Ангели помсти - Ульяненко Олесь - Страница 23
- Предыдущая
- 23/56
- Следующая
– Батрак, – спокійно сказав Титар.
– Він самий, – буркнув я і збіг східцями.
– Що з ним? – згори запитав Титар.
– По-моєму, йому гаплик, – холодно сказав я, здогадуючись, чиї це витівки. Нагнувшись, я відчув тепле дихання. – А ні, бля, живий. Давай «швидку», і нехай готують реанімацію.
– Зараз, – крякнув, не рухаючись з місця, Титар. – Ще оркестр з голими бабами. Обійдеться «швидкою». Він мені ні до чого, живий і мертвий.
– Іди викликай «швидку» і реанімацію!
Едіка Батрака витягували три дні. Найдовше морочилися з пляшкою шампанського в задньому проході. Пляшка розлетілася на друзки якимось незрозумілим способом, в лікарні морочилися, витягуючи скалки різної величини. Його задницю довго різали і штопали. Я на все горло матюкав циган. Полтавські сискарі тягнули слідство. Пацанів відпустили, а Марго була у розшуку. Суд відкладався з дня у день, з місяця в місяць, доки не пройшло добрих півроку. Гроші й золоті цяцьки повернули разом із довжелезною, написаною великими круглими дитячими каракулями сповіддю Марго. Признатися чесно, я її приховав, і вона ось майже двадцять років жовтіє на дні шухляди, поруч з міліцейськими погонами. Часто, здебільшого перед святами, з місця, де вона лежить, я чую тихенький шурхіт, наче шелестить у червні молоде листя на деревах, і скрізь стоїть неймовірний медвяний спокій. Я знаю, що то Марго, маленька, тендітна і сильна Марго, із зеленими, як море людських сподівань, очима. У моря ж бо немає берегів. У моря немає вітчизни. Пізніше я пригадаю той день, він – як виїжджена чорна діра в зубі: серпневий день, вилинялий, ніякий у своїй потворній порожнечі. Я сидів за столом, коли з’явилася вона, від автостанції: засмагла, доросла, з гіркою складкою, різкою, як удар, біля рота. А ще вчора мені доповіли – приїхав Ульяненко. І тоді від чогось недоброго: від передчуття чи спогадів – у мене звело зуби. Завтра повинен відбутися суд.
Ми блукали мороком країни… Того ранку Марго піднялася рано, десь о п’ятій. Небо ще зелене, а потім пішов дрібний дощ. Я почув її кроки, шум газу з пальника, солодкаво-гіркий запах кави. Знову заляпали босі ноги, вже нагору. Через деякий час вона шурхнула під ковдру, просунула одну руку під мене і заснула, розпустивши гуляти своїх звірів. Пізніше на сонці, облитому прохолодою скляного чистого дня, збирали сумку. Марго дістала папірця. Я взяв не дивлячись, сунув до грошей і цяцьок.
– Я підписалася буквою М, – сказала вона.
– Годиться. Сподіваюся, це не ідіотське зізнання шістнадцятилітньої дівчинки.
– Я мати твоєї майбутньої дитини. А це просто лист. До Силки.
– Ага. Листів вони тільки і чекають, – сказав я, закинувши рюкзака на плечі, побрів до машини. А вона стояла і дивилася мені у спину. Потім, не обертаючись на котедж, рушила. Місце дійсно противне, вирішив я несподівано. Ми виїхали на путівець, проминули водосховище, тяжке, бетонне, з самотніми сонними чайками, котрі, здавалося, впадуть і потопляться. Дорога перекидалася крізь поле скошеної трави, і на самому підйомі ми побачили невеличку церковку. Марго повернула голову і, не відриваючись, дивилася, доки зелена баня з дерев’яним хрестом не зникла. І ми побачили місто. Воно лягало на землю важкою чавунною лапою, що в сірому тумані запустила кігті у затоку. Пізніше я буду пригадувати, що то за місто, але висмикуватиму з розпалених пазух пам’яті то одне, то інше, доки воно просто не виникне, не відбудеться у свідомості, як велике біле місто, з чистими широкими вулицями, вікнами, з роями строкатих натовпів, що закручувалися живими, густими водовертями, а ледача затока облизуватиме його обгризені береги, наче кігті доісторичного ящера. Видавалося, що вітер до нас доносить рокітливий хор органів або церковний хор – чорна петля траси, з блискітками рухливих, як жуки, автомобілів. Ми зупинилися, вслухаючись, вдивляючись у списи антен, литі чавунні брами, відчуваючи ознаки тривоги і небезпеки. Марго вийшла з машини і стала на м’який асфальт. Позаду, за нами, щось тріснуло – розверзлося широкою рікою, каламутною і бридкою, потекло в чорні діри прохідних дворів. Мені хотілося сказати: Марго, ти розбиваєш мені серце. Але я заворожено уп’явся у в’язкий вуличний смог.
– Тут ми будемо щасливі, – сказала вона.
– Угу, – я закурив. – Як собака з перебитою ногою.
– Ні.
Ми стояли під напругою високовольтних дротів, з безкінечними вежами, що зникали на горизонті, піддимленому курявою смітників.
