Варан - Дяченко Марина и Сергей - Страница 18

• Предыдущая
• 18/75
• Следующая

Ніла розповідала, а Варан сидів біля вогнища, сушив сорочку й слухав.

…Урешті-решт вони обоє геть знемоглися – він тому, що належить до найгіршої породи розніжених горні, а вона тому, що все-таки за нього відповідає, а йшли вони по таких місцях, куди гостей водити небезпечно. І коли перед самим майже стійлом з води зненацька виліз Варан зі своїми дурними, ну просто ідіотськими підозрами…

– Знаєш, я б тебе втопила. Звеліла б Тузі кілька разів хвостом ляснути… Може, й шкода було б потім.

– Туга мене любить більше, ніж ти, – сказав Варан.

– Дурень, – Ніла відвернулась. – Знаєш, що тут було… через тебе?

– Знову я винен…

Полум’я багаття висвічувало стіни, візерунок моху на камінні, малюнок тріщин. Варан хотів розповісти про кімнату, оббиту деревом, про прожилки для соків, що колись текли всередині столітніх стовбурів – але злякався, що це не до речі. Чи що Ніла не зрозуміє.

Дим тягнувся вгору. Шукав шлях назовні. Витягувався в дверний отвір.

– Скоро кінець сезону, – сказала Ніла.

– Ти повернешся на Маленьку? – спитав Варан, зрадівши можливості змінити тему.

Ніла похитала головою:

– Мати… Ну, коротше, мати домовилась, щоб мене взяли наверх. Князівна, ну, князева дочка, хоче великий почет…

Варан мовчав, уражений цією новою бідою.

– Я думала, – відсторонено продовжувала Ніла, – що ти… Ну, що тобі вже – все… Тому погодилась. А тепер пізно міняти… Слухай, може, і тобі… Тут, наверху, теж люди потрібні. Хоча б і на пристані…

Варан згадав причальника Лиска.

– Ні. У мене дім, поле, батько, мати, сестри… Але ж ми хотіли одружитися – ти пам'ятаєш?

Ніла відвела очі:

– Пам'ятаю.

– І що тепер?

Ніла знизала плечима:

– Не знаю.

– У тебе хтось є? – люто спитав Варан.

Ніла всміхнулась:

– Ні… Коли ти ревнуєш, ти смішний.

– Смійся, – відповів Варан. – А ти знаєш…

Він знагла згадав, що не встиг повідомити Нілу про те, ким насправді був «цей хлюст». Він уже розкрив був рота, щоб сказати, щоб побачити на її виду розгубленість, подив і страх – і нараз зрозумів, що казати ні в якому разі не можна. Так вона забуде його за день – а знаючи, стане згадувати сьогодні й завтра, перебирати в пам'яті деталі, надавати їм нового смислу; незначний образ «хлюста» вкоріниться й виросте, підживлюваний цікавістю…

– Що? – спитала Ніла.

– Нічого, – Варан одвернувся. – Давай спати.

Другого дня він провів по малому маршруту чийогось зарозумілого слугу – самовпевненого й нахабного, що за відсутністю хазяїна мав себе за пана. Варану, втім, була не дивина – йому ні разу не ввірвався терпець. Ідучи, слуга кинув йому дрібну монетку на чай; Варан спіймав.

Більше замовлень не було.

Варан осідлав Журбу (Туга що далі, то лютіше виявляла норов) і пустився в печери – сам. Діставшись до «камінного саду» – місця, де знайдено сотку, – натягнув повід і звелів змійсисі зупинитися.

У розколині скелі знайшов годящий камінь – не дуже великий, але й не маленький, порослий черепашками. Притиснув камінь до грудей, пірнув.

Черево в Журби було жовте, лапи розчепірені. Варан спускався все нижче, майже не докладаючи зусиль. Тут немає дна; камінь буде падати й падати, поки не ляже на чий-небудь город…

Вода все сильніше натискала на вуха. Варан судомно сковтував, випускав із носа бульбашки повітря; серед товщі води йому вздрілось райдужне сяйво. Після в'язниці воно ввижається всюди: у вигрібній ямі, у тарілці супу, в морській глибині…

Повітря в грудях перегоріло, перетворившись – так здавалось – на пекучу смолу. Варан видихнув його, бульба по бульбі, піднімаючись на поверхню; схопив повітря ротом. Віддихнув. Знову поліз у розколину – шукати новий камінь.

Журба дивилась на нього з насмішкуватим подивом.

– Відпочивай, – сказав їй Варан. Змійсиха втомлено поклала голову на воду, так що над поверхнею лишились тільки ніздрі, очі та роги.

