Варан - Дяченко Марина и Сергей - Страница 25
- Предыдущая
- 25/75
- Следующая
– Ти хочеш сказати, – подумавши, пробурмотів Варан, – що в інших місцях маги не народжуються? Ні в палацах, ні…
– Тільки якщо він розкладе вогнище. Чи в палаці… чи в хаті…
– А ти…
– І я. Усі. Тому їх так мало. Нас.
– Значить, серед піддонців бувають маги?!
Подорожник засміявся:
– Там, де він ходить, не буває піддонців і горні. Там земля проста й пласка, мов стіл… і нема моря.
– Так, ти казав. Озера, річки…
– Дороги…
– І дерева до неба.
– Так. Якщо пощастить потрапити в справжній ліс…
– Я хочу туди! – вирвалось у Варана.
– Тобі пізно, – серйозно завважив Подорожник. – Ти вже ж народився…
Посміялися разом. Варан урвав сміх: йому здалось, що з-за найближчого каменя хтось дивиться.
– Цей… той, що сидів на замку…
– Сторожок?
– «Ти мрець», – Варан здригнувся, згадавши текучі літери на замку.
– Кепсько, – маг зітхнув. – Той, хто залишив тайник, був серйозною людиною… Або є. Навряд чи він згинув… не такий майстер, щоб згинути ні сіло ні впало… Хоча бувають несподіванки… от, каменем гупнуло по віку. Чесно кажучи, Варане, якби скриня була ціла, і сторожок діяв на повну силу…
– І що б воно зі мною зробило? – спитав Варан із хворобливою цікавістю.
– Нічого особливого. Смертельний переляк… Трупи шукачів скарбів, що вмерли від розриву серця, справляють невитравне враження на тих, хто йде слідом. У них, знаєш, такі обличчя… гм. Сторожок може сто років як протухнути, а скарби лежать собі, вилежуються…
– Я ж сам зголосився, – сказав Варан по довгій паузі. У голосі мага йому вчулись муки каяття.
– Сумлінні ви там, у піддонні, – хмикнув маг. – Заради порядку маю відзначити, що відправити спершу тебе – грамотне рішення. Адже зрозуміло, що схованка ушкоджена… а значить, і сторожок підранений.
У глибині гори щось гучно луснуло. Посипалося. Стихло.
– Чого мовчиш?
– А так, – глухо сказав Варан.
– А от не треба звикати до мене, – сказав Подорожник іншим, холодним і відчуженим голосом. – Товариша знайшов…
Із щілин дихнуло слабким, несподівано теплим вітром. На віддалі крикнула пташка, ще й ще. Маг Лереаларуун урочисто підняв руку з перснем. Червоний промінь ковзнув униз, мигнув, згас – і запалав знову, указуючи вартівникам дорогу до зниклих.
– Хто такий будеш?
Сріблистий панцир палав під сонцем так, що прокоптілі скельця окулярів не рятували.
– Піддонець.
– Чому не в піддонні?
– Гвинтовий… сушник вожу. Воду.
– Чому тиняєшся без діла?
Вартівникам було нудно. Їх залишилося всього декілька на спорожнілому острові. Імператорська гвардія відійшла, доручивши невдахам охороняти голе каміння, де з розваг приступні тільки карти й ще кілька затяганих хвойд.
Варан набрався нахабства:
– Викликаний за особистим розпорядженням князя. Виконую завдання його мосці Імператорського мага…
– Чого?!
– Хочете – перевіряйте, – з легким серцем запропонував Варан.
Вартівники розважливо зміркували, що береженого Імператор береже. Для звичаю хотіли дати Варану стусана, але той звикло відхилився.
Спорожніле Кругле Ікло лякало його. Лисе, висхле, миршаве, несподівано маленьке; піднімись на гірку – окинеш оком увесь острів од берега до берега. Біле каміння, рідкі острівки потрісканої землі, пекуче небо, крижаний вітер… Там, де раніше розміщувались цілі квартали літніх помешкань, тепер гладко й голо, та іржавіють забиті в щілини кілочки наметів. Варан спробував відшукати місце, де була батьківська харчівня, але не знайшов.
Кам’яні будинки горні стояли в центрі острова – спина до спини, мов жменька бійців, готових боронитись до остан ку. Княжий палац, у сезон купався в заростях ктотусів і шиполисту, виявився не таким уже й великим і не таким величним, як про те заведено було казати. Зате вежа не змінилась анітрохи – помешканню мага було байдуже про сезон і міжсезоння, воно все так само дивилось у небо, і на дах його саме спускалася осяйно-біла, до болю в очах, і дуже велика крилама.
Варан опустив очі й часто закліпав. Піддонцю не випадає так довго дивитись на небо, хоч три пари окулярів надінь. І чи йому не однаково, хто і з чим провідав сьогодні Імператорського мага? Хоча крилама точно не княжа. Тутешню пташню він бачив: чотири пташки поменше, для патрулювання, і одна велика для посланців, але в тієї великої порода попсована – крила з чорним маховим пір’ям…
Значить, до мага прибув гість зі столиці. І мова піде, певніше, про скриню з підробленими грішми…
Варана трохи морозило – він не спав ніч і, що найгірше, з учорашнього дня нічого не їв. На світанку його відведели на причал; тут працювали деякі знайомі піддонці – ворушили розкладену під сонцем морську траву, згрібали сушник, лагодили причальні дошки. Від них Варан дізнався, що батько на гвинті був тут учора ввечері, розпитував про сина, навіть ходив до старости причалу, але нічого не дізнався й нічого не домігся. Обіцяв піднятись другого дня пополудні.
– Він гвинт недокручує, – з осудом сказав молодий робітник, імені якого Варан не пам’ятав. – Ледве чіпляється, з останніх сил… Причальники кажуть – нема доброго накруту, квапиться занадто. Отак він колись налигнеться, і нам причал зламає і машину до Шуу розіб’є, от згадаєте мої слова…
Невдовзі по тому ледве не сталася бійка. Робітник щиро не розумів, що він такого сказав; Варана відтягли, опритомнили грубими словами й веліли сидіти тихо, поки не підніметься гвинт. Поїсти не припросили – слава Імператору, на пристані знайшлася бочка з водою й кварта на ланцюгу…
Варан, якому давно набридла пристань з її лабіринтом смердючих нір, тісними коморами й бундючними причальниками, не став дожидати гвинта. Однаково батько піднімається не «пополудні», а найраніше ввечері: навіть при половинному накруті пружину так швидко не запустити… Варан ретельно поновив шар кіптяви на своїх окулярах і рушив у світ горні, під сонце.
Кам’яна дорога піднімалась на пагорб і пірнала вниз, ховаючись із ока. Здавалось, вона іде просто за небокрай. Варан наполовину опустив повіки; приємно було уявляти, що мандруєш. Що можна йти і йти, від сходу до заходу сонця, і радіти з того, що дорозі нема краю…
Він пройшов сотню кроків. Зупинився на пагорбі. Тепер перед ним простерся край світу – пелена хмар унизу. Дорога спускалась униз і вривалася там, де над самою прірвою бовтався і курів загашений сигнальний ліхтар.
А може, стрибнути, подумав Варан ні сіло ні впало. Відштовхнутися від краю – і як у море… Простромити навиліт хмари. Побачити на мить залите дощем піддоння. І навіки позбутись усіх розчарувань…
Він злякався власних думок. Імовірно, позначались голод і недосипання, і ще те, що він ніяк не міг зважитись і наблизитись до жител справжніх горні. Сезон зрівнює, зате міжсезоння нагадує про безодню між верхнім і нижнім світом. Ніла – наполовину горні, а значить, усе, що відбулося влітку, – змійсихи, печери, запах сухих водоростей – наснилось Варану. Винен сезон – навіює дивні сни…
Червоно-жовте крило метелика, придавлене черепком глиняної вази, стріпувало на вітрі, мов живе. Варан, не думаючи, підняв черепок і взяв крило в руки. Долоні вкрилися пилком, пилок злетів яскравою хмаринкою, що в ту ж мить розпливлась і розтанула. Крило залишилося в руках у Варана сірою, де-не-де прозорою ганчірочкою.
Він випустив крило, і воно майнуло в повітря майже врочисто, майже красиво – в останній лет…
Варан витер руки об жмутик бурої трави-бархатки, що невідомо як збереглася в щілині під каменем. Може, вигадати яку-небудь відмовку? Адже він, Варан, є носієм таємниці і – що дуже придасться – нікому не обіцяв берегти її. Він літав перше на криламі, а потім на пластуні, він слухав розповіді Імператорського мага, він знайшов тайник і ледве врятувався від сторожа-заклинання… (У цьому місці роздумів Варана сіпонуло. Це ж треба, яка гидота – «ти мрець»…)
Кепсько й неприродно буде, якщо він, Варан, провівши майже весь день наверху без діла, не спробує розшукати Нілу й розповісти їй останні новини. Він зітхнув, іще раз обтрусив долоні, витер сльози, що текли з очей, незважаючи на окуляри, і рушив до серця острова – будинків, складених у прадавні часи з великих і дрібних камінних брил.
- Предыдущая
- 25/75
- Следующая