У гунявої баби, з білими металевими зубами, всохлою рукою, в’ялими грудьми, на яких покоївся крупний срібний медальйон, ми винайняли квартиру. Машину я лишив за два квартали, на пустирищі, без номерів, навіть гадки не маючи, що її знайдуть менти, а так, просто, від гріха подалі. Нам таланило. За ніч машину розібрали. У широкому дворі, де не росла трава, а лише пухнасті плоди айви висіли над головами круглобокими місяцями (а може, це було десь-інде?), де на ланцюгу бігав пес на куцих ногах, з великим і голим червоним черевом та довгим щурячим хвостом, ми знайшли перепочинок. Марго навчила пса давати лапу, а той смішно падав на бік, здибульнувши лівою лапою, випрошуючи ласий шматок печінки. Ми прожили на тій печінці мало не з місяць. Хазяйчин син тягав з бойні її вдосталь, але стара була настільки скупою, що не годувала псину, і фактично він підпав під юрисдикцію Марго. Хазяйка кожного дня гунявила про ціни, хоча на чорному ринку вони лишалися уперто стабільними. А в більшості народ ходив у напівком-бінезованому дранті, називаючи закордон мрійливим словом «там». Це індустріальне місто, з одноманітними сірими коробками панельок, мутною рікою, де давно виловлена риба загрожувала життю людини не менше, ніж піранья, перетятою кількома гігантськими мостами, це просякнуте смогом містечко діяло на нерви не менше, ніж провінційний, майже цукровий Хорол. Місто нараховувало до трьохсот тисяч мешканців. Але після року в Хоролі воно видалося нам гігантом. Я народився, прожив там, з перервами, цілих п’ятнадцять років, а після цього випадку мене бачили там не більше шести-семи разів. Не виключаючи того фатального року, коли оселилися Марго, Кабан, Вєнька, брати Пономарі. Звідси я думав про Хорол як про загиджене сільською братією містечко, де рідне попелище вважалося чи не найкращим, коли там тягали хвости мордаті нутрії, ходили свині, довгошиї гусаки, а баби перекупками висідалися на лавках. У мене Хорол відбивав бажання не тільки щось робити, а і діяти. Просто не хотілося жити. Така солодкувата полтавська сколопендра. Тому пізніше і Джулай, і Батрак, і багато інших перекочували в розряди легенд, про котрих із захопленням і робленим жахом розповідали пітні від сала молодиці. Логіка у Хоролі ніяк не товаришувала зі здоровим глуздом… Пройшов місяць, я став забувати тихі двори, засипані абрикосовим квітом, довжелезні весілля і не менші похорони. У Марго округлився живіт. Вона займала своє звичне місце біля вікна і штопала повзунки, які прикуповувала на чорному ринку. У нас було багато знайомих, але жодного ми не підпускали надто близько. Небезпеки давно не було, але вона існувала в нас самих. Ми оберігали одне одного від будь-якого прояву зацікавленості. Ми брели до нашої улюбленої кав’ярні під відкритим небом, високим і красивим своєю холодністю, розмовляли, цілувалися, але не мріяли, а тим паче ніколи не згадували ті місця, звідки приїхали, і це нас віддаляло. Ніхто не хотів повертати щемкий біль. Ближче до зими ми з Марго перебралися до центру. Наша хазяйка плакала за Марго, за мною, а швидше, за тією щедрістю, з якою ми розкидали гроші. Це місто так би і лишилося у моїй пам’яті великою сірою плямою, аби не Марго, ця жінка з зеленими очима, древньою фатальністю і покірністю своїй долі, а не людським звичкам, – це єдине, що могло і її, і мене зрадити. Це личило їй так, як Лондону Сахара. Це створіння існувало десь поза, не розуміючи людей, і навіть, попри тверезий і блискучий розум, не намагалося пролізти крізь хащі зрадників, ханжів, жорстоких. Під кінець осені я подзвонив до батьків Марго, потім зайшов до кав’ярні, замовив стакан кріпленого вина. За вікнами ішов дрібний дощ зі снігом. Я пив великими ковтками вино і думав про Марго. Думав про її запахи, затишні й приємні, і про ті запахи, що з’явилися зовсім недавно. І про її кашель уночі. Зранку, коли вона заварювала каву, мене знудило. В умивальнику велике дзеркало, затиснуте у вифарбувану в сріблянку потворну раму. За вікном дерева стояли голими, дощ перестав і сипав мокрий сніг. На вулиці кілька чоловіків. Вагітна жінка в червоному плащі, під чорною парасолею, вродлива, особливо її посмішка, з ямочками, і карі очі. Вона зустріла погляд, я вловив здивування, навіть страх, а потім вона мене зрозуміла: поправила мокрий локон, помахала на прощання рукою і зайшла в тролейбус. Я випив ще стакан і в отупінні, солодкому і приємному, просидів до темноти, слідкуючи, як займаються жовтими віхтиками вогнів поверхи за поверхами. Вечір, вино, сніг, що танув під ногами, шипів під шинами автомобілів, і місто, де тебе ніхто не знає. Це мене влаштовувало. Я вийшов, усе ще думаючи про Марго: про її запахи, про її голос, про все на світі. Біля нашого під’їзду побачив іномарку з невідомими номерами. З байдужістю удава піднявся на сьомий поверх, постояв перед дверима, тягнучи нудну сигарету без фільтра. Так я познайомився з батьком Марго. Він глянув на мене, як на скорпіона, якого треба негайно придушити.
- Предыдущая
- 23/56
- Следующая