Він пірнав ще й ще. Дзвеніло у вухах, кололо в грудях. Камені попадались легші й важчі, одного разу Варан пірнув так глибоко, що ледве зумів вибратись…

Наближався вечір. Світло, що пробивалося з-під води, стало дуже теплим, мутно-опаловим.

– Востаннє, – похмуро сказав Варан Журбі. – Ти вже зачекай мене, не сердься.

І пірнув.

І майже одразу побачив райдужне сяйво.

Упустивши камінь, він зависнув у товщі води, розчепіривши руки й ноги, як змійсиха. За десять кроків – коли відстань під водою можна вимірювати кроками – невиразно мінилася маленька райдужка.

Ні-ні, подумав Варан. Із ніздрів його виривалися бульбашки, прямували нагору, де ніхто, крім Журби, не ждав.

А коли вона справжня? Що коли випала допіру з кишені бундючного слуги?

Він схопив купюру. Гарячково озирнувся, але довкруги не було нічого, крім води, темної знизу, світлої – з поблисками – над головою. Тоді, затиснувши гроші в кулаку, він метнувся нагору.

На поверхні, зовсім не до речі, йому пішла носом кров. Раз у раз витираючи губи тильною частиною долоні, він звелів Журбі пливти додому.

Ніли, на щастя, не було в гроті. Можливо, вона ще не повернулася з ринку, а можливо, просто вийшла в якійсь справі й от-от могла повернутись. Знайшовши в печері найсвітліше місце, Варан роздивися купюру уважніше. Друга сотка була точним відбитком першої.

Варан вирішив, що саме час сісти й подумати.

А що коли купюра справжня, пищав тоненький внутрішній голосок. А що як на неї можна купити човен і податись із Круглого Ікла хоч сьогодні? Відпливти в кільватері великого корабля – у ті землі, де ліси до неба…

Цей молодий піддонець, сказав князь, знайшов тайник із фальшивими грошима і таким робом убезпечив наш острів од загрози карантину. Він заслуговує на винагороду. Хай він тепер буде горні й живе під сонцем зі своєю дружиною…

Варан підвівся – і знову сів.

Та запхни ти цю купюру кудись під каміння, щоб ніхто не знайшов. Забудь про неї, наче й не бувало… Що, скучив по В'язничній Кишці?

Де дві купюри – там, значить, є ще? І коли вони спливуть? І хто їх спіймає?

Коли тільки дійде до князя… Навіть не так. Коли тільки дійде до мага – острів негайно відітнуть від усього світу, не роз'їдуться гості, не прийдуть плотогони. Не буде чим топити в міжсезоння. Не буде чим годувати невільних в'язнів. А наступного сезону – і після наступного, і ще, і ще – багаті горні повезуть родини куди завгодно, аби не на «це проклятуще Кругле Ікло»…

Варан сунув купюру за пазуху. Він вирішив піти до батька; останнім часом він надто часто здавався на себе й надто явно коїв дурниці. Піти до батька й розповісти все як є: у Варана мовби камінь упав із серця. Він вибрався з печери і, знай витираючи губи (клята кров усе не зсідалась), пострибав із каменя на камінь до дороги.

– Далеко зібрались?

Варан спіткнувся. Людина, з'явившись не знати звідки, заступала йому дорогу; у людини були сіро-голубі очі й довге волосся. Крислатий капелюх одкидав тінь на занадто бліде – не за сезоном – обличчя.

– Звідки кров? – спитав Імператорський маг, підходячи ближче. – Допірнався?

Варан уступився на крок. Відняв од лиця руку; губи одразу ж стали мокрими й огидно-липкими.

– Стій, – владно сказав маг, простягаючи руку, і Варан похолов. – Це не тобі, – маг усміхнувся кутиком рота. – Ходімо…

– Куди?!

– Куди-небудь, де ти міг би пику вимити…

Кров на обличчі підсихала, стягуючи шкіру. Варан подумав, що можна викинути купюру так, щоб маг не завважив. Чи тепер уже не можна?…

Не спускаючи з нього очей, маг зняв з паска боклажку. Витягнув корок, простягнув:

– Умийся.

Варан плюснув з боклажки на долоню. Руку смикнуло від холоду – вода була крижана й чиста. Варан обережно лизнув – так і є, прісна, не інакше як з особистих князевих запасів. Це дурість і навіть злочинство пускати таку воду на вмивання.

Провівши мокрою рукою по обличчю, він повернув боклажку хазяїну:

– У нас тут прісну просто так не ллють.

• Предыдущая
• 18/75
• Следующая