Выбери любимый жанр

Ангели помсти - Ульяненко Олесь - Страница 32


Перейти на страницу:
Изменить размер шрифта:

32

– Він сам давно в гнилу кишку грається, – сопе Вася Клім.

Лейтенант з бодуна, у нього повне обличчя, круглі очі, червона попруга на переніссі, там, де він носить окуляри. Він соромиться їх носити при підлеглих, надягає для поважності, коли звітує перед начальством.

Міста звідси не видно. І у затриманих виникає відчуття пригніченості. Навпаки, я тут почуваюсь, наче у своєму кабінеті чи навіть як у хибарі Дімака Кольта. Васю відправили до мавпарні, щоб потім перевести кудись в інше місце, де він загнеться від туберкульозу. Циганська пошта повідомила мені останні події. Нічого нового. Лейтенанту байдуже, він як сортувальна станція. Одних туди, інших туди. Харон у смердючій річці ошуканства.

– Вони, ці торчки, заважають, док, розумієте, справжнім ділом займатися. Як на мене, нехай хоч і гівном колються, – говорить втомлено, бабським голосом лейтенант. Очі без вій, щелепа широка, наприкінці видовжена в роздвоєне гостре підборіддя. – Але це моя робота. От і все, – продовжує він.

Надворі патокою каштанів пливуть запахи. Ми закурюємо і рячимося у картину на протилежній стіні. Портрет президента. Ще в тому році висів інший. Ще в тому році з Васі Кліма вибили б усе лайно, що в нього юність цього міста вливала через вени. Менти нині намагаються бути делікатними. У порівнянні з тими часами як лялькові герої із серіалу.

– Ну, – я витягнув червоний «Вінстон», не запропонував лейтенанту. Дистанція.

– Чому ви з ними возитеся, док? Яка з того вам користь? – Лейтенант уже не раз ставив подібне запитання.

– А чому ви стали міліціонером?

– Зрозуміло…

Для нього зрозуміло, зрозуміло все: від підтяжок до презервативів. А для мене ні. Щоб вони не задубіли на літньому київському бруці від циганської наркоти, що перемішана зі стрихніном, у кращому випадку розбавленим чаєм, чи зберегли печінку від вилітання отрутою Діми Кольта, я періодично виписую їм рецепти. З боротьбою, з великою глобальною боротьбою, з боротьбою перед непереборним. Старушенціям будуть продавати валер’янку за рецептами.

– Бізнес. Це великий бізнес, – вичитує старий вовчара лейтенант. – А вони мені байдужі. Я не тих ділов майстер. Я по міцненькій.

– Це теж наркотик. Тільки узаконений. Забери зараз горілку, викинь усю наркоту на прилавки, повториться та ж сама історія. Горілка піде в розряд забороненого продукту. Світ нерівномірний і неврівноважений. Мені теж байдуже, за винятком того, щоб він брав нормальний морфін чи омнопон в аптеці. А не якийсь сурогат у пушера-цигана. Я за той закон, щоб усе було путьом. Усі в могилу повинні сходити за ініціативи держави.

– Може, їм і кокс прямо з прилавка будемо запросто так продавати? – Лейтенант простягнув руку за пачкою «Вінстона», але осмикнув.

– Не обов’язково. Наркоманів якщо відстрілювати, як Гітлер дебілів, то їх не зменшиться. У природи свої розклади, лейтенанте. Якщо у цьому є потреба, воно повинно бути. Морфін ліпше клею. Більшість з них, вживаючи нормальний продукт, протягли б не менше тридцяти років, аби якась сволота не накручувала на цьому прибуток. Забороняти немає потреби. Окрім цієї єрунди – як екстезі, та й то я не певен. Забороняти не треба. Вони все одно перейдуть через заборону. Й от маєте безпрєдєл.

– Ви розумний чоловік, – вимовив важно лейтенант і поворушив щелепою.

– Саме так, – підтвердив я.

– Тоді самі побережіться. З вашими…

– Чого саме?

– Щоб не вскочити в халепу.

– Я в неї давно вскочив, коли виліз на цей світ, – виговорив я.

Я викурив сигарету мовчки. Мені дійсно було байдуже. П’ятсот баксів пекли мою ляжку. Я навіть не чекав на Васю. Я знав, що його невдовзі повернуть. А лейтенант мене дратував. Обличчя садомазохіста, який досить добре прилаштував свої потреби до закону. Йому необхідні гострі відчуття. Він грає крутого мужика. Такий собі мачо з американського вестерну. Такий собі мачо, що не знає, хто як плаче.

– Але так… – потягнув статечно міліціонер.

– За мене не турбуйся, лейтенанте.

– Х-м-м… Як знати.

– Я знаю Васю Кліма не один день. Колотися він почав ще у підлітковій колонії, до цього понюхував клей. А у підлітковій тюрязі самі знаєте, які закони. Його треба було лікувати, а ви запроторили дитину в кам’яний мішок.

