Выбери любимый жанр

Варан - Дяченко Марина и Сергей - Страница 21


Перейти на страницу:
Изменить размер шрифта:

21

– Що? – тихо спитав Варан.

– Човен, – сказав батько, не дивлячись, як і перше. – Візьми човен… У тумані не знайдуть. Тікай кудись, хоч на Маленьку… Там, у копальнях, кажуть, можна сховатися… Хоч на все життя…

Варану поповз поза шкірою колючий морозець. Те, що казав батько, було з іншого життя. З маревного сну… Згадався втікач, про якого розповідала Ніла, – той, що жив у печерах навіть у сезон і, мабуть, бачив Шуу…

– Ти думаєш, я в чомусь винен?!

Батько глянув на нього, зморщився, як пустий бурдюк, знову відвів очі:

– Яка різниця… коли вони варту присилають…

– Таж мене відпустили!

– Відпустили… тому що куди ти подінешся? Вони знають, що зв’язаний ти, не втечеш… А тепер тумани.

– Що мені, усе життя в тумані сидіти?!

Батько похнюпився й відійшов, а Варан іще довго стояв, дивлячись, як біжить по ринві дощова вода.

* * *

На березі стояла, нервово переступаючи ногами, невелика сіра крилама. Малеча й дорослі з усього селища покидали справи й збіглись, і стали широким колом, не наважуючись наблизитись.

Крилама бридливо струшувала налиплі водорості з кігтистих пальців. Розпрямляла й складала жовті перетинки на лапах. Настовбурчувала пір’я, змахувала крилами, розсіваючи віяло бризок. Поряд, спиною до пташки, стояв горні в сріблисто-чорному панцері верхнього вартівника. Ждав чогось, склавши на грудях руки. Обличчя його закривала густа матер’яна сітка зі сталевими кілечками. Із-під сітки виривалася біла пара в такт важкому диханню.

Він нічого не бачить, подумав Варан. Щойно було сонце, сліпуче світло крізь захисну сітку… У піддонні для нього – морок.

Що простішого здолати його, подумав Варан. Викрасти криламу…

Шуу, не хто інший, навіює такі думки. Крилама не скориться чужому і в кращому разі скине його в море. А в гіршому… напад на вартівника – страшнішого злочину, здається, і немає. Дорівнюється до розбоїв – і до виготовлення фальшивих грошей…

Односельці розступились перед Вараном, і незрозуміло, чого було більше в цьому мовчазному русі – огиди чи страху.

– Я тут, – сказав він, зупинившись за декілька кроків од птаха. Вартівник повернув голову. Нарешті відкинув сітку з виду.

Варан роззявив рота.

– Привіт, – сказав його мосць Імператорський маг і всміхнувся краєчком рота. – Летімо?

* * *

Крилама була стара і, очевидячки, немічна. На спині її лежало потрійне сідло – Варан устиг завважити, що вартівники завжди патрулюють по троє. Стремен не було – п’яти спиралися на вкриті пір’ям боки й весь час ізслизали.

Коло цікавих розширилось, дехто про всяк випадок присів, закривши голову долонями. Птаха взяла розгін у бік моря; Варана так трусило й підкидало в сідлі, що він, забувши звичай, учепився в плечі його мосці магові. Добігши до кромки, птаха не зупинилася й продовжувала розгін по гладіні води. При цьому вона сильно і мовби роздратовано била крилами, і сила бризок змішалася з дощем. Потім крила перестали торкатись води. Крилама летіла, з кожним помахом піднімаючись, Варана то втискало в сідло, то він раптом втрачав вагу, і шлунок стрибав до горла.

Крилама зненацька круто взяла вбік. Праве крило її вказувало вниз, ліве – у небо; Варану здалось, що він зараз упаде. Гарячково намацуючи ногами опертя, він побачив селище, розсип людей на березі, гладеньке море в плямках дощу, човни, будинки й вулиці, рівчаки, водозбірні… І враз усе зникло – навалився туман.

Варан затамував віддих.

У повній тиші – ні ревіння вітру, ні шуму гвинта – крилама випірнула з хмар, і Варан замружився. Окуляри лежали в нагрудній кишені, але дотягнутися до них не було ніякої змоги – обидві руки були потрібні для того, щоб триматися за мага.

Сонце пробивалося крізь шкіру, викушувало очі з-під повік. Варан нахилив голову; як шкода, що він такий сліпий. Крилами піднімаються незмірно вище, ніж здатен гвинт. Не побачити, не встигнути…

Стало тяжко дихати. Закрутилось у голові. Маг щось гукнув – Варан не розібрав.

Сідло знову нахилилось. Він зрозумів, що зараз упаде, і що цього разу смерті не минути. Крилама закричала – заревла начальницьким басом, і знизу їй відповіли такі ж голоси…

Різкий поштовх пожбурив Варана на жорстку спину мага, що сидів попереду. Гаряче світло лежало на обличчі, немов розпечена долоня.

– Приїхали, – сказав маг. – Можеш розтулити пальці.

Варан подумав, як принизливо буде, коли його пальці доведеться розтискати з допомогою чужих людей. Зібрався на силі й звільнився від мага, навіть, здається, злегка його відштовхнув. Потім поліз у нагрудну кишеню і негнучими пальцями видобув окуляри.

Видно було погано. Посеред усього стояв чорно-червоний круг; тільки краєчком ока можна було розрізнити камінні підмостки під ногами крилами і край цих підмостків, а за краєм – небо й нове каміння, скелі далеко внизу.

– Це вежа, – сказав маг, спускаючись із сідла по ремінній драбинці. – Як можеш, дивись під ноги.

– Тут немає чим дихати, – сказав Варан через силу.

– Горні теж важко дихати в піддонні…

Варан намацав на боку крилами драбинку, спустився, плутаючись у пір’ї, і сів на гаряче каміння. Вітер, що торкнув щоки, виявився крижаним.

– Додому, – звелів маг птаху. Варан закрив руками вуха, тому що лопотіння крил оглушало, а буревій піднявся зовсім уже нестерпний.

– Іди за мною, – сказав маг Варану. – Тут люк.

* * *

– Червоне дерево. Рожеве дерево. Палісандр. Ялівець. Горіх. Дуб. Груша. Каштан…

Варан лежав на підлозі, водив пальцем по теплих опуклих доріжках. Прожилки дерева, що росло десятки років.

– …Можна йти день і ніч, і знову день, і сотні днів. Можна летіти або їхати, а моря все не буде. Озера, ріки… ти знаєш, що таке річка?

– Текуча вода. Розповідали плотогони.

– Те, що привозять вам плотогони, годиться хіба що в пічку.

– Більшого нам не треба.

– А я люблю дерев’яні речі. Там, на материку, всі меблі роблять із дерева.

– Багатії.

– Та ні… Бідняки також.

– Я кажу, всі люди на материку – багатії…

Помовчали.

У міжсезоння вежа була зовсім інакшою. Віконне скло щільно зачинене, і на кожному – сріблиста сітка, що захищає від сонця. Сітку ворушить вітер, по дерев’яних панелях ходять тіні й зблиски. У каміні горить вогонь.

– Я думав, тут завжди спекотно в міжсезоння.

– Тут холодно. Просто страх як холодно. А сонце палить. Якщо зостанешся без притулку – замерзнеш і спечешся одночасно… Але це все-таки краще, ніж нескінченний дощ.

– До дощу можна звикнути, – сказав Варан.

– До всього можна звикнути, – помовчавши, відповів Лереала… як його там, і Варану здалось, що він уклав у ці слова зовсім інший якийся смисл. Що казав він не про дощ.

Їхня розмова тривала багато годин. Він рухався по колу, мовби накручуючи пружину для спускача. Чи по спіралі, як сходи у вежі. Вони встигли поговорити про силу-силенну чудових речей, і знову повертались до них, і знову повторяли ті самі слова – немовби куштуючи їх.

– Ми іноді заходили на живі землі, – сказав маг. Варан уже встиг зрозуміти з розмови, що батька в нього немає, або говорити про нього не заведено. І що дитинство він провів з матір’ю і чомусь кочуючи. І встиг побачити на власні очі коли не весь світ, то принаймні велику його частину. – Уяви собі, родюче поле… Таке, що дає чотири врожаї на рік без особливих клопотів… але під ним обов’язково мають лежати людські кості. Чоловік, жінка, дитина – однаково. І всі ставляться до цього цілком спокійно – ось як ви до зміни сезонів…

– Це зовсім інше, – запротестував Варан.

– Можливо, – легко погодився маг. – Або, припустімо, ліс… Що дуже гарний, але коли-не-коли в нього наступає, гм, тічка… І він просто здіймається з місця і йде. І шукає… другий ліс. Я не зовсім розумію, чи мають вони стать, але я присягаюсь тобі, Варане, коли вони сходяться – таке починається!.. Якщо на місці їхньої зустрічі попадаються люди – вони просто тікають не оглядаючись, кидаючи оселі, скотину, все кидаючи…

21
Мир литературы

Жанры

Фантастика и фэнтези

Детективы и триллеры

Проза

Любовные романы

Приключения

Детские

Поэзия и драматургия

Старинная литература

Научно-образовательная

Компьютеры и интернет

Справочная литература

Документальная литература

Религия и духовность

Юмор

Дом и семья

Деловая литература

Жанр не определен

Техника

Прочее

Драматургия

Фольклор

Военное дело