто… Я люблю тебе.

Мені нічого не лишилося, як дивитися за верткою білкою.

– Вона, напевне, жерти хоче, – сказав я.

– Ага.

– Я спущуся до японців і дізнаюся, що їм треба.

Марго промовчала.

Я встав і пішов глянути на Едіка. Той мирно лежав у кутку зі скрученими руками і ногами. З носа текли соплі, з рота летіла слина. Едік зробив калюжу під себе.

– Чудово.

Я повернувся і глянув на Марго.

– У нього ломки. Притому такі, що я зроду не бачив.

– Гм. Інакше я б його ніколи не подужала, – сказала Марго.

– Да-а. Хорошо. Якщо його шукають японці, то діла тухлі. А тебе?

Марго тільки повела плечем, продовжуючи дивитися поперед себе.

– Тоді я піду.

Марго вхопила мене за руку. Цей рух перелякав мене, відвертий і чесний, не треба слів. Марго вчепилася у мене так, як діти хапають гілку або що трапляється під руку, коли падають.

– Гаразд, Марго, гаразд. Ми не можемо сидіти.

– Так.

– Марго, я рішення прийняв. Слово за тобою.

Марго підвела голову. Вона плакала, намагаючись стримати сльози, – найгірший варіант рюмсання. Я витягнув тетешник, перевірив набої, краєм ока спостерігаючи за Марго.

– Я піду вниз. Ти не боїшся бути одна? Заразом перевірю, що з охоронцем.

– Він точно його кінчив. Це я тобі кажу. Скоро тут міліція буде. Не треба нікуди йти. Треба їхати, – несподівано заговорила вона.

Я спустився до будки КПП, але охоронник задоволено протирав сонну мармизу і крутив ручку ВЕФа. Я повернувся.

– Ні, – сказав. – Цей виблядок пробрався іншою дорогою.

– Він добре знає ці місця.

У Марго знову затремтіли плечі. Зараз сонячна пляма підповзла до самих її ніг. Я присів біля Марго. Вона спробувала усміхнутися.

– Я знаю, куди нам їхати.

– Я теж.

– Починається. Чому всі жінки сідають мені на голову? – Я поцілував Марго, але вона відсунулася. Звідси море видавалося калюжею розлитої олії. І ми не знали, що нам робити, вірніше, я не знав, що діється з Марго. Мене огортав щемкий сум, з бажанням і любов’ю до жінки, але це останнє ніяк не глушило страху. Виходило так, що життя нібито прожите і зараз закінчиться і Марго невидимою істотою відійде, відпаде, відхлине зеленою хвилею своїх очей.

Наше містечко, якщо дивитися згори, чимось нагадує торт. Закони його визначити не так важко, бо складається воно із суцільних заборон і повного невиконання оних. Але якщо ти не виконуєш подібні закони, хоча б їхній ритуал, то робишся в один момент божевільним, ворогом, і ніхто з тобою не матиме справи, хоча і справи тут робляться про людське око. Тому, як я згадав, коли дивитесь на його райські красоти згори, не сподівайтеся знайти спокою, свого затишку. У мене завжди не складалося з жінками у нашому містечку – це перетворилося на проблему, наче я таврований. Титар, навпаки, хоча і був з випнутою нижньою губою, з мавпячими руками до колін, але через цікавість до нього жіночої половини вважав себе красенем. Тому для нього кожна красива баба – здобич. Плітка тут заповзає одним хвостом у першу-ліпшу квартиру і так тягнеться з двору в двір. Тому-то через цей трохи прикрий нюанс Титар добре знається на жінках. І то правда – ніхто ж їх силоміць не ставить боком, раком, не кладе традиційно на спину. Зараз перед Титаренком сиділа Людмила Батрак, красива змія, з томним поглядом і кригою у зіницях. Для Титаря це вже подвійна жертва, зрозуміло. Титар хтиво блискав очиськами, що збігалися на переніссі плескатого носа. Жила на шиї роздувалась, і можна уявити, як скажено пульсує кров артеріями аж до паху, запаленого, як у третьокласника після тижня гуртового онанізму. Титар узяв протокол не дивлячись і лупонув зіньками поверх папки, але тримав від Людмили на такій відстані, наче боявся, що її міцні білі зуби вчепляться в носа, хоча край ока зрізав відстань, доволі безпечну, до її ніг. Граючи хитро бровою над лівим оком, він запитав Людмилу Батрак:

– Вам сказали про відповідальність за неправдиві свідчення?

– Атож, лейтенанте.

Титар засовався на стільці, як хто ужалив його в задницю.

– Старший лейтенант, – поправив.

– Дуже довго вимовляти.

Цього разу Титар скам’янів і уперся кабанячим поглядом у груди Людмили.

– Ладно, – миролюбно сказав він. – Отже, – розпочав. – Як і куди ви поїхали з Кєшою… Костянтином Романовичем Раїчем сьомого серпня тисяча дев’ятсот вісімдесят четвертого року?

– Хм. Це мої особисті справи, куди я поїхала, лейтенанте. Пардон, даруйте, старший лейтенант, – видала Людмила і спокійно, без манірності, витягла з сумочки пачку «Мальборо», сунула в тугі червоні губи сигарету, таким же рухом дістала запальничку, закурила.

– Відповідай, голубонько, – прошипів крізь зуби Титар.

– Ну, ми від’їхали, зовсім недалеко, і я зробила Кєші, Костянтину Романовичу, мінет, – спокійно сказала Батрак.

Титар засовався на стільці, подивився на мене, потім на Людмилу, яка підкурювала другу сигарету від першої. Я пирснув зо сміху. Тільки почало доходити до Титаря.

– Вітя, вона сосала йому, – сказав я прямо, розглядаючи портрет Дзержинського.

– Кх-х… – Титар ще вирячувався на Батрак.

– Статевий акт в рот, – виговорив я, переводячи свою увагу на павука, який спускався на павутині за своїм обідом, – велетенська чорна муха голосно билася в путах. Муха і павук займали мене чомусь більше, ніж усі ці фокуси. Для мене все давно було вирішеним.

– Чорт! – Титар потер лоба. – А як писати? Мінет, сосала чи статевий акт в рот? А?

– Ти, лейтенант, смієшся чи що? Силка, де ти поназбирував таких ідіотів? На якій помийниці? Я відмовляюся говорити без адвоката. Все. У вас немає ніяких підстав мене затримувати. Свідчення вашого напівумного – наркоманський брєд. Ось і все, що я скажу.

– Я тебе, сучка, скільки хош затримаю, – загарчав Титар. – Ти у мене не виплутаєшся. Блядь, вашого бровастого папу черви давно згризли. Срань смердюча. Я тебе… Я тебе… – Вена на шиї у Титаря запрацювала швидше, ніж помпа, і зараз у нього, точно, молотили в бошці відбійні молотки. Я підійшов до столу, ткнув їй папір, білий, з голубуватим відтінком, а тому чорні закарлючки виглядали блюзнірськими.

– Громадянко Батрак, розпишіться, будь ласка. Ось тут, – сказав я.

– Що це? – вона посовала папірець вказівним пальцем з малиновим манікюром.

• Предыдущая
• 20/56
• Следующая