Лейтенант встав і пройшов у куток.

– Вони зґвалтували Едіка Вахмістренка. – Велика зелена муха сіла лейтенанту на носа. Він і бровою не повів. Ось де стальна міць нервів законника.

Теж мені новини. Трахнутий у голову правдоборець. У наркоманів це все умовності. Ага, навчіть їх ще, куди встромляти, зашийте всі дірки, і рота також, видайте однаковісіньку робу. Усім: від бухгалтера до бомжа. Нехай марширують під лампочкою президента. Всі бачили, як відчужено сплять закохані. Сухе сіре спустошення. Їх розірвано. Вони існують поодинці. Перед цим вони жаско шепочуться, потім займаються тим, що називається коханням. В однаковісінькій традиційній дебільній позі «як тобі краще, як тобі… куди тобі, ось так». Злучилися. Зліпилися. Розпалися, мов мокрі личинки під зливою. Сплять двома трупами. Насолода пройшла, мов стакан шоколадного мусу по кишковому тракту. Пустка задоволення і розчарування. Коли проходять роки і вони просто коханці чи там сексуальні партнери, то витворяють таке, що позеленів би од заздрощів маркіз де Сад. Обов’язок – це найнебезпечніша річ, яку треба облишити. У розумінні наркомана інакше не можна рухатися з поверху на поверх, з легкістю ефірного фантома, своїми маревними світами, серед демонів, подібних до янголів, і навпаки. Інакше не можна. Неможливо дубиною втовкмачити в голову ті ази, за якими навчили і виховали половину цих мешканців садистами. Зробіть це, трусніть задницею, в голові одне нафталінове дрантя. Зробіть це. І в будь-якої людини: з алкоголем у шлунку, з наркотиками у вені, лангустами у задньому проході – потечуть клеми. І кілька дец опіуму відправлять їх до праотців. Хоч не відразу, але це трапиться.

Ми мовчимо, і лейтенант грає жовнами. А я подумав, що обов’язково скажу їй.

– Так вони дійсно трахнули Едіка? І хто – вони, всі панки скопом взяли і трахнули Едіка?

– Еге ж. Здається, зі скінами.

– Панки і скіни?

– Атож.

– Ото-от як буває… Країна змінюється, і не на краще. Чому тільки у нас можна змішати воду і землю, а ми з сімнадцятого тільки цим і займаємося, – пробурчав я.

– Про що це ви?

– Довго тягнули кота за хвоста. У мене обмаль часу. Ми примудряємося ще більше перегидити наше гівняне життя. У нас що не правда, так все гірша.

– Може бути, – лейтенант поцупив ще одну мою вінстонину.

– Ну, як там цигани, літер?

– Не говоріть, док, одне паскудство. Сім смертей від отруєння неякісним опіумом. Що того Ірпеня, а клопоту більше, ніж у столиці, зараз лейтенант бідкався.

З таким же успіхом можна згадати про Нікарагуа, кокс якої нюхає наша білокам’яна і золотоверха.

Пар аметистовою амебою розповзався над магістраллю. Сонце розтоплювалося оловом у хвилях. Міст піднімав на гору людей, а сонце, навпаки, падало під ноги. Треба перетнути пагорба. В грудях рипіло, скрипіло, клекотів кашель. Зараз би кілька капсул фуфлового трамадолу, щоб голова стала на місце. В метро екран телевізора. Масні ніжні мордочки, шикарні сраки. Дотягнись рукою – і він прийде, обігріє теплі пучки пальців. Але світ цей не був реальним, реальнішим за це чумилово. Доки не загнати дози. Він не дози хоче. Він хоче, щоб світ з ящика зробився реальним. Тоді все на місцях. Едік витер хустинкою чоло. Все рухалося, ворушилося, кліщилося, шмигало у відповідному напрямку завдяки могутній силі, що місила навколишню атмосферу і його, Едіка. Слизький черв’як метрополітенівського поїзда вилетів з тунелю. Майже кілька годин, пірнувши під купол червневого неба, Едік шукав помешкання доктора Зелінського. Йому було ніяково, він намагався себе змусити не боятися, але тривога тремтіла холодним звіром у колінах. Це ще не ломка. І взагалі Едік добре переносив ломку. День. Два. І все, можна півроку нічим не займатися, пити чай, їсти тістечка. І мріяти. Мріяти. Боже, як чудово мріяти про те, що колись-таки це відбудеться.

32
Мир литературы

Жанры

Фантастика и фэнтези

Детективы и триллеры

Проза

Любовные романы

Приключения

Детские

Поэзия и драматургия

Старинная литература

Научно-образовательная

Компьютеры и интернет

Справочная литература

Документальная литература

Религия и духовность

Юмор

Дом и семья

Деловая литература

Жанр не определен

Техника

Прочее

Драматургия

Фольклор

Военное дело