Ангели помсти - Ульяненко Олесь - Страница 25
- Предыдущая
- 25/56
- Следующая
– Привіт, – сказала вона.
Я не відповів, продовжуючи дивитися на неї. Від тієї Марго, яку я знав, яку любив, лишилися одні очі. Вона повищала, подорослішала, з’явилася гірка складка, складка сильної людини, біля рота.
– Ти не радий мене бачити? – знову заговорила вона, дивлячись мені в очі.
– Ні, Марго. Я не радий тебе бачити, – сказав я.
– Дарма. А я думала, все думала…
Я запхнув у рота казбечину, закурив.
– Марго, тобі не треба було сюди приїжджати, – чітко, принаймні так видавалося, виговорив я.
– Знаю.
Я підняв руку і легенько пригорнув її до себе. Відчував, як вона тремтить.
– Це від дощу. – Вона хитро усміхнулась і підвела голову.
– Так.
Дощ знову припустився.
– Це тобі не треба було приїжджати, – сказала вона.
– Ти не відповідала, – буркнув я, так, аби щось сказати.
– Так краще для тебе…
Я промовчав, розуміючи, що вона говорить правду. Що справа тут зовсім не в нас і не в людях, а в чомусь іншому, про що тяжко або неможливо говорити.
– Тобі заважали батьки?
– Ні. Вони відправили мене у психушку. Мені якраз там і було місце. Так вони вирішили. Я дійсно була погана. Ніяка. Після смерті дитини, після тебе, після… – Вона заплакала.
«Нарешті», – подумав я.
– Ти змінилася.
– Ага.
– На кой ти приїхала на суд? Батько знає?
– Е-а-а. Я Батрака підведу під вишак, – несподівано рішуче промовила вона. – Це він убив нашу дитину. Тоді…
– Давай не будемо про це…
Ми зайшли і випили домашнього яблучного вина. На вулиці злива. Марго сиділа, обнявши коліна, заглядала сорокою в стакан і просила ще долити.
– Досить, п’яничка. Я тобі дам плаща, нехай твій щур забере тебе. Я зателефоную, – сказав і побрів на вулицю. На східцях схаменувся. Побіг назад, перестрибуючи мало не через три сходинки за раз. Марго сиділа у кухні й бавилася, гріючи руки об настільну лампу. Я ляснув себе по лобі.
– Шиза.
– Шиза, – повторила вона і пирснула зо сміху.
Далі вона звично стягнула светр через голову; далі були її важкі груди і туманне світло дощу крізь вилуплені в ніч ліхтарі. Вона тільки сопіла, щось дражливо говорила у перервах, а потім ми починали знову, пірнаючи одне в одного з такою легкістю, як це роблять звірі або закохані. До ранку не могли заснути. Ми говорили про тітку Глашу, про макак у зоопарку, про все на світі. Марго хитро відсувала минуле, аби тільки зараз воно не торкалося цієї ночі, білої від дощу, сумної від думок і спогадів. Винахідливе кохання не лишало нам нічого, окрім того, щоб дивитися одне одному в очі. А на світанку вона пішла. Марго зателефонувала, і Діма за півгодини забрав її. Про що вони говорили, мене не цікавило. Я сидів у кухні, квасив вино, вдихаючи і видихаючи запах Марго, що висів прозорими хмарками повсюди. Потім я витягнув тетешник, поклав на стіл, поставив стакан і налив самогону.
– Я його замочу… – сказав я своєму відображенню у вікні. Я випив стакан сімдесятиградусного пійла, мов воду. Другий пішов, як у прірву.
Суд післязавтра, але до нього треба дожити. Під обід я очуняв серед недопалків, порожніх пляшок, з пістолетом у руках.
– Шиза, – сказав я, але чомусь подумав про Силку.
Про суд знали всі. Від самого початку місто жило звичним життям: нагодою відвести душу, бути поміченим місцевим начальством, просто похизуватися новими нарядами, заповнити пустоту існування світськими розмовами тощо. Це знали всі: Пономарь, Кабан, я, слідаки, Силка і двадцять тисяч чоловіків і жінок, одягнених в однакову одіж. Навіть повітря, яким ми дихаємо, і те, здається, щось та знало з цієї історії. Мене лихоманило, ломило потилицю, сонце палило немилосердно, а небо вилинялою ганчіркою падало у яри та степи. Я сидів у центрі, жлуктив пляшкове пиво, відчуваючи, що моя рішучість витікає у здоровенну чорну дірку, туди, де спокійна, лінива зневага, головне – несосвітенна тупість, яку мені тільки з роками доведеться навчитися прощати людям. Але, блін, це знали перекупки з пластиковими та дюралевими відрами, з грушами лимонками, п’яниці в барах, робітники на кістковому заводі. Вони всі очікували шоу. Дітям натерли милом до червоного мармизи, дівчаткам одягли нові туфельки, пов’язали велетенські банти, а на себе вилили кілька літрів дешевих парфумів, начистили золоті та рандольові зуби, і всі наче по команді ляснули дверними замками і з несосвітенним галасом рушили на суд.
– Зрештою, вона не твоя вже дівчина, – сказав Пономарь. – Щоправда, ми можемо підстрахувати по місту, а далі… решта…
– А решта залежить від невідомості, – сказав я.
– Бог розсудить, – сказав Пономарь.
– Не домішуй сюди Бога, – сказав я, але подумав, що Пономарь тут правий.
Потім був понеділок. За понеділком вівторок. Суд затягувався, виникали свідки, яких ніхто ніколи не чув і не бачив. А потім настала черга Марго. Ми сиділи у кав’ярні і пили теплу крем-соду, базікали про те та про се, кидаючи оком на перехрестя, обігріте шкваркучим сонцем, потім погляд перевели далі до Головпоштамту, звідки підуть перші люди. Ми сиділи кілька годин, вискакували покурити, а Кабан пропонував напитися, бо так ітиме швидше час, чокнутися, їй-бо, можна. Пономарь сказав, що Кабана закриють у кутузку бухим в сраку. Ото буде хохма. Якого ви хєра, ми за кого тут мазу прийшли тягнути, за Марго чи за самих себе, видав Вітька Колесник. Усі знову замовкли, тільки тягнули казбечину. Мухи шили повітря. Полудень стояв густий, як заварене з цукром молоко. Інакше про це ніяк не скажеш. Нарешті ми побачили Черевика, який ішов перевальцем, у синій сорочці, шкіряному піджаку. Черевик, грузький, із пористою шкірою, витягнув пачку сигарет, закурив, а потім видав:
– Вилазьте, тхори!
Ми вставали поодинці й виходили. Черевик пускав дим, тягнув. Нарешті він сказав:
– Ну шо… Цим трьом – вишак, а Людці – п’ятнадцять з конфіскацією.
– Да, для Марго новини фігові, – сказав Вєнька.
– Це ще подивимося. – Пономарь прикусив щоку.
Пройшла п’ятниця, а Марго і не думала їхати. Ці дні були безликими. Ми мало пили, нишпорили біля готелю, ґелґотіли ватагою гончих. Марго виходила завжди у супроводі кавалера на ім’я Діма Гальперін. Він поблажливо усміхався, віддалік забачивши зграю, яка пхала один одному в боки кулаками, ошивалася на засмоленому п’ятачку, прямо під готелем. Цей п’ятачок вічно нагадував мені, як до міста приїхали ліліпути. Нам виповнилося по сім років, не більше. Ліліпути стояли на цьому п’ятачку і курили, а ми незмінною юрбою тупцювали навколо. Черевик кричав на всю горлянку: «Подивіться, маленькі люди! Маленькі люди! Маленькі люди!»
– Мила, наступного разу я запитаю, що цим людям потрібно, – чули ми, як говорить Діма Гальперін.
– Атож, – сміялася Марго, бліда і врівноважена.
У суботу, останнього дня, настрій у мене вкрай зіпсувався: важко пливли протерті хмари, небо взагалі ковзалося по плечах. До мене в обід навідався Орлов, новий дільничний, і почав чіплятися за всілякі капості, типу розбиті лампочки, у місті бачили п’яним, коротше, суцільний брєд, в якому я не вбачав нічого хорошого. Я відкрив перед його хавлом паспорта, провів у повітрі й засунув до кишені.
– Ось що, Вася. Буде бумажка старша за цю, тоді і приходь.
Але Орлову спало на думку перейти на рибалку, балабонив про корм і клювання. Нарешті я сказав:
– Іди геть звідси, потворо.
Таким робом спекавшись непроханого гостя, я двинув на п’ятачок, або, як у нас говорили, «на біржу».
Марго, видно, того дня блукала містом, бо Вєнька побачив її з танцювального майданчика. Він якраз виводив «Донну», коли Марго з’явилася з-за тиру криворукого дяді Льоні. Вона дійшла до ресторану, а Вєнька пішов напереріз, бо відразу здивувався, що з нею не було Діми Гальперіна. Хлопці стояли купками попід липками, весело реготали, як на трясцю. Взагалі в суботу тут рух, і цей район неприємно жвавішав, особливо для правоохоронних органів. Тож Вєнь-ка надавив на ноги, бо, за його словами, Марго була якась не така, дивна чи що. Він побачив, як у Марго підігнулося коліно. Вона закинула голову і завалилася всім тілом на асфальт. Вєнька нахилився над нею, підняв за плечі, а тут підоспіли хлопці і я. Обличчя у Марго було неймовірно блідим, майже зеленим, а в куточках уст піна. Я взяв її на руки і поніс до машини, що стояла поруч.
- Предыдущая
- 25/56
- Следующая